У січні виповнюється 90 років відомому літературознавцю, професору Василю Петровичу Марку. На жаль, його уже немає з нами, але він живе у своїх творах, у спогадах колег, учнів, усіх, хто знав цю надзвичайно добру, інтелігентну людину.
Перед тим, як сісти писати спомини про Василя Петровича Марка, переглянула ще раз скупі рядки української Вікіпедії та інші джерела, з яких мало чого дізнаєшся про цю Людину. Бо Василь Петрович – це не тільки його наукові публікації, дати життя і діяльності, ця людина – цілий світ із його непересічними реалізованими й нереалізованими здібностями та ідеями, з його особливим, тільки йому притаманним поглядом на світ, речі, вчинки, зрештою, його педагогічна, викладацька самобутність.
Василь Петрович – сім’янин, якого пошукати: батько двох дітей, відданий, надійний чоловік Ганни Андріївни, його дружини, з якою прожили з молодості до сивин глибоких і, на жаль, не завжди теплого і затишного передзим’я, коли і життєві проблеми, і здоров’я потроху підводили...
Але – почнемо зі споминів. Василь Петрович прибув до нашого тоді ще педагогічного інституту кандидатом філологічних наук на кафедру української літератури. На факультеті у той час працював методологічний семінар, на якому провідні науковці виступали з доповідями про актуальні проблеми як літературознавства, так і мовознавства. Я особисто вперше зустрілася з цим симпатичним, ще досить молодим чоловіком саме там. Одразу врізалися мені в пам’ять його неординарні запитання до доповідачів, виступи, коментарі, у яких простежувалася глибоко особиста, саме його думка. З часом ми познайомилися ближче, бо наші кафедри певний час тіснилися в одній 29-й, здається, авдиторії старого (як ми його називали) корпусу. Василь Петрович прибув до нас із Закарпаття, з Тячівщини, де, працюючи завучем вечірньої школи, він і написав кандидатську дисертацію. Типовий західняк, що мав природжену інтелігентність і делікатність, він нерідко вражав наших жінок, наприклад, тим, що при зустрічі якось делікатно злегка торкався губами руки дами. У західних краях це було нормою вихованого чоловіка, джентльмена, а в нас – дивина. Зрештою, згодом усі це почали сприймати як норму – з його боку, звичайно.
Ми в Кіровограді опинилися після київської аспірантури 1972 року, і на час нашого знайомства з Марками вже тут трохи обжилися, мали квартиру. А Василь Петрович привіз дружину з донькою Лесею влітку 1975 р., і оселилися вони, як і всі спершу, у студентському гуртожитку. На пам’яті один день після Нового 1976 року. 6 січня у Василя Петровича день народження. І він запрошує нас, завідувача кафедри і ще когось – не пам’ятаю – до ресторану “Україна” відзначити своє 40-річчя. А це, як знаємо, Святвечір. Завідувач не прийшов, мовляв, нас ніхто не зрозуміє, як це – святкувати у передріздвяний вечір. А ми без зайвих вагань вирішили не псувати свята колезі і пішли. Пам’ятаю, було нас там п’ятеро: окрім нас і Марків, знайшлася ще їхня землячка-журналістка. Так собі мило і тихо посиділи, поспілкувалися, було затишно і по-дружньому приємно. Згодом відійшла у вічність мама Василя Петровича саме в цей день, і відтоді він більше ніколи свого дня народження не відзначав.
Кілька десятиліть ми працювали на сусідніх кафедрах. І що особливо з відстані часу згадується, це його толерантність, дружелюбність, уміння підтримувати добрі, товариські стосунки і з колегами, і з аспірантами, і зі студентами. Не пригадаю якоїсь бодай маленької напруги, не те що сварки, яка була би пов’язана з іменем професора Марка. Вихований у звичайній сільській родині, він був справжнім європейцем у найкращому розумінні цього слова. Жодної зверхності, жодного натяку, що ти не доктор, не професор, не рівня йому, не було у Василя Петровича. Про його стосунки з людьми хочеться сказати словами геніальної Ліни Костенко: “Люди, будьте взаємно красивими...”
