4 серпня 1989 року радянська імперія влаштувала справжню каральну операцію проти… пластового табору на хуторі Паланки, що на Львівщині. Майже дві сотні міліціонерів, кадебістів і комсомольських активістів були кинуті не на боротьбу зі злочинністю, а проти українських дітей та молоді, які зібралися, щоб жити за пластовими традиціями, виховувати характер і любов до своєї Батьківщини.
Табір розпочався ще 24 липня. На нього прибули близько п’ятдесяти юнаків і дівчат зі Львівської та Івано-Франківської областей, а повністю програму пройшли 32 пластуни. Комендантом був Роман Чекальський. Влада спершу вдалася до підлих методів: магазинам заборонили продавати учасникам харчі, криницю потай засипали хлоркою, а навколо табору розливали гноївку, сподіваючись змусити молодь здатися. Та сталося навпаки — місцеві мешканці підтримали пластунів, приносили продукти, воду й усе необхідне.
Лише тоді, коли більшість учасників уже роз’їхалася і в таборі залишилося небагато людей, каральна машина наважилася перейти до відкритого нападу. Озброєні люди в формі розгромили табір, понівечили намети та спорядження, жорстоко побили 11 неповнолітніх, сімох із них затримали.
Серед тих, хто потрапив під удари, був 15-річний Богдан Тарнавський — його били лише за фотоапарат у руках. Не пошкодували й 10-річного Михайла Грабовинського, який намагався записати номери автомобілів учасників штурму. Навіть синьо-жовтий прапор став для радянських силовиків ворогом — його демонстративно знищили, ніби шматок тканини міг становити загрозу для багатомільйонної держави.
Ця історія — не про боротьбу із «небезпечнuмu екстремістамu». Це історія про те, як імперія смертельно боялася української ідентичності. Її лякали не рушниці, а пластові однострої. Не армія, а дитячі пісні біля ватри. Не диверсанти, а юнаки й дівчата, які відкрито називали себе українцями.
СРСР впав не тому, що став слабким. Він упав тому, що його фундамент тримався на страху. Коли режим, який називав себе «наддержавою», відправляє сотні силовиків громити пластовий табір і бити дітей — це вже не сила. Це агонія. І кожен, хто сьогодні ностальгує за Радянським Союзом, повинен пам’ятати: за його міфічною «величчю» стояли кuйкu, кров неповнолітніх і панічний страх перед українською свободою.
Памʼятаймо ці сторінки історії!