Сьогодні це вже загальновідомий факт: українські землі від монголо-татарського ярма були звільнені на 150 років раніше, ніж Московія, хоч совєтська історія про це ніколи ані заїкалася. Ми зі шкільної парти знали, що «наше Отєчество» було «під ігом» 300 років, а першою переможною битвою, яка поклала початок звільненню, була битва Куликовська.
Таку «історію» вчили на всіх просторах «необъятной родины моей». Недарма ж його високопреосвященство митрополит Агафангел колись гнівно запитував мене через Internet: «Что было бы с вашей Украиной, если бы не Куликовская битва?!» Ну, ясно — «что»: сиділи б досі «під ігом»! А так святий московський князь, Дмитрієм Донським іменуємий, спасибі йому, звільнив нас від нього…
Та Куликовська битва була так розрекламована, особливо після її 600-ліття у 1980-у, коли на її місці спорудили 25-метровий пам’ятник, що ніхто вже й не згадував про те, що й після неї Московія ще майже 150 років благополучно сиділа «під ігом», доки кримський хан Хаджі-Гірей не доконав уже конаючу Орду й не оголосив Кримське ханство її правонаступником, якому Москва аж до 1700-го сплачувала «дань ордынскую», щоправда, не дуже велику — щорічні «поминки», тобто нагадування про васальну залежність від Криму.
Щоб ніхто не звинувачував мене у «фальсифікації історії», як це робив колись високодостойний митрополит Агафангел, зазначу, що всі ці факти – з «Истории государства Российского» М.М. Карамзіна (в інших істориків російських вони також є), найодіознішого і найпатріотичнішого російського історика. Недарма ж Пушкін назвав його «певцом величия российского»!
Пише Микола Михайлович і про боротьбу наших предків з монголо-татарами. Одначе, пише якось так дивно, що, як на мене, то краще б не писав узагалі. Мушу нагадати, що мова йде про один з періодів нашої історії, найбільш нелюбих Москві, — перебування наших предків у складі Великого Литовсько-Руського князівства, — один із найкомфортніших (до унії з Польщею) періодів в історії нашого (та й білоруського) народів.
Це був період звільнення української землі від монголо-татарського гніту під знаменами мужнього й мудрого Ольгерда, період звитяжної боротьби з тевтонами, що постійно тривожили західні кордони князівства — шість переможних битв! — про які ми, на відміну від Льодового побоїща, котре нас жодним чином не стосувалося, не знаємо навіть, де вони відбувалися… Це період знаменитої Грюнвальдської битви, що поклала край експансії тевтонів на землі Великого князівства, в якій предки наші стояли поряд із предками поляків, литовців і білорусів під знаменами відважного Вітовта. Це період, який ніяк не вписується у вигадану московськими ідеологами теорію «общей истории, общего (з Московією) отєчества», — і тому ми про нього нічого не знаємо, а якщо й знаємо щось, то в такому спотвореному вигляді, що краще б не знати.
Ось що читаємо про того ж Ольгерда, який завершив вигнання монгольських орд з нашої землі, у М.М. Карамзіна: «Сей литовский государь, купив славу героя кровью бесчисленного множества людей и пеплом городов, равнодушно смотрел на изнурение своих подданных и, бодрый в летах старости, все искал новых приобретений. В 1362 году он ходил с войском к Синим Водам или в Подолию, где кочевали три орды монгольские, разбив их, гнался за ними до самой Тавриды… С того времени, как вероятно, татары заднепровские находились в некоторой зависимости от Литвы».
Кожне, на перший погляд, найневинніше слово в процитованому уривку ПРОСЯКНУТЕ цілеспрямованою, завуальованою БРЕХНЕЮ. Спробуємо розібратися в сказаному істориком.
Отже, «негідник» Ольгерд не звільняв українські землі від ординців, а «искал приобретений», для чого пішов у якусь Подолію, де «мирно» кочували собі три монгольські орди. Б’юсь об заклад, що й сьогодні не кожен скаже, що то за «країна» така — Подолія, в якій мирно кочували монгольські орди, й де вона розташована...
А це, друзі мої, величезний шмат споконвічної Української землі, що включає сьогоднішнє Тернопілля, Вінницьку, Хмельницьку, Кіровоградську, північну частину Одеської та Миколаївської (по річку Кодиму) областей, де й у той час жило наше хліборобське населення, гноблене кочівниками-ординцями. Але, за Карамзіним, це просто якесь монгольське кочів’я чи земля якихось «задніпровських татар», яких «кровожерливий» Ольгерд «в поисках приобретений» гнав до самого Чорного моря і які, бідні, потрапили після того в «некоторую зависимость» від Литви, тобто від Литовсько-Руської держави.
