«Мені експонати приносять майже щодня…»

Перегляди: 432

У розповіді про музейну кімнату Новомиргорода та її засновника і зберігача скарбів Петра Озерова не можна проминути того, як багато людей у містечку прониклись необхідністю збереження історичної пам’яті і безкорисливо допомагають Петрові Івановичу.

Не в одному музеї ми бачили жорна. Як правило, це два великі камені із отвором посередині. Але жорна у цій музейній кімнаті – це ціла конструкція. Зберегти її, до речі, було непросто. Адже у 30-ті роки комуністи-комсомольці не лише відбирали зерно, а й спеціально розбивали селянські жорна. Ось як розповів Петро Озеров про одного з таких помічників: «Дмитро Юрієвич Суботін – це безкорислива, небайдужа та закохана в історію людина. Йому все цікаво. Він завжди хоче чимось допомогти. І допомогає. Перші кроки музейної кімнати були надзвичайно важкими. Величезну кількість світлин, документів треба було розмістити у фондах. Зробити палітурки до річних зшитків районних газет, виготовити планшети та папки....Але на купівлю картону та паперу немає коштів. Завдяки його матеріалам, а це ватман, картон, шпалера, папір, цю роботу було виконано. Крім того він майже кожен рік робить дарунки в музейну кімнату.

Після збирання грибів у лісі заїхав до знайомого Грицька Івановича в с.Пастирське. Два роки тому, через вікно в сараї покинутої сусідської хати, Дмитро Юрієвич побачив жорна. Хата була зачинена. Цього разу вона вже була без вікон та дверей. Все поламано і побито, а жорна в кутку залишилися. Завдяки його небайдужості цей старовинний артефакт був врятований і перевезений в музейну кімнату».

Або – ось таке: здається, дрібничка, але як цікаво! Чи пам’ятаєте ви чоботи своїх батьків-дідів, підбиті малесенькими дерев’яними цвяшками? Ця картина геть вилетіла у мене з голови, аж поки я не побачила такий чобіт і багато шевських інструментів у музейній кімнаті Петра Озерова. Виявляється, як пише Петро Іванович, у нашій місцевості, особливо в Златополі, було найбільше скупчення артілей та індивідуальних шевців взуття. З середини 19 століття тут працював шкірзавод і тому матеріалу було вдосталь. В людські пам’яті збереглися прізвища місцевих шевців-чоботарів: Антона Степановича Павловського, Григорія Довгоручко, Дмитра Вовка, Осадчого Омелька та Бараненко Бориса. Завдяки небайдужим людям музейна кімната має знаряддя чоботаря, чоловічі та жіночі чоботи, підбиті дерев’яними цвяшками. Велика подяка Філімонову Віктору Дмитровичу, Майдебурі Василю Олексійовичу та Вовк Миколі Дмитровичу.

У свій час від Віктора Дмитровича Філімонова на вітрину музею лягли інструменти чоботаря. Небайдужі люди подарували взуття, підбите дерев’яними цвяшками. А самих цвяшків не було. На днях, наводячи порядок в хаті прадіда Григорія Семеновича Гребенюка Олег Кондратенко знайшов цілу жменю цих артефактів. Тепер є повний комплект.

Останні дарунки Олега Віталієвича – це скляна мухоловка початку ХХ століття та картина місцевого художника Г.Я.Дем’яненка, написана у 1928 році».

Неможливо розповісти про всі унікальні експонати (чого варта тільки підшивка газети «Село» під редакцією Михайла Грушевського, яка виходила у 1909-10 роках!).

Та біда у тому, що у Новомиргороді вже ніби є районний музей, який міститься у приміщенні колишнього військкомату. Але, схоже, він не користується особливою популярністю у містян. А ось Петро Озеров, який хоч і не має профільної вищої освіти, фактично зробив роботу цілої наукової інституції. За цю музейну кімнату, а точніше, справжній унікальний музей, клопотали і науковці Академії наук, і голова обласної ради. Але чому ж віз і досі там? Чиї амбіції не дозволяють зрушити його?

Очевидно, цю тему ми ще продовжимо. Сподіваємось, новообраний міський голова Ігор Забажан посприяє тому, щоб ця музейна кімната стала одним з центрів історичної пам’яті всього краю.

Світлана Орел

Надрукувати