Історику-краєзнавцю, досліднику праукраїнської історії і мови, члену НСПУ, лауреату літературної премії ім. Є. Маланюка, двічі лауреату обласної краєзнавчої премії ім. В. Ястребова Сергію Піддубному посеред січня виповнюється 70 років. Всашій увазі – його роздуми про себе, про предків, про Україну.
Ми нащадки славетних! У моїх жилах тече кров великих людей. Бо на землі, на якій я народився і виріс, колись жили великі люди. Звідси пішов у світ творець орійської релігії, духовний батько Землі Першосвятитель Рама. І хто зна, можливо, він один із моїх предків. Не виключаю також, що моїм пращуром міг бути Отець Орій, який заснував рід слав’янський (славний) і місто Голунь столицю Руськолані, що стояла на місці Голованівська, де я мешкаю. Або скитський цар Аріант (Орій ант), який збудував знаменитий бронзовий кратер, описаний Геродотом. Десь тут, понад Богом (Південним Бугом), в краю Ексампей він був відлитий і поставлений як пам’ятник. Предки українців ходили на чолі римлян, подвиги наших героїв греки записували у свої міти, привласнювали собі наших філософів і поетів. Наші Праотці засновували нові країни, нові міста, як от в Палестині Скитополь і Орасело (нині Бейт-Шеан і Єрусалим) чи в Італії – Рим і Венецію…
1976 р. м. Кропивницький (Кіровоград). З майбутньою дружиною, студенткою Вінницького медінституту Валентиною.
Я з дитинства відчував генетичну причетність до чогось значущого. Не знаю, звідки те. Певно, це той інстинкт, ті знання, що приховуються десь в глибинах родової пам’яті чи не кожної людини, але відкриваються лише тим, хто готовий їх прийняти.
Уже в школі мене дуже ображало те, що за історією, якої мене навчали, все цікаве й велике творилося десь: у Римі, Парижі, Москві, а Україна була на задвірках… У душі я був переконаний, що це не так, і вірив, що належу до великого народу. І зараз у своїх дослідженнях з прадавньої історії я знаходжу масу доказів цьому.
***
Я народився у знаковий час. 1956 рік 16 січня. Рік великого перелому. Рівно через місяць у Москві проходитиме ХХ з'їзд КПРС, на якому буде засуджено культ Сталіна, а отже і його ідеологічна спадщина. Ніхто й не міг подумати тоді, що поколінню українців, яке щойно появлялося на світ, чи лише ставало на ноги, ця подія пророкує зовсім інше майбутнє. Через 35 років ми будемо жити вже в незалежній Україні. І в тому, щоб це відбулося, я брав безпосередню участь. У 1989 році в Голованівську створив осередок Народного Руху України за перебудову, був делегатом установчого з’їзду НРУ, у 1990-му заснував незалежну газету "Сходи" і доносив до людей правдиву інформацію про те, що відбувалося в Україні, та відкривав очі на справжню історію нашого народу. У 91-му піднімав людей на мітинги за незалежність України...
Потім були газета "Там, де Ятрань", журнал "Ятрань", головна роль яких була просвітницька. Я творив газету, газета творила мене…
***
Я не міг бути кимось іншим, і навіть не мріяв про якусь професію, що зв’язує тебе певними комплексами: військовим статутом, відповідною програмою (як наприклад, вчителя). Я мріяв бути творцем. Але після закінчення 8 класу щось повело на манівці. Певно, однокласник Василь Лісовий підбив вступати до Суворовського училища. Проте Боги відвели – обоє не пройшли медичну комісію. В армії мене агітували вступати до вищого військово-політичного училища (м. Львів), пообіцяли дати направлення, малювали гарні перспективи – звання тощо, але я відмовився.
