Криголам червоного цементу

Перегляди: 633

Наприкінці квітня письменнику і громадському діячеві Володимиру Кобзарю виповнюється 75. Він не належить до відомих і розпіарених. Навпаки – занадто скромний. Але це людина, яка першою у нашому краї розпочала створювати Народний Рух, альтернативну тодішній Компартії організацію, яка з перших днів свого існування підняла на прапори ідею державної незалежності України. Він був першим редактором єдиної на той час некомпартійної газети «Думка».

Саме Рух ламав залиту червоним цементом свідомість українців, засвічуючи там синьо-жовті кольори національного прапора та розуміння своєї національної окремішності.

…Він народився далеко від України, у башкирському селі Восток, за рідну мову в дитинстві мав російську, і тільки з поверненням батька в серединну Україну, на Кіровоградщину, почув українську і чи не справою життя згодом для нього стало захищати цю багату, барвисту, неповторну мову від упослідження, зневаження самими ж українцями козацького краю.

В роки, коли він постукався в літературу, навіть абзац чи фраза про негаразди в суспільстві не могли бути непоміченими. Насамперед тими чи не найпершими ревнивими читачами художнього слова працівниками управління охорони державних таємниць у пресі, а простіше цензорами (так їх тоді називати не можна було, ображалися, обурювалися: де ж би то за царів, мовляв, цензори кляті не давали правдивому слову на люди пробитись, а ми ж чесні, поштиві, делікатні працівники облліту). З тих часів, початку вісімдесятих, пригадується спроба надрукування новели невідомого тоді мені кіровоградського літератора, який, казали, щойно переїхав на проживання з Криму поближче до родинних своїх коренів.

У тій новелі розповідалось про літнього чоловіка, каліку безногого, який щодня викочується на своєму саморобному візочкові під міський магазин просити милостиню, і щодня його душа потерпає од зневажливих докорів, ще більше від байдужості людської здорових і ситих, і щодня він зарікається не виходити під осудливі погляди, але сходить сонце, забуваються образи й інвалід знову вирушає з шапкою за шматком хліба насущного...

Типова, здавалось би, картина не тільки для кінця 90-х років, але й початку 80-х. Тільки якщо нині можна про це з екрана телевізора кричати, проклинаючи незалежність, то тоді не те, що в обласній комсомольській газеті розказати, а й у якомусь гурті за такими, як Кобзар, тоді стежили хлопці в цивільному, самі записували криві фрази, ще й декого з друзів близьких підсилали шпигувати... Цензор зняв новелу з номера «Молодого комунара», телефонував куди слід і аж жовна йому на лиці ходили твердо під шкірою од злості: це ж так насмілились очорнювати наше світле сьогодення!..

Треба було мати мужність у ті часи так і про таке написати. Він її виявлятиме ще не раз: і коли за публікації на захист рідної мови, за створення осередків Руху в області, за незгоду з лінією керівної і спрямовуючої йому накажуть покласти партквиток у 1989-му, і коли гонитимуть міліціянти з головної міської площі за збір підписів та волочитимуть потім по судах, і коли на далеких уже парламентських виборах піде балотуватись в червоний мармазівський округ, долаючи дорогу від села до села пішки...

Так, у часи виборювання і здобуття рідній землі державної незалежності поміж літературою і політикою він вибрав останню: створював осередки опозиційного руху, редагував підпільну газету «Думка» (1989-1990). І згодом, працюючи заступником директора регіонального центру сертифікатних аукціонів, писав не повісті й оповідання, а поглиблено вивчав економічні науки, видав «Словник фондового ринку», підготував друге, розширене видання до друку унікальний словник, який не має аналогів в Україні. Він вважав, що такі знання, такі видання для становлення держави були важливішими, ніж художнє слово. І це його право так думати.

Письменник до свого першого, півстолітнього, ювілею прийшов з трьома книгами прози: «Провулок Гвардійський» (Сімферополь, 1980), «На отчому порозі» (Дніпропетровськ, 1988), «Буваличі» (Кіровоград, 1993). Ще одну книгу мали б скласти ті твори, які відхилялись совєтськими цензорами і в «Таврії», і в «Промені», і в тепер рідному місті, драматичні твори, відхилені сценою з політичних міркувань, кіносценарії...

Останні майже чверть століття він мешкає в столиці, працював помічником президента Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Ще в середині 90-их я писав про В.Кобзаря: «…письменник має багато нереалізованих творчих задумів… знаю, що це будуть вартісні твори, бо він до своєї праці, якій би ділянці суспільного життя вона не належала, ставиться серйозно й віддано». І я не помилився, бо вже тоді склав для себе ціну його таланту, відданості Україні, працелюбності. В останні десятиліття Володимир Федорович видав кілька чудових книг і для дітей («Гуси і лебеді. Про Велике зелене дерево» – казки, 2013; «Як у раю» – новели, 2014) і для дорослого читача («Запах фіалки» – повість, 2015; «Хроніка буднів» – новели, 2016), написав пів дюжини кіносценаріїв, ініціював видання про знаменитих земляків, зведення їм пам’ятних знаків і таблиць… Його книги відзначені творчими нагородами (лауреат II Міжнародного конкурсу на кращий твір для дітей «Корнійчуковська премія», 2015, Одеса; літературна премія імені Арсена Тарковського, 2018, Кропивницький). Його творча енергія не вичерпана.

З роси й води, друже!

Василь Бондар

Надрукувати