27 лютого
Книгу Тамари Горіха Зерня «Доця» (Київ, «Білка», 2019, 288 с.) я прочитав за тиждень-декаду до початку Народної війни проти кацапії і мене таки струсонули тоді слова, мовлені героїнею роману: «Я хотіла їх (“ополченців” із вологодським говорком – В.Б.) бачити прямо перед собою, на відстані витягнутої руки, із перерізаним горлом. Хочу, щоб кров била фонтаном із артерії, щоб пузирилась повітрям на кожному видиху. Хочу запхати пальці в цю рану, відчути гарячу плоть, перебиту трахею, гостре кришиво шийних хребців. Як же я мріяла дотиснути хоч одного!». Тоді струсонули. Але не тепер, коли путіноїди гатять з усіх видів зброї (снаряди, міни, ракети найпотужнішої руйнівної моці), гатять по мирних українських містах і селах, по оселях беззбройних жителів, по школах, дитсадках і пологових будинках. Тамара Горіха Зерня написала чесну, сповідальну книгу, яка здетонувала в душах читачів. Жаль тільки, що її ще так мало прочитали (тираж усього 5 тисяч примірників та й промоції були не настільки активні, як би належало). Книга мимоволі силує до роздумів, змушує переглядати власні діяння й невикористані можливості. Ось і в мені, тепер 68-річному, десь на 90-ій сторінці зродилось почуття власної провини: я ж також жив у ті часи і не спромігся на подібне волонтерство, як Доця; так справді подумалось, хоч і пробував заспокоїти себе, адже і жив далеко від фронту, і не мав ніякого транспорту, а найголовніше, що фізичні мої можливості були вже зовсім не годящі для такого діла. Пробувала втішати мене й дружина: усьому свій час – мовляв, іще за радянської влади ми перші шили в нашій квартирі синьо-жовті прапори і везли їх у географічний центр України та піднімали в Кіровограді, ми без найменшого страху збирали мітинги на кілька тисяч народу, лізли на рожон, аби тільки засвітити, заявити українське, розбудити національні почуття в серцях сучасників; наш час минув і, слава Богу, наступні покоління виявляють дух і чин козацький, мазепинський, бандерівський, рухівський.
«Доця» – яскравий зразок письма, де важливо навіть не як, а що сказати.
3 березня
Не можу читати книг, коли за вікном час від часу оголошують повітряну тривогу. Виходжу в місто чи бодай у двір, аби зустріти живу людину, перемовитись словом. Як я зрадів, коли дружина сказала, що Михайло Бойченко кличе впорядковувати підвал у будинку. Спустився, зірвали замок на дверях (ключ у прибиральниці), але – приміщення непридатне: мало того, що сюди не проведене освітлення та захаращене скляною тарою, старими поломаними меблями – ці недоліки неважко усунути, але воно маленьке, півтора десятка людей чи й помістяться стоячи… Посвітили мобілками, поцмокали язиками й вернулись по сходах назад під козирок під’їзду. Краще таки справді перебігти спортивний майданчик, стежкою поміж вихолощеними всередині котельнею і цегляною трубою на територію колишньої обкомівської автобази (метрів двісті, не більше): там просторий підвал, та й будівля двоповерхова – як завалиться, то все ж не дев’ятиповерхівка, як наші будинки… Ходив у військкомат, ходив на Козачий острів на Інгулі, до товариша, який уже запасся ящиком бандерасмузі – ніколи й не час читати.
Але всі дні читаю повідомлення «Української правди», «Телеграм», інших ЗМІ. І ось натрапив на уривок з книги «Атака Ічкерійського Вовка. Нариси політичної історії України», слова чеченського генерала, президента Ічкерії Джохара Дудаєва, підступно знищеного Росією (відголосок цієї трагедії є в моєму оповіданні «Хвилина мовчання», яким відкривається книга «Камінь від хандри», Київ, 2013). Подаю мовою мокшів, скопійовано в Мережі (хоча це застереження більше годиться для прочитання росіянам, ніж українцям):
«Самая большая ошибка – это пренебречь украинцами. Посчитать украинцев слабыми. Обидеть украинцев. Никогда не обижайте украинцев. Украинцы никогда не бывают так слабы, как вам кажется. Не дай Всемогущий Аллах изгнать украинцев или отобрать что-то у украинцев. Украинцы всегда возвращаются. Украинцы вернутся и вернут своё. Но когда украинцы возвращаются, они не умеют рассчитать силу и применить её пропорционально. Они уничтожают всё на своём пути. Не обижайте украинцев. Иначе, когда украинцы вернутся на землю, где похоронены их предки, то живущие на этой земле будут завидовать мёртвым».
Яка блискуча характеристика моєї нації! З небес Джохар Дудаєв допомагає нам перемогти рашистських орків.
Василь Бондар