Усе це СЛОВОБЛУДДЯ в «перекладі» з мови завуальованої брехні на мову історичних фактів МАЛО Б ЗВУЧАТИ ТАК: у 50-ті роки XIV століття всі українські землі, окрім Поділля, були звільнені від татаро-монгольського гніту. В 1362 році в битві на р. Сині Води литовсько-руське військо, очолене князем Ольгердом, розбило три татарські орди, які володіли Поділлям і Причорноморськими степами. Перемога в Синьоводській битві ознаменувала кінець монголо-татарського ярма в українських землях (чи «в землях давньої Русі»). Не обмежившись звільненням Подільських земель, Ольгерд очистив від ординців і Причорноморські степи, приєднавши їх до свого князівства.
На початку XV століття князь Вітовт, очоливши князівство невдовзі після Ольгердової смерті в 1377 році та прагнучи «твердою ногою» стати на Чорноморському узбережжі, приступає до інтенсивної забудови і заселення Причорноморських степів. Так, за його велінням уже в кінці XIV– на початку XV століть тут виникають міста Дашів (нинішній Очаків), Каравул (нинішній Рашків у Придністров’ї), Соколець (нинішній Вознесенськ Миколаївської області) та інші. Для будівництва й заселення цих міст привозяться селяни із сусіднього Поділля. Саме вони й були першим осілим слов’янським населенням у середньовічному Північному Причорномор’ї. Про інтенсивну забудову і заселення князем Вітовтом Причорноморських степів є документальне свідчення французького посла Герберта де-Лянуа, який повідомляє свого короля про появу неподалік Білого міста на Дністровському лимані (нині Білгород-Дністровський) нового Чорного міста, збудованого Вітовтовим намісником у цьому краї протягом одного місяця. Для будівництва його, пише французький посол, було привезено 12 тисяч селян із Поділля і 4 тисячі возів каменю та лісу.
До цього ж періоду належить згадка про існування на Чорному морі біля Гаджибеївської фортеці порту Kaczubjeiow (Качибіїв), з якого в 1415 році (як свідчить польський хроніст Ян Длугош) був відправлений у Візантію караван кораблів, «загружених зерном для обложеного турками Константинополя».
Так, чи приблизно так, мав би написати сумлінний, об’єктивний історик.
Але Микола Михайлович писав не історію, а оду російській державності, а тому об’єктивним ніяк бути не міг. Адже, якщо сказати чітко і конкретно, що українські землі були цілком звільнені від монголо-татарського ярма за 18 років до Куликовської битви і за 150 років до звільнення Московії, то мимохіть постає запитання: а чому Москва так довго терпіла іго? Не могла чи не хотіла звільнятися? Хоч так, хоч інак, а гордитись, нібито, нічим!..
А як сказати, що Причорноморські степи забудовувались і заселялися українським населенням ще в кінці XIV — на початку XV століть при князеві Вітовту і вже тоді на півдні Литовсько-Руського князівства існували морські ворота держави — порт Качибіїв, — то як тоді говорити про «матушку-імператрицю» як «обустроітєльніцу Новороссійского края»?
Цей порт, до речі, розташовувався майже там, де й зараз, у затоці, біля самої Гаджибеївської фортеці, що здіймалась над крутим схилом до моря. Сьогодні місце, де була фортеця, відоме: на цьому місці стоїть Воронцовський палац. А ось у думках щодо часу її будівництва та її будівників єдності, здається, поки що нема.
Зважаючи на те, що імена трьох ханів, розбитих князем Ольгердом у Синьоводській битві, нам відомі з літописів: це — Дмитрій (християнство серед ординців не було рідкістю. Серед російських святих є навіть один ординський царевич з іменем Петро), Кутлубуга та Гаджибей, і саме «оного Гаджибея» гнав Ольгерд до самого моря, то цілком природним є припущення, що саме біля моря й лежали основні володіння «оного Гаджибея»: інакше, чого б йому було до моря бігти?.. У літопису сказано, що ці три хани були «отчичами» і «дедичами» в цих подільсько-причорноморських землях, отже, володіли ними ще їхні предки (землі Русі татаро-монголами були завойовані ще в 40-х роках ХІІІ ст., іго тривало приблизно 122 роки), тож «оний Гаджибей» чи його батько цілком мали змогу поставити фортецю над морем, назвавши її своїм (чи синовим) іменем.
І зовсім не є аргументом те, що Гаджибей — поширене в ісламському світі ім’я і що фортеця могла бути збудована й названа ім’ям якогось іншого Гаджибея. Звісно, могла… Але ж про жодного іншого, окрім розбитого Ольгердом Гаджибея, який володів би причорноморським степом, історія не згадує. Після вигнання «оного Гаджибея» за фортецею й поселенням, що, очевидно, існувало або виникло біля неї, як і за новозбудованим портом, закріпилася слов’янська назва Качибіїв і навіть співзвучна їй — Коцюбіїв.
Стара назва Гаджибей повернулася на причорноморські терени уже в кінці XV століття, після смерті князя Вітовта, коли Литовсько-Руське князівство фактично розпалося на дві частини: руську (тобто українську), що зберігала вірність православ’ю і боролася за свої громадянські права в католицькій Речі Посполитій, і Литовську, що власне утворювала з Польщею гармонійний тандем. Це протистояння між двома частинами колись єдиного Великого князівства завершилося повним поглинанням його Річчю Посполитою, для якої далеке Причорномор’я втратило актуальність, і без великих зусиль було взяте під контроль Туреччиною, що віддала його у володіння своєму васалу — Кримському ханству.
