За 260 років свого існування цей сад називався Казенним, Виноградним, Потьомкінським, Міським, належав державі, потім місту, потім військовим, потім знову місту. Зараз це парк Перемоги, Міський сад. За свою багатовікову історію він не раз опинявся на межі повного знищення, але завжди знаходився той, хто успішно його рятував, і парк знову перетворювався на улюблене місце відпочинку городян. Якась вища сила руками чергових благодійників повертала його до життя, і буде несправедливим, якщо кропивничани і гості міста не знатимуть історію цього незвичайного місця.
Свій початок вона бере в 1764 році, коли на березі річки Сугоклея генерал Мельгунов за наказом імператриці Катерини ІІ посадив сад, в якому мали вирощуватися фрукти та овочі для імператорського столу. І вже наступного року з Єлисаветградського казенного саду до столиці повезли кавуни та дині. Проте Єлисаветград виявився не найкращим місцем для овочівництва, і скоро царський двір перестав замовляти овочі і фрукти з нашого міста.
Під час епідемій чуми 1770-71 і 1783-84 років поруч з Казенним садом (зліва при в'їзді, як пише Олександр Пашутін в «Історичному нарисі м. Єлисаветграда») ховали померлих від страшної хвороби. Потім цвинтар засадили неплодовими деревами і з того часу це місце залишається недоторканим. Хоча у 2007 році, коли міська влада роздавала землі в міському саду під забудову, деякі наближені до владного корита депутати здуру поділили між собою і чумний цвинтар. Громада міста сполошилася і, на щастя, скандальне земельне рішення №405 вдалося скасувати.
В 1795 році сад здали в оренду губернському секретарю Левицькому за 32 рублі асигнаціями на рік, а у 1819 році взагалі передали місту. У той час сад називався Потьомкінським в пам'ять про перебування в цих місцях князя Потьомкіна Таврійського. До 1915 року в нижній частині саду, біля річки, ріс багатовіковий дуб, який теж називали Потьомкінським. За легендою, під цим дубом Григорій Потьомкін збирав військові ради перед облогою Очакова, а також зустрівся із останнім кошовим отаманом Запорозької Січі Калнишевським. Поруч з дубом било цілюще джерело, яке пізніше засипали. У 1819 році сад передали місту, завдяки чому він за кілька десятиліть прийшов у повний занепад.
1834 року повітовим містом став Бобринець, а Єлисаветград повністю перейшов у військове відомство. Сад також перейшов у відання військових. Площа парку на той момент становила 35 га. Як не дивно, військові буквально за кілька років зробили те, до чого у міської влади не доходили руки десятиріччями. Уже в 1836-му тут був зразковий парк з квітниками, купальнями (для цього розчистили русло річки), танцювальним залом, ротондами і будиночками, в які на літо переїжджали вищі військові чини. Треба зазначити, що військовим і на думку не спадало закрити парк для відвідувачів. Навпаки, саме у цей час Міський сад став улюбленим містом відпочинку городян.
Після скасування військових поселень Казенний сад знову передали місту, яке його знову швидко занедбало. За наступні кілька років були зруйновані усі споруди, збудовані військовими, парк заріс чагарниками.
Відновити колишню пишноту взявся вже міський голова Олександр Пашутін в кінці XIX століття. 1897 року тут було відкрито буфети для публіки, чотири рази в тиждень грав військовий оркестр, був побудований циклодром, в день відкриття якого, як пише Віктор Петраков в книзі «Маленький Париж», виступав на велоциклі мотогонщик і один з перших авіаторів в Російській Імперії Сергій Уточкін. Парк освітлювався і мав телефон з номером 294. Тоді ж сюди провели трамвайну лінію — влітку трамвай ходив в міський сад до 23.00, восени і навесні — до 22.00, а взимку маршрут закінчувався на зупинку раніше — біля пивоварного заводу. Вартість трамвайного квитка (5 копійок) на той час теж була чималою, проте ціна проїзду від центра міста до Міського саду на двокінному екіпажі складала 40 копійок. В теплу пору року сад ставав своєрідним культурним центром – тут був літній театр, відбувалися вистави під відкритим небом, тут проходили загальноміські свята і т.п. У 1914-му тут відкрили дитячий майданчик – літній табір для дошкільнят і школярів денного перебування. Влітку у засушливому і запорошеному Єлисаветграді міський сад був оазою.
У роки громадянської війни Міський сад перетворився з місця відпочинку на джерело дармового палива. Тоді ж пішов на дрова і знаменитий Потьомкінський дуб. Але вже до середини 20-х років парк знову був парком, сюди приходили відпочити всією сім’єю, погуляти, покупатися. Перед початком Великої Вітчизняної війни в парку були створені всі умови для відпочинку: працювали атракціони, торгували буфети. На той момент площа парку становила 39,5 га.
Під час окупації парк серйозно постраждав. Але в 50-ті Міський сад знову став улюбленим місцем відпочинку кіровоградців. Активно працювала станція човнів, футбольне поле, стенд для стрільби і навіть парашутна вишка. Пізніше з'явився літній кінотеатр, атракціони.
З 1968-го по 1996-й рік Кіровоградська обласна рада прийняла низку рішень, що закріпили за територією Міськсаду, який після війни стали називати парком Перемоги, статус рекреаційної та заповідної зони як пам’ятки садово-паркового мистецтва. Попри ці рішення про призначення парку поступово стали забувати, оскільки на його облаштування та утримання з місцевого бюджету виділялися копійки