Я обрав журналістику, бо це вільна професія. Тут ти можеш бути і вчителем (бо мусиш знати щось про вчительство), коли пишеш про нього; і агрономом (бо щоб кваліфіковано вести з ним розмову і написати професійну статтю, мусиш вивчити хоча б елементарні основи із землеробства,); і комбайнером, і сталеваром тощо.…
Уже в солідному віці, коли мав вже кілька праць з історії, мене запрошували на навчання в аспірантуру, але не пішов, бо над тобою мав бути науковий керівник, завдання якого поставити тебе в певні рамки, і, якщо ти хочеш захистити наукову працю, ти мусиш дослухатися до нього. Я не любив диктату, прагнув бути собою і самому дійти до всього. Я був завжди вільною людиною і дослухався найперше до свого серця, до своєї інтуїції. І вони мене ніколи не підводили…
***
Я народився в унікальному селі з крутою назвою Крутеньке. Унікальному найперше тому, що воно знаходиться в центрі Трипілля-Оратти – древньої української держави. У моєму рідному селі донині зберігаються відголоски сивої прадавнини. Зокрема тут користуються словами, яких не знайти навіть у словнику Б. Грінченка, але які зафіксував автор Велесової книги Ілар Хоругин ще в ІХ ст., як ось: гондзя (брудний, неохайний, поганий), крижувати (різати, ділити на частини), гордин (значна, горда людина)… А загалом я записав у Крутенькому понад 300 слів, що відсутні в будь-яких словниках.
Унікальне ще й тому, що тут завжди була дружна і прогресивна громада. Вже в другій половині ХVІІІ ст. місцеве братство власним коштом збудувало не тільки церкву, а й школу. За свій рахунок воно також утримувало її та наймало вчителя. І не дивно, що мої тато й мама – звичайні колгоспники – всіляко наполягали, щоб ми, їхні діти, навчалися – щоб з нас були люди. Людина без навчання, без освіти – в їхньому розумінні – то ще не людина. І ми старалися, всі шестеро. Всі троє синів – післявоєнне покоління – здобули вищу освіту, доньки – довоєнне покоління – двоє середню-спеціальну освіту, ще одна – обрала улюблену швейну справу. Пам'ятаючи своє нужденне, обірване й босоноге довоєнне, воєнне і післявоєнне дитинство та юність, вона мріяла гарно одягатися й інших одягати, і стала першокласною модисткою…
У дитинстві я мріяв стати скульптором і поставити односельцям пам’ятник. Однак не став ним, але пам’ятник зробив – написав і видав велику із численними світлинами книжку «Весь рід наш крутенський»…
***
Першою моєю освітньою сходинкою після школи був Кіровоградський технікум механізації та електрифікації сільського господарства. Коли ми зі своїм шкільним другом Василем Лісовим не пройшли медичну комісію до Суворовського училища, військкомат запропонував нам направлення до Кіровоградського с/г технікуму. Погодилися. І не шкодую, хоч і дня не працював механіком. Цей технікум на ту пору мав неабияку наукову й виробничу базу, і по його закінченні я отримав не тільки диплом техніка-механіка, а й права водія автомобіля, комбайнера, тракториста, мотоцикліста. Тут я також формувався як людина, як боєць (доводилося битися з городськими хлопцями, відчути під кадиком ножа). Велику роль у моєму гарті відіграв викладач технікуму, тренер з класичної боротьби, майстер спорту, заслужений вчитель України А. Колєснік. Для нас – своїх вихованців – Андрій Лук'янович був зразком у всьому: працьовитості, наполегливості, відповідальності і порядності. Спортивні досягнення мої зупинилися на межі "чемпіон області" і "кандидат в майстри спорту" через перелом руки, але отой спортивний, амбіційний дух та гарт – уперто йти до своєї цілі, підкорювати нові висоти і жага перемоги – нуртують у моїх жилах до сьогодні.
Навчання у Київському держуніверситеті ім. Т. Шевченка на факультеті журналістики поповнило інший багаж – знання й світогляд. Що тільки значило чути лекції таких професорів, письменників і публіцистів як Дмитро Прилюк, Анатолій Москаленко, Степан Колесник, Микола Подолян, Григорій Почепцов, Олександр Пономарів, Анатолій Погрібний!..
***
Я завжди звіряв і звіряю своє життя за татом. Як він подивиться на той чи інший мій вчинок, чи підтримав би моє те чи інше починання? Він для мене – Бог. Разом з Мамою-богинею він мені дав життя, заклав у мені відповідну програму. Відступитися від неї означало зрадити їм. Програма ця була проста: «будь Людиною», «ти можеш не вірити в Бога, але май Бога в собі»… Я знав давно, що таке бути Людиною – поважай себе, поважай ближніх, шануй старших, трудися, допомагай. Що таке «мати Бога в собі» зрозумів згодом, бо Бог пізнається власним життя, власним досвідом, а не нав’язуванням тобі його новоспеченим месією чи церквою. Бог у нас самих. Ми створюємо його своїм духом і переконаннями відповідно до повчань наших праотців, а не те, що нам диктують чужинці.
