Лузери і волхви під одним дахом

Перегляди: 317

Три твори в номінації «література для дітей» висунуто цієї весни на здобуття міської літературної премії імені Арсенія Тарковського. Дві книги для підлітків: оповідання й повість Наталі Смирнової та тлумачення «Велесової книги» для юнацтва Сергія Піддубного. Що перша книжка дебют молодої авторки, що друга – етапний підсумок популяризації мудрої книги українського народу. Автор першої наполегливо здобуває собі ім’я у всеукраїнських конкурсах, автор другої – відомий в країні інтерпретатор давньої історії України, автор не одного десятка книг, якими одні зачитуються, а інші, переважно академічні історики, дискутують. Обидвоє гідні.

Мені сподобалось оповідання «Лузер»: психологічно вивірена сповідь підлітка, який переживає драматичний період закоханості в однокласницю, страждає від зневіри в себе. І раптом не усвідомлено він захоплює друзів-школярів тим, що любить і найкраще вміє робити, а отже й навертає до себе предмет свого інтимного вибору. Форма щоденника, використання молодіжного сленгу (трусло, пацан, типу, домашка) підсилюють щирість і правдивість сповіді; водночас чужі для українського вуха імена-покручі (Катька, Лєнка) понижують сприйняття твору – не важко було пошукати менш дражливих, не москвофільських. Реалістичне оповідання «Лузер» (у стилі українського повістування для юних – Близнець, Нестайко, Рутківський) – найкраще у книзі, не дарма саме воно й дало їй назву. Але не фентезійна повість. Останніми роками новостворені видавництва заполонили книгарні всякою-всілякою бісівщиною. От як, виходить, можна просто зобразити боротьбу добра зі злом: нормальним людям протиставити упирів, вовкулак, відьом і прочую нечисть. Клюнула на цю стару як світ в українській літературі (Гоголь, Олекса Стороженко, Леся Українка) вудочку й наша дебютантка – «Діти, чари, вовкулаки». Що ж це – пропозиція на попит? Іще одна побрехенька-спроба з метою залучити ледаченького підлітка до читання. Твір начебто і з українським підтекстом (чугайстер, мольфари, цвіт папороті), і з протиставленням добра злу та перемогою першого, а однак відгонить штучністю. Цій штучності підіграє й невправна стилістика, точніше, редакторська невправність, на якій досвідчене читацьке око спотикається раз по раз: русизми чи кальки з російської (не дивлячись, спеку, розливати борщ), неправильне відмінювання іменників у родовому відмінку (прилавку, автобусу, кабінета, будиночку, блуда, вагону), недотримання милозвучності рідної мови (він вже, досить же і одної ect), а зі знаком-дефісом просто біда (то він перетворюється на тире: по–чесному, діди–прадіди, сяк–так; то відсутній: казна що, бозна куди; то зайвий: будь–ласочка), ігнорування кличного відмінка (Доброго ранку, дядько Захаре!), з розділовими знаками, особливо з комами, проблеми маєм часто-густо, а що вже з переносами слів (ви-дно, прий-шов, бля-шанкою, діс-татися…). Можна сказати, що ці огріхи більшою мірою стосуються видавництва, навіть такі стилістичні покручі можна було б поправити (дівчинка Оленку теж хвилювала, але саме у відношенні до Івана; поспостерігати за їх поведінкою, коли побачить їх удвох; лагодив вили; кошеня… галасувало), але ж мова про те, що твір висунуто на здобуття премії – оцю редакторську незґрабність не враховувати? На 72-ій сторінці книги у трьох реченнях поспіль вжито п’ять дієслів: йшли, дійшли, зайшли, пішов, зайшов. При багатстві синоніміки що це за рівень художнього писання? Школярський. Він не тільки у граматиці і стилістиці, а й у композиції твору: на початку повісті дуже активно й випукло зображені Андрій і Макс, яких ви більше не зустрінете жодного разу, наче їх і не було тут; на початку Оленка дає собі слово перемогти хвалькувату Лесю, але більше про це у творі ні слова; на останніх сторінках повісті з’являється Ірина, як Пилип з конопель; та й не витримується портретна характеристика героїв: на початку виписаний «довгий хвіст, що сягав аж до талії» в Оленки – цієї портретної деталі читач більше не зустріне, а отже навряд чи уявлятиме дівчинку такою, якою задумала її письменниця; нащось авторка звертає увагу на прихильність героїні до котів, а потім геть про це забуває… Це ази письменницької творчості, їх треба освоїти, аби не допускати в майбутніх творах.

Сергій Піддубний написав і видав «Велесову книгу» для молодого покоління українців. Це неймовірно захопливе чтиво. Як й історія самого видання (за належність ВК до свого національного набутку сперечаються кілька народів), що було створене серед ІХ століття, дохристиянська Україна, вчителем і волхвом Іларом Хоругиним і на дерев’яних дощечках збереглося до 1919 року, де його знайшов білогвардієць на Харківщині в маєтку поміщика, вивіз за кордон, а зросійщений український емігрант Юрій Миролюбов переписав різьбу на папір у Брюселі. Один із перших перекладачів ВК – відомий історик, популярний науковець Борис Яценко. Багатющий зміст книги інтерпретує й тлумачить Сергій Піддубний: «Велесова книга має стати священною для кожного українця, бо вона описує історію української землі, українського Роду, показує наші джерела, звеличує нашу душу, дає нам крила, силу й натхнення, а не тим, хто завжди хотів бачити нас своїми рабами». Книга містить багато ілюстрацій, а завершується крилатими висловами, які слід виписати й затямити юним і допитливим: «Даремно забуваємо доблесні старі часи наші та йдемо куди не відаючи», «Треба ходити прямо, а не криво», «Як і Отці наші, очистимося мольбою в Мові», «Не смійте назад дивитися, лише вперед», «Мусимо діяти, а не казати, що не можемо»…

Все, як про нас.

Дональд Читальник

Надрукувати