У радянські часи Кронштадт можна було відвідати лише за особливим дозволом. Мені пощастило отримати з Кронштадту офіційне запрошення і я подав заяву в ОВІР (Віділ віз і реєстрацій Управління внутрішніх справ в Черкаській області). Через місяць після ретельних перевірок мені видали дозвіл.
З суходолу я поїхав таксівкою на острів Котлін, де стоїть Кронштадт. Авто пробиралося у глибокому сніговому каналі, вздовж якого стояли озброєні моряки. Мені пригадався вірш більшовицького поета Едуарда Багрицького (справжнє прізвище Дзюбін): «Нас водила молодость в сабельный поход, нас бросала молодость на кронштадский лед». Тепер я знаю, що тоді впали на той лід за офіційними даними більшовиків 700 убитих, 2500 поранених, хоча насправді загинуло набагато більше. Втрати повстанців: 600 убитих, понад 1000 поранених, понад 2500 заарештованих.
Сто років тому, у березні 1921 року, спалахнуло Кронштадтське повстання. Проти більшовиків повстали балтійські моряки. Після 16 днів кривавого протистояння бунт було жорстоко придушено. За цей час була створена революційна комуна під керівництвом Тимчасового революційного комітету, в якому керівну роль грали українці.
Український військово-морський революційний штаб Балтійського флоту очолили за свідченнями деяких істориків старший лейтенант М. Зілинський і лейтенант Святослав Шрамченко, похований на цвинтарі св. Андрія в Савт Бавнд-Бруку, Нью-Джерзі. Цей штаб мав намір перегнати крейсер «Світлана», ескадренні міноносці «Україна», «Гайдамак» під українським прапором до Чорного моря.
Березневе повстання 1921 року очолив писар лінкора «Петропавловськ» Степан Петриченко з Полтави, його заступником у Тимчасовому революційному комітеті став Яковенко. Три чверті кронштадтського гарнізону були вихідцями з України, переважно з селян. Коли моряки дізналися, що у селян відібрано збіжжя і худобу, повсюдно лютують розстріли, то виступили з протестом. Гарнізон Кронштадта налічував 18 тисяч осіб, готових до оборони. Було у них 140 гармат, якщо лічити з гарматами лінкорів «Петропавловськ» і «Севастополь», понад 100 кулеметів.
2 березня Петроградський комітет оборони видав наказ взяти в заручники членів родин гарнізону. Військові дії почались 7 березня. На подання повсталих кинули 24 тисячі бійців, 159 гармат і 433 кулемети у складі армії Михайла Тухачевського. Володимир Ленін дав наказ: «Треба саме тепер так провчити цю публіку, щоб на кілька десятків років про жодний опір вони не сміли й думати».
На виконання цього наказу командувачі більшовицького війська Євген Казанськй, Вегер і Турчан дали пояснення: «Розстрілювати без усякого жалю усіх бійців. Полоненими не цікавитися, додому не розпускати, у розмови та перемовини не вступати».
Перша атака на бунтівний острів 8 березня була невдалою. Наступаючі мали перетнути по кризі відкритий простір під ураганним вогнем важкої артилерії. Першими йшли курсанти військових училищ, за ними червоноармійці. Снаряди корабельної артилерії кришили кригу, багато атакуючих знайшли собі могилу на дні Фінської затоки. Вцілілі відмовились виконувати наказ і відступили.
Начальник особливого відділу Юдин доповідав: «561-ий полк пройшов пів версти на Кронштадт й далі йти відмовився. Тов. Дибенко наказав розвернути другу шеренгу і стріляти по відступаючих, щоб продовжити наступ».
Більшовики запропонували переговори. На зустріч із ними виїхали верхи два члени комітету повстанців — матроси Вершинін і Кутяков. Першого більшовики схопили на місці, другому вдалось вирватись.
На острові закінчувались боєприпаси, 15 березня не стало борошна, хліба залишалося на два-три дні. Фінський уряд відмовився пропустити через свою територію продовольство і медикаменти, зібрані за кордоном емігрантськими організаціями та Червоним Хрестом.
16 березня Михайло Тухачевський був готовий до вирішального штурму острова. З польського фронту були перекинуті найнадійніші та боєздатні частини. Прибули делегати Х з’їзду більшовицької партії. Чисельність Червоної армії, за різними джерелами, тепер складала до 70 тисяч багнетів проти 18 тисяч повсталих. 16 березня почався артилерійський обстріл острова Котлін, який тривав увесь день. Коли атакуючі підійшли до кронштадтських фортів, їх зустрів кулеметний вогонь.
У фортеці більшовики потрапили у справжнє пекло. З кожного горища, з кожного вікна стріляли з ґвинтівок і револьверів. Жінки Кронштадта підносили снаряди, перев’язували поранених.
М. Тухачевський наказав: «Артилерії атакувати лінкори «Петропавловськ» і «Севастополь» задушливими газами і отруйними снарядами». Було заборонено допомагати пораненим матросам на вулицях міста. Полонених вбивали на місці.
Степан Петриченко з багатьма учасниками повстання пішов до Фінляндії. У 1945 році фінський уряд видав його Росії. Через два роки він помер у неволі. Кордон перейшли 8 тисяч повстанців.
20 березня почалися судові процеси. 13 моряків з лінкора «Севастополь» і 167 моряків лінкора «Петропавловськ» засудили до страти. 1-2 квітня перед трибуналом стали 64 моряки, 23 з них засудили до розстрілу, інших до тривалих термінів тюрми. У наступні тижні й місяці було страчено 2103 особи, засуджені до позбавлення волі 6459 осіб.
Кати теж отримали кару у 1937 році, коли з волі Йосифа Сталіна були розстріляні Михайло Тухачевський, Євген Казанський, комісар Микола Кузьмин, уповноважений Надзвичайної комісії Яків Агранов.
Начальник артилерії повсталого Кронштадту генерал Олександр Козловський вибрався до Фіналяндії, жив у злиднях і і помер там у 1940 році. Дружина і діти були репресовані в СРСР.
Лев Хмельковський