Батькові вдалося вижити в пеклі і дати життя та вивести в люди разом із мамою шістьох дітей. Голодомори, табір, війни… Нестатки, холод, три поранення… Перебуваючи роками за сотні кілометрів від сім’ї, без відпусток, без вихідних у таборі чи в окопах на війні, він знав, як бідують напівголодні й погано одягнені його дружина і діти. І нічого не міг вдіяти. Але терпів, бо вірив, що це не може тривати безкінечно. І коли вижив, повернувся додому, він просто працював, робив все можливе, щоб виростити дітей, прогодувати і вивчити. І я ніколи не чув від нього про нерви, про те, що через них у нього випадає волосся чи ще щось. Він знав, що є родина, що він мужчина (мужній чином) і мусить все перебороти, що треба залишатися людиною, бо в нього є діти і він для них не просто годувальник, а світло, приклад…
Він дуже мало про себе розповідав. Ми переважно дізнавалися про нього від інших, як наприклад: «твій батько – неймовірної сили і витривалості чоловік. Він за день міг скосити 20 гектарів жита». Не знаю, наскільки це правда, інколи люди люблять трохи додати. Але він справді володів неабиякими фізичними здібностями і спритністю.
Принаймні зі своїми дев’ятьма десятинами, які мав у власності до колективізації, легко справлявся. Був вправним вшивальником хатів, а для цього також треба були сильні руки. Щоб нав'язати тугих сніпків, а потім щільно і міцно припасувати до лат, щоб й крапля дощу не проникла і вітер не зірвав. Це, а також виготовлення чобіт було його додатковим заняттям і заробітком. Літом – хліборобство, після збирання і обмолочення хліба – вшивання хатів, у дощі і сніговії – чоботарство.
Я звіряв своє життя з татовим, щоб і мені не було соромно перед людьми, перед своїми дітьми. Чому розпочав з тата, а не з мами, яка нас народила, виколисала і вберегла попри всі ті випробування, що випадали на долю чи не кожної сільської української жінки 1930-50 років? Бо роль батька масштабніша, визначальніша в долі дитини, а надто сина. Місія чоловіка-батька бути захисником не тільки сім’ї, а й роду в значно ширшому значенні, дотримуватися поконного обов'язку у відстоюванні його честі і гідності. А також, як казали в народі, збудувати будинок, посадити сад, любити жінку і виростити дітей.
Будинок (хату) побудував своїми руками в 1929-му, у ній народилися і виросли три його доньки і троє синів (ще троє – дві наших сестрички Онися, Люба і братик Анатолій – померли в голодні тридцяті й сорокові воєнні роки). З цієї хата його і провели в останню путь у 1978-му і маму – в 1980-му. У ній ще народилися і стали на ноги дві онучки, доньки старшого мого брата Михайла…
Був у нас і славний сад – з десяток вишень; яблуні ранніх, середніх і пізніх сортів: папіровка, пепінка, антоновка, симиренка; чотири різних сортів слив – також ранні і пізні (не пам’ятаю назв), чотири сорти груш – пам’ятаю лише один – дуля. Знаменитою на весь куток була груша-дичка – величезна і височезна. Плоди невеликі, терпкі, але як обпадуть і влежаться – мед! Ми їх їли, іншим роздавали, а ще квасили в дубовій діжці – добренні!..
***
Тато також не знав собі рівних у селі в змаганнях з боротьби. Коли я почав займатися класичною боротьбою, то вирішив дізнатися у нього про його успіхи докладніше. В один із приїздів додому у нас відбулася приблизно така розмова:
– Чи правда, тату, що ви були найсильнішим борцем у селі?
– Та як тобі сказати… я ж не з усіма боровся. Були хлопці здорові, але не всі хотіли боротися – певно, не любили…
– А за якими правилами боролися? Як визначався переможець?..
– Та які там правила. Перед тим, як боротися, домовлялися, чи можна підніжки робити і за ноги хапати, чи боротися чисто. І все. А переможцем ставав той, хто покладе суперника на лопатки, або ж, якщо схопить і відірве його від землі.
– А скільки хвилин боролися?
