Наприкінці цьогорічного лютого – 155-річчя Лесі Українки (Лариси Косач). Вона – одна зі стовпів, на які спирається сучасна модерна українська література, та й культура загалом. У 1899-му році поетеса побувала у нашому місті, знайомилась із діяльність артільного батька Миколи Левитського, відвідала села Аджамку і Суботці.
…Лесю можна пізнавати все життя, і так і не наблизитися до повного осмислення. 14 томів – читати й перечитувати! Але ж навіщо? Хай усе залишається як є. Сумно, що Лесю досі не хочуть бачити живою людиною, сприймаючи тільки образ, ретельно виліплений радянською системою. Тому поки не буде шокуючої інформації, у мене немає внутрішнього ресурсу на негатив.
Сьогодні ж пропоную згадати про те, що якби не та клята хвороба — то могли б говорити про Лесю Українку ще і як про композиторку. Відомо, що Леся мала абсолютний слух і дуже рано опанувала інструмент, але вона не просто грала на фортепіано — вона любила імпровізувати. Проте мелодій, на жаль, не записувала, не вчила напам’ять, навіть не намагалася їх повторити. Музика народжувалася в моменті — у тиші й темряві довгих вечорів, і щоразу була неповторна. Кожен новий твір існував лише в момент створення.
До речі, навіть Олена Пчілка, яка була вибагливою і досвідченою у музиці, високо цінувала ці прояви доньчиного таланту. Про композиторський талант Лесі говорила й улюблена вчителька гри на фортепіано Ольга О’Коннор — піаністка, українка ірландського походження, перша дружина Миколи Лисенка.
Маючи таку підтримку, Леся в дитинстві мріяла стати професійною піаністкою. Та операція на руці перекреслила цю можливість. І все ж, попри хвору руку, вона продовжувала грати. Грала довго. Більше для себе. Аж до знайомства зі своїм чоловіком Климентієм Квіткою — вправним музикантом. Якось він доволі зневажливо висловився про тих, хто продовжує грати на інструменті, не володіючи ним справді майстерно. І Леся… перестала грати. Перетворилася на вдячну слухачку.
А ще товаришувала і з самим Лисенком, який знав її змалечку і шанував до останніх своїх днів. Сімнадцятирічна Леся написала текст до його «Жалібного маршу», а могла ж і музику. Могла, але її музика лунає не в нотах, а в поезії. І цього виявилося досить, щоб звучати вічно.
Світлана Бондар
Картина Василя Забашти «Микола Лисенко слухає Лесю Українку»