Пізніше, коли Марки отримали квартиру на вул. Волкова, ми зійшлися ближче, стали зустрічатися родинами то в них, то в нас. Ганна Андріївна гостинно частувала закарпатськими стравами “з грибиками”, як говорили вони, різними видами печеного і зготованого – усе смачно, незвично для нас, розмаїто: і цього хочеться спробувати, і того скуштувати, особливо в перші зустрічі. Господар частував різними напоями; до речі, він добре знався, що з міцненького до чого пасує: до чого – винце, до іншого – коньячок чи то горілочка – усього потроху. І це для нас було також новим, не зовсім звичним, але сприймалося, як кажуть, “на ура”. Усе це в затишній кімнаті, де було багато ліжників, картин закарпатських художників, родинних світлин молодих Марків, їхніх дітей і рідні. Після таких прийомів на чергову зустріч у себе ми також старалися, як могли.
А ще за кілька років Василь Петрович запросив нас на Закарпаття в його рідне Руське Поле. Це теж особлива сторінка – яскрава, незабутня – нашої з ними приязні. На батьківському подвір’ї була в них така собі невеличка будівля, ну зовсім невеличка, але двоповерхова, ошатна, зручна. Усе в ній було – і кухня, і спальні, і, звичайно, робочий кабінетик на другому поверсі, де працював господар, де йому добре думалося й писалося. У моїй пам’яті зринає такий розкішний кущ калини при самісінькому вході до хижі, або колиби, як господарі часом називали свій будиночок. Звичайно, там у Василя Петровича було чимало близьких людей – племінників, особливих друзів, яких закарпатці звуть цимборами. Один із цимборів – Іван Іванович – мав автомобіля, і саме з ним та, звичайно, з Василем Петровичем ми об’їздили мало не всю Тячівщину. У кожному селі заїжджали на каву – це ритуал! Міцна, в маленьких горнятках, приготована на вуглищі – смачна та запашна напрочуд! Були в лісах біля джерел із цілющою водою, оглядали старі церкви й новітні богомільні вже модерного типу. Не знаю напевно, але то були вже храми інших вірувань, завезені сюди з Америки тощо. Не передати словами краси полонин, плаїв – чудових пейзажів карпатського Передгір’я.
Не можна не згадати ще одного цимбора, братика, як вони звали один одного – професора Миколу Івановича Зимомрю. Їхня приязнь, стосунки між родинами – це особлива історія, якої ми тут торкнемося лише дотично. Зрештою Микола Іванович став і нашим приятелем, і то надовго. Дуже хочеться згадати ще одну подорож по Закарпаттю, коли гідом – справжнім професійним гідом – був саме Микола Іванович. У цій мандрівці ми побували на казковому Синевирі. Не передати тих емоцій, захвату, які переповнюють тебе там! Це справді щось незбагненно чудове, божественне, неймовірне! Синя водна тиха гладь в оточенні вікових, здається, аж до неба, дерев: смерек, ялиць, – що створюють таке зелене обрамлення, яке ніби високо вгорі змикається над синявою води Синевиру...
У Кіровограді, нині Кропивницькому (і ми тому раді!), було в нас чимало друзів, приятелів. З-поміж них найближче ми зійшлися з родиною Кучеренків. Ми жили в сусідніх помешканнях і якось швидко здружилися, коли оселилися в новому будинку по вул. Єгорова. Особливо я, як жінка, товаришува з Анною Кучеренко, бо чоловіки наші були більше зайняті роботою. Отож одного разу, коли до нас мали завітати на гостину Марки, ми запросили і Кучеренків. З першого ж знайомства вони зійшлися думками, поглядами на життя; хлопці – їхні сини – теж дружили. Пан Валер’ян Кучеренко дуже симпатизував Василеві Петровичу. Обоє глибокі мислителі, філософи, я би сказала. Якось під час відпустки Анна з приятелькою зголосилася поїхати на Закарпаття. Питань не було: Василь Петрович усе залагодив. Емоцій від подорожі в обох було море! Умів Василь Петрович такі мандрівки влаштовувати на найвищому рівні. Залучив до цього і М. І. Зимомрю – усе склалося якнайліпше. І нині, коли вони волею долі вже понад 25 літ мешкають у Севастополі, спогади про цю поїздку, як говорить Анна, свіжі, живі, як і пам’ять про Василя Петровича та Ганну Андріївну.