Є й більш патріотична версія: фортеця, яку ми знаємо як Гаджибеївську, як й інші міста в Причорноморських степах, була збудована в 90-х роках XIV століття князем Вітовтом у ході реалізації плану закріплення позицій Литовсько-Руської держави на Чорноморському узбережжі. Особисто я завжди схилялася до першої версії, цілком резонно вважаючи, що фортеця, збудована за велінням литовсько-руського князя, не могла бути названа словом, що походить від явно татарського імені. Але! Хто мені може сказати напевне, якою була першоназва фортеці? Чи з Качибієва кінця XIV століття утворився Гаджибеїв кінця XV, чи з Гаджибеїва ХІІІ — першої половини XIV століття утворився Качибіїв кінця XIV — початку XV? Адже український Качибіїв так же легко перетворюється в татарський Гаджибеїв, як і татарський Гаджибеїв в український Качибіїв! Суть у тому, коли саме: в татаро-монгольські чи в литовсько-руські часи будувалася фортеця.
Світлої пам’яті історик Олександр Болдирев, а за ним й одеський краєзнавець Олег Олійників на користь цієї (другої) версії наводять факт, що село з назвою Качибієве входило у володіння подільського старости Язловецького, який і поставляв Вітовтовому наміснику селян із Поділля для будівництва міст у причорноморських степах та їх заселення. Цілком ймовірно, що фортецю на місці нинішнього Воронцовського палацу в 90-х роках XIV ст. збудували якраз селяни подільського села Качибієвого, назву якого дали й своєму новому місцю мешкання та новозбудованій фортеці. Ось такі дві версії, жодна з яких на сьогодні не має цілковитого підтвердження.
Безсумнівним, проте, є той факт, що першим облаштовувачем майже безлюдних після татаро-монгольської навали Причорноморських степів був князь Великого Литовсько-Руського князівства Вітовт Кейстутович, а першими осілими мешканцями в нашому причорноморському краї, що оживили його своєю працею, — українські селяни-подоляки.
А отже, територія, названа у XVІІІ столітті «Новоросією», насправді мала б бути названою «Староукраїною», тим більше, що і в 1851 році в центральній (Херсонській) губернії краю, названого Новоросією, мешкали 703 тисячі 699 українців і лише 309 тисяч 967 (менше половини!) представників інших національностей, включно із 75 тисячами молдаван (найбільша кількість неукраїнського населення) і 318 шведами. Росіян у нашому «новоросійському» краї і в середині ХІХ століття було лише 30 тисяч на всю губернію, що охоплювала Одеську область (до р. Дністер) разом з Одесою, без Савранського і частини Балтського районів, усю Миколаївську з м. Миколаєвом, Херсонську та нинішню Кіровоградську області. І це враховуючи всі адміністративні органи, військові гарнізони, особовий склад яких був (чи писався) росіянами — згадаймо «російських» дворян Давидових, Раєвських, Ганських, Браницьких, Ржевуських, Полторацьких, Полетик, Муравйових-Апостолів, Розумовських… — ім’я ж їм — легіон. До речі, навіть євреїв і німців у так звані «Новоросії» було більше, ніж росіян: відповідно 55 і 40 тисяч.
То як, мої вельминешановні панове (чи то, пак, господа) сепаратисти, поговоримо ще на тему Новороссии чи, може, досить?
А може, вже й у День міста Одеси відзначимо її 600-літній ювілей, рахуючи від першої історичної згадки про існування порту на місці її майбутнього заснування, як у всьому світі робиться? А заодно й подумати над тим, чи не слід би спорудити десь на бульварі пам’ятник селянам українського Поділля, які в середньовіччі забудовували й заселяли спустілі Причорноморські степи? А хіба князю Вітовту не личило б стояти десь побіля морвокзалу? Він же не в Зімбабве чи в Гондурасі міста на місці монгольських кочів’їв зводив, а наші-таки Причорноморські степи забудовував і залюднював. Та й у боях прославлений Ольгерд нашу-таки землю — оцю, де ми ходимо сьогодні, де, як і тоді, материнка, чебреці й петрові батоги по степах цвітуть,—від монголо-татарських орд звільнив, а не пампаси південноамериканські… Уявляєте, який захопливий і привабливий для європейських та й вітчизняних туристів екскурсійний маршрут міг би бути — «Причорномор’я у складі Литовсько-Руської держави»! Скільки цікавого про наш край у далекі часи могли б довідатись люди! А все ж це — історія. Наша, українська історія! (…)
Галина Могильницька
Від редакції: Не так давно пані Галина, талановита поетеса, публіцистка, громадська діячка відійшла в інші світі. Її гостре слово – як скальпель, що розтинає задавнені нариви нашого безпам’ятства, випускаючи гній нав’язаних ворогами стереотипів. «Кропивницький час-time» планує опублікувати цикл статей видатної публіцистки.