«Мій власний рахунок із цією підлою війною став іще вагомішим…»

Перегляди: 236

Не очікував, що може так статися… Майже повторилася історія лютого 2015-го року, коли лише з підказки давньої співробітниці второпав, що загиблий під Широкиним Євгеній Тельнов – та ж людина, з якою пощастило зустрітися щойно почалися мої повноцінні заводські будні влітку 1991-го.

– Пам'ятаєш Женю Тельнова? – запитала вона мене тижнів за два після трагічної звістки.

Звичайно ж, не забув, бо вчорашньому петеушнику далеко не завжди й не від кожного випадає почути кілька настільки теплих слів підтримки, які згадуєш потім все життя. Але до її запитання не спало й на думку ототожнити того, зі смоляною зачіскою і такими ж чорнявими вусами чоловіка, якого я пам'ятав, з цим посрібленим часом та пережитим бійцем-добровольцем з позивним Усач.

Тепер же лише випадкова підказка фейсбучного товариша Дмитра Войтовича відкрила дуже важливу обставину. Виявилося, що досі, коли я намагався пригадати юнацький образ Сергія Бульдовича, який навчався у тій же школі, яку закінчував і я, і який загинув 29 травня 2014 року під Слов'янськом, то цілком виправдано в пам'яті незмінно виринав образ також Сергія, але з іншим прізвищем.

Мабуть, варто пояснити, що у 80-ті роки наша школа №18 була у місті найчисельнішою. Паралельних класів було багато, тож маючи дещо відлюдкуватий характер, далеко не з кожним з однолітків я був знайомий. Тому усі ці шість років не надто переймався тим, що учня з прізвищем Бульдович не міг пригадати, хоч і відчував через те легкий сором. Але чомусь з'явилася впевненість, що навчався він у паралельному з нашим "В"-класі – дуже дружньому і з чудовим керівником Галиною Романівною. Частину його учнів, коли після восьми років навчання багато хто обрав технікуми чи училища, поєднали з нашим класом "А". Дехто, здається, потрапив до "Б".

Так ми й опинилися в одному класі з Сергієм Цапенком, з яким довелося навчатися два останні роки. Щоправда, учень з мене у ті роки був ще той, але зараз не про це мова.

Чудово пам'ятаю лагідну щиру вдачу Сергія і водночас тверду націленість на подальше військове навчання. Разом з ним ще кілька однокласників відвідували заняття в авіаційній секції у тодішньому ДТСААФ та, пригадую, вже тоді здійснили перші стрибки з парашутом. Врізалися у пам'ять їхнє захоплення та схвильована розповідь Сергія, зазвичай стриманого в емоціях, про пережиті хвилини першого стрибка.

Літаками та небом тоді у класі марив не один Сергій. І присвятити своє подальше життя військовій справі мріяли й інші хлопці. Та саме його, Сергія Цапенка, образ постійно виринав коли намагався розгледіти доступні у мережі світлини Сергія Бульдовича.

Дружина Сергія,  Лариса Бульдович, у приватному повідомленні підтвердила, що Сергій змінив своє прізвище у 1994 році, після завершення

 навчання у військовому льотному училищі. Серьожа Цапенко, якого мені пощастило знати, і є Сергієм Івановичем Бульдовичем, командиром екіпажу сумнозвісного "Борту 16", збитого російськими найманцями 29 травня 2014 року під Слов'янськом...

Коли отримав коментар Дмитра, відшукав у своїй фотозбірні кілька шкільних світлин, які були зроблені мною у день нашого випускного – як кажуть, на пам'ять для всіх, хто потрапив тоді у кадр. Досі не переглядав їх років з двадцять п'ять чи, можливо, й усі тридцять. І тепер з полегшенням пересвідчився, що щирість та відкритість Сергія посприяла його присутності майже на всіх парубочих світлинах. Кілька з них додаю до своєї розповіді. Сподіваюся, ані Сергій, ані решта хлопців не мали б заперечень.

Додаю також нещодавно зроблений знімок з фасаду нашої школи №18 – тепер це Педагогічний ліцей. Поряд з двома дорогими моєму серцю іменами – Сергія та мого доброго, хоч і молодшого на сім років, дитячого товариша Руслана, з яким зростали в одному дворі – ще одне до болю знайоме обличчя майже мого однолітка. На жаль, вже не можу пригадати клас, у якому навчався Володимир Ткаченко та де саме перетиналися наші шляхи, крім шкільних коридорів. Ймовірно, що і тут ще очікує на мене нелегке відкриття.

Принагідно не можу не висловити вдячність Ірині Романько, яка одразу ж виявила готовність допомогти мені, запропонувавши єдиний правильний спосіб делікатного розв'язання мого питання: показати світлину, яку передав до музею Льотної академії, яким вона опікується, батько Сергія Івановича і яка стосується періоду навчання Сергія у старших класах.

Відтепер традиційне бажання Світлої пам'яті Герою незмінно наповнюватиме глибший особистісний зміст. І мій власний рахунок із цією підлою війною став іще вагомішим. Ні, я не збираюся використовувати загибелі друзів для навмисного накопичування гніву і бажання помсти. Йдеться лише про те, що ціна моєї особистої згоди на примирення із прихильниками хворобливих фантазій кремлівського недофюрера стає все непомірнішою…

Дмитро Вершинін

Надрукувати