Так завдяки Василеві Петровичу ми побували у всіх куточках гірських районів Закарпаття. Усе це в пам’яті живе, доки й ми будемо жити на цій землі. Василю Петровичу, наш дорогий друже, як же нам бракує спілкування з Вами... Останні роки життя професора були тяжкими. Відійшла у засвіти кохана дружина, його життєвий оберіг, Ганна Андріївна. А затим туга, хвороби... На жаль, життя буває і жорстоким. Така людина, як Василь Марко, мусила жити довго, у домашньому затишку та комфорті, які йому завше забезпечувала його Ганнуся.
Пригадується остання наша зустріч із Василем Петровичем. Він уже нікуди не виходив, але у своєму затишному кабінеті ще працював потроху. Тож ми вирішили його відвідати бодай коротко з його, звичайно, згоди. Сиділи в плетених кріслах на маленькій лоджії і пили, як зазвичай, “малу” каву. Від цієї закарпатської традиції Василь Петрович не відмовлявся до останку. Вели, як завжди, тиху, приємну бесіду то на теми літературознавчі, то на побутові. Василя Петровича цікавили останні події на кафедрі, в університеті. Відчувалася вже його втома, фізичні болі, виснаженість, але думки були ясні, без якихось змін. Ми неодноразово бували в цьому кабінетику, до стелі закладеному книжками, часописами, а того разу, пам’ятаю, як сьогодні, я чомусь ніби востаннє кинула оком на ту масу книг, журналів, листів, що були акуратно складені до тек. Мали ми теж кабінет і доста книг, часописів, але кабінет професора мене вражав... Ніщо не віщувало, що ця зустріч буде останньою, та невдовзі Василь Петрович відійшов у інші світи до своєї коханої Ганнусі...
Його наукова, викладацька діяльність – це предмет окремої розмови. Про це, гадаю, напишуть його колеги, вихованці. А наша світла пам’ять про прекрасну Людину, світлу, незабутню, збереже його образ, скільки й житимемо на цій землі, у нашій славній Україні, яку Василь Петрович дуже любив і був гідним Українцем.
Тамара Поляруш
Які минають люди неповторні!
Хоч би іще хоч трошки побули!
Ліна Костенко
У кожного в житті є доленосні люди, у моєму – це Василь Петрович, мій УЧИТЕЛЬ у житті й науці, мій викладач, мій науковий керівник. Я в неоплатному боргу перед ним, бо саме він ще на далекому першому курсі визначив мій життєвий шлях, шлях у науку.
Харизма цієї людини брала в магнетичний полон із першої зустрічі: гострий погляд, випростана постава, стрімка, енергійна хода, кучері з благородною сивиною, зачесані назад, й елегантні вуса, а ще – рідкісна в 90-і роки вишиванка в будень, яка напрочуд гармонійно доповнювала образ професора. Узимку на голові красувалася чорна каракулева «папаха» (про неї жартував: «Баран – на професорській голові…»).
Василь Петрович був оксиморонний чоловік (користуючись літературознавчою термінологією), адже в ньому, на диво, органічно поєднувалися високе аристократичне й демократичне начала. І це простежувалося у всьому. Манерою спілкування він вирізнявся з-поміж інших, завжди вербально й невербально акцентуючи значущість співрозмовника: завжди вставав, розмовляючи із жінкою будь-якого віку й статусу, якщо стояла вона; подавав пальто, цілував жінкам руки, причому опускаючи голову до рівня піднятої руки, люб’язно пригощав кавою й пиріжками, по-джентельменськи супроводжував у театрі...