– Боролися до перемоги, або поки хтось не здавався…
До речі, за мітом, саме таким чином Геракл (за «Сказаннями Захарихи», давньоруський Гора-богатир) зафіксував свою перемогу над Антеєм, відірвавши його від землі. І, коли ми зараз маємо свою незалежну державу, гадаю, було б добре відновити свій національний вид боротьби, що його культивували наші предки – українці-анти...
***
Долю мою мені вишила мама. Як більшість матерів, вона була творчою натурою. Мала гарний голос і любила співати. Була безграмотною, але віршувала та наспівувала. Як ось частівка, що мені її надиктувала і розтлумачила найстарша сестра Поліна:
Ходить Заєць понад річку
Виконує п’ятирічку,
А Оверко взявся в боки
Виконує за три роки…
Заєць – бригадир, Оверко Петренко – післявоєнний голова колгоспу…
Через багато років після смерті матері, готуючи книжку про рідне село, я записував пісні, які колись співали мої односельці. Одну з них записав в Умані від сестри Тетяни (1935 р. н.). Я запитав її:
– Звідки ти її знаєш?
– Від мами навчилася.
– Але в селі я такої не чув, ніхто мені її не співав?
– Швидше всього, це мамина пісня, вона вміла сама їх вигадувати…
Не знайшов цієї пісні і в жодному пісенному збірнику, до яких мав доступ. Ось вона:
Оженився мужичок
Та й став жінку вчити,
Запріг її в борону
Почав волочити. (2)
Випрягає з борони
Запрягає в рала:
– Тпр, стій – не тікай,
Ще додому рано. (2)
Випрягає її з рала,
Запрягає зразу ж в віз:
– Тпр, стій – не тікай,
Ще поїдемо у ліс. (2)
Як приїхали у ліс,
Поставив підводу
Наложив своїй милій
Разом три колоди. (2)
– Ой чи знаєш, моя мила,
За що три колоди везеш?
Оце тобі, мила,
Що до хлопців іржеш. (2)
– А я тобі, мій миленький,
Та й ще сім повезу,
Як побачу гарних хлопців,
Під горою заіржу. (2)
Не ти мене колисав,
Не ти мене нянчив,
І не було, і не буде,
Щоб ти мене навчив. (2)
Після мого народження (а народила вона мене вже в 45 років) мама почала часто хворіти. А коли підходила пора мені йти до школи вона дуже хотіла, щоб я пішов в перший клас у вишитій нею сорочці. І вона мені її вишила. Зберігся знімок класу, на якому я єдиний у вишитій сорочці. Вважаю, що Мама вишила не просто сорочку, вона вишила мою долю. А вишиваючи, звісно, співала. «І йшов той, – як говориться у Велесовій Книзі, – по співах Материних»… На жаль, не можу встановити, які були знаки і обереги на тій сорочці, але переконаний, що мамині руки і зараз тримають небо наді мною, бо шлях мій був достойним. Певен, мама і тато досі опікують і захищають мене і моїх ще живих старших сестру та двох братів…
***
Я живу в чародійно-незбагненій країні. В країні, звідки пішла людська цивілізація і де народжуються ідеї, а потім розходяться світом і рухають прогрес, залишаючи нам невелику частку. Як дослідник прадавньої минувшини, я точно знаю місце України в історії світу. Вивчаючи «Історії» Геродота, я знайшов неспростовні докази і виклав у книгах "Великий код України-Русі", «Історія прадавньої України», «Хто є хто в античній і біблійній історіях», що його розповіді не мають ніякого стосунку до Греції. Насправді Геродот описав історію Північного Причорномор'я, тобто історію давньої України, Криму, Тамані, Кубані та прикавказьких земель. Усі ті міти, боги та герої, які приписала собі Греція, насправді мають давньоукраїнське походження. Я з великою впевненістю підтверджую і доводжу в своїх працях, що Україні не менше 20 тисяч років, як про це згадується у Велесовій Книзі, а Греція, Рим тощо творені нашими пращурами…
***
На день свого 70-річчя маю солідний творчий доробок. Автор сценаріїв документальних фільмів про села Журавлинка, Красногірка, Свірневе та Грузьке Голованівського району (1990-91рр.). Автор, упорядник і редактор півтора десятка книг з історії сіл цього ж району і 24 книг з історії України, двох прозових і однієї дитячої книжки, в т. ч.: “Велесова Книга: Веди України-Русі”, “Українська цивілізація. Ведія”, “Великий код України-Русі”, “Кому Боги відкрили свої таємниці”, “Славетні предки українців”, “Українська мова – мова вільних людей”, “Книга української слави і сили”, “Історія прадавньої України», “Ілар Хоругин. Велесова Книга”, “Велесова Книга – історія українців з прадавніх часів і священний кодекс слав’ян”, упорядник і коментатор староруських переказів “Про Царицю Сіромаху, Макодун-царя, Гора-Богатиря та інші Сказання Захарихи”, перекладач і коментатор “Слова про похід Ігорів”...
***
Ключове слово моїх життєвих і професійних правил «Роби!» в наказовому відмінку. Бо впевнений, що людині все під силу – обирай мету, твердо вір у себе, вперто йди до неї і рано чи пізно успіх забезпечений. Або, як жартувала одна моя землячка: «Якщо добре постаратись, можна й до зірок дістатись». А правила такі: 1. Май ціль, роби своє і ні на кого не звертай уваги. 2. Зроби те, чого ніхто до тебе не міг зробити. 3. Роби сьогодні, бо завтра може бути пізно. 4. Не зупиняйся на досягнутому, повертайся до зробленого, вдосконалюй і вдосконалюйся сам…
І я зробив. Перечитав по-новому «Історії» Геродота і довів, що його праця це в основному історія Причорноморських земель, а греків на його час взагалі ще не було. Більше того – автором великої частини цих історій насправді був скитський цар Скіл, якого греки оббрехали, що він був зрадником і, нібито, його убив за відступництво рідний брат…
Я перечитав Біблію і знайшов у ній чимало фактів перебування на палестинській землі скитів (давньоукраїнців) і що ізраїльтяни також дещо записали їхнього на свій рахунок…
А на кам’яних стелах VІІ ст. до н. е. з гори Каратеп (хребет Тавр) відчитав заповіді Отця Орія, зроблені українською мовою, і в яких навіть згадується слово Мова…
Я зробив свій переклад Велесової Книги і відкрив те, чого не помітили мої колеги-перекладачі, в т. ч. предківську релігійну систему, низку імен наших славетних Праотців, серед них ім’я автора книги, ім’я нашої Першоматері, а також терміни «Мова», «Мовинство» тощо…
Маю чимало схвальних і захопливих відгуків на свої праці. Навіть, на прозову книжку «Євангеліє від Андрія» (Таємниці останніх дажбожичів). Один із її читачів казав: дуже сподобався історико-філософський роман-есе, він весь у мене в підкресленнях-мітках, щоб повертатися і нагадувати...
***
Мій головний об’єкт уваги, любові і дослідження – Україна. Що можна бачити по назвах книг.
Джерелом натхнення моїх історичних шукань є історія рідного краю, українська мова і Велесова Книга. Мова – це кров і код нації, Велесова Книга – це наша родова Книга. Один із перших її видавців Микола Скрипник називав Влескнигу скрижалями духу одвічної Русі-України. Це пам’ятник українського духа і слави наших Праотців. На жаль, зденаціоналізована, ледача українська наука, підспівуючи москалям, уперто не хоче визнавати Книгу за автентичну. Вона боїться заперечити московські фальшиві учення з прадавньої історії Русі і прийняти те, що доводили і доводять філологи Борис Яценко, Іван Ющук, Григорій Клочек, історик Сергій Лісний, письменник Валерій Шевчук, філософи Володимир Шаян, Галина Лозко, Ігор Рассоха і я, журналіст, історик та краєзнавець.
2024 р. с. Шепилове, музейний комплекс «Рай слав’янський”. З письменниками, музейниками і бібліотекарями Кропивницького і засновником комплексу Валерієм Марчаком.