Біля нього ти був в іншому буттєвому, якомусь ідеальному вимірі, а тому і сам почувався особливим, хоча незвичність такої аури створювала інколи дискомфорт. Тонко відчуваючи стан співрозмовника, Василь Петрович міг розрядити ситуацію легким жартом, який відразу знімав напругу.
На парах зі вступу до літературознавства всі першокурсники сиділи, ніби під гіпнозом, ловили кожне слово лектора, хоча не завжди розуміли проголошувані істини. До них ми росли протягом років навчання, осягали вже на старших курсах, а то й пізніше. Здавалося, він контролює кожного: «Дівчино, Ви не з нами…» – це звертання до тих, хто імітував увагу, а сам думками ширяв у хмарах. «Голубонько», «мироносице», «панно»… Так оригінально Василь Петрович звертався до філологинь, переважну більшість яких складали сільські дівчата. Вони розквітали й ніяковіли після навіть короткочасного спілкування з Василем Петровичем, ставали іншими – піднесеними, натхненними, з пробудженою гідністю, відчуттям власної унікальності.
Українізація зрусифікованих студентів відбувалася дуже просто. Коли до професора зверталися російською мовою, говорив: «Не розумію…», і горопаха змушений був перейти на українську. Так починалося викорінення комплексу меншовартості й формування національної свідомості. Василь Петрович безмежно довіряв людям. На екзамені міг запитати: «На яку оцінку претендуєте?» і поставити її, не слухаючи відповіді на питання білета.
Як науковий керівник був дуже вимогливий і нещадний, вимагав максимуму від аспірантів. Тільки тепер розумієш, що в такий спосіб він розкривав їхній потенціал. Професор – своєрідний неокласик у науці плекав, леліяв Слово, воно розквітало, грало всіма барвами, відкривало нові відтінки в устах Василя Петровича. Він категорично не приймав текст низької якості, чи то в науковому, чи стилістичному планах. Коли повертав розділ дисертації, то часто він був схожий на палімпсест: твій текст губився під професорськими правками («Терпи, терпи, терпець тебе шліфує…»). Статті переписувалися по кілька разів, дисертаційні абзаци шліфувалися до титли, до коми... Коли горіли строки здачі матеріалу й не було часу на повторне редагування, Василь Петрович лишався непохитним: «Немає часу, є наука…». Зараз усвідомлюєш: це було прагнення до отієї свободи творчості, якої так бракує сьогодні. Разом із тим він дуже обережно, делікатно ставився до учнів, дозволяв їм бути собою, не множив із них свої копії, пропонував, але ніколи не нав’язував шляхи розв’язання проблеми, терпляче чекав, доки ти, набиваючи гулі, самостійно шукаєш дорогу: «За Вас Вашу дорогу ніхто не пройде…». Хіба не мудро?
Щиро радів успіхам своїх вихованців і було видно, як він пишається чи то їхнім вдалим виступом, чи то статтею. Коли бачив, що пригальмовуєш, випадаєш із наукового ритму, втрачаєш продуктивність, ненав’язливо активізував тебе, пропонуючи написати відгук на автореферат, рецензію на чиюсь монографію. На кафедрі був камертоном, по якому колеги звіряли свій науковий голос. Оцінка Василя Петровича могла бути суворою, жорсткою, але завжди об’єктивною, справедливою, тому кожен із трепетом у душі чекав на професорський вердикт.
Василь Петрович завжди цікавився життям рідних кожного зі своїх колег, аспірантів, студентів. Спочатку здавалося, що це жест ввічливості, але коли через місяць він, наприклад, запитував про результати лікування матері, то здивуванню не було меж. Як така поважна, зайнята людина могла тримати в голові подібні деталі? Завжди підтримував у складних життєвих ситуаціях: «Мусите працювати, як Леся Українка».
Василь Петрович був унікальним, мені неймовірно пощастило, що наші життєві дороги перетнулися. А частина споминів про нього так і лишиться «десь на дні мого серця».