Нашим академікам та докторам легше повторювати маячню москалів, які взагалі заперечують український народ. На щастя, на них мало хто зважає. Це Книга національно свідомих і відповідальних людей за майбутнє країни, тих, хто має сміливість не слідувати чужій духовності та ідеології. А таких чимало. Коло прихильників Книги невпинно зростає. Я отримую все більше й більше вдячних слів за її переклад і за тлумачення. За 19 років дослідження Влескниги я напрацював велику доказову базу її правдивості, і продовжую вивчати. Наполягаю, що Велесова Книга це та книжка, це ті знання, що нас можуть врятувати як націю, як народ. Це те, що дасть нам єдність і Божу силу. Це Книга майбутнього. Її буде вивчати весь світ, бо в ній збереглися істинно божественні знання, які ретельно знищували войовничі християнство та іслам. Бо в ній закладені основи нової людської цивілізації з філософією вільного духу, з філософією творення добра, вміння відчувати та любити зелений і тваринний світ, і бути мирними між родами. Без лукавства, підступності, фальші і брехні. Без зверхності одного над іншим.
***
Моїм небесним захисником і провідником є Дажбог, а Дажбог, як зазначається у Велесовій Книзі, це «душі Пращурів суть, які світять нам зорями од Ірію». Це вони, наші Пращури, які були творцями Вед, ведуть мене по життю… І головною (ранковою) моєю молитвою є звернення до Дажбога, Отця Орія, Мати-Берегині (у Влескнизі – Мати-Слава Птиця Небесна) і Сина – того, хто захищає нас від ворога: “Дажбоже, Отче наш! Мій найдорожчий Спасителю! Від усієї душі дякую Тобі за те, що Ти дозволив мені пережити цю ніч і пробудив до дальшого життя, щоб я і надалі вірно служив Тобі і величав Тебе. Віддаю себе всього в Твої руки і благаю: благослови мої благородні змагання, освячуй думки мої, слова і діла, і хай буде моє життя згідно Твого святого послання. Будь з моєю родиною, будь з моєю Україною, дай всім людям добра на землі і хай навіки славиться Твоє велике ім’я. Слава Дажбогу, слава батькові Орію, слава Берегині-Матері і їх Сину слава! Слава! Слава! Слава!”
***
По житті мене веде саме Боже провидіння. Нічого в мене просто так не відбувалося. Коли я змінив прізвище Кабацюра на Піддубний, мною керувала не гординя, чи щось подібне. Батькове прізвище Кабацюра насправді не від великого кабака (городній овоч), як хтось може подумати. Воно дуже давнього забутого походження: або від «кабиці» (гончарна піч у землі), отже, це, певно, майстер з виготовлення гончарних печей (у моєму рідному селі досі є слово «кабеція» – маленьке приміщення, в якому готують їжу худобі, в „Енеїді” І. Котляревського згадується «кабиця» у значенні похідного польового вогнища), або ж основою його стали «кабіри» – так називали синів бога вогню і ковальського ремесла Гефеста.
Я з юних літ був дуже чутливим до несправедливості, не тільки до себе, сім’ї чи до слабших і менших, а загалом до нашого українського роду. Прізвище Піддубний не стороннє – мати була з Піддубняків. Я змінив лише закінчення. Займаючись класичною боротьбою, я хотів бути схожим на великого Івана Піддубного. А коли почав вивчати свою родовідну, то виявилося, що спочатку, зокрема за документами 18 століття, що збереглися від часів польської колонізації, всі крутенські Піддубняки були Піддубними. Це вже при московитах у 19-му їх зробили Піддубняками. Отже, я повернув у родину рідне прізвище… А нам було б справедливо повернути нашу давню назву Русь – Україна-Русь.
* * *
Часто звертаюся до заповідей Велесової Книги. Їх 21. Назву кілька: «Народе мій од Лади, твори любов, йди під стяги наші», «Знайте, що ви сини Творця, і поводьтеся як сини Творця», «Будьте синами своїх Богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця”, “Старі часи то наше благо. Дістанемо від них твердості й кріпості, аби ворогам відповідати як належить”, «Любіть світ зелений і тваринний, шануйте друзів своїх і будьте мирними між родами»…
***
Я прожив цікаве насичене життя. Все не охопити в одній публікації... Треба було б присвятити окрему сторінку своїй дружині Валентині, з якою ось уже майже 49 років разом, і синам. Згадати про свою участь у помаранчевій революції і очолювання райдержадміністрації; про наше з професором Валерієм Марчаком творення музейного комплексу «Рай слав’янський»; про друзів, які надихали і допомагали… Сподіваюся, ще буде нагода це зробити. Слава Дажбогу! Слава Отцям нашим і Матерям! Слава Україні!
Будьмо, бо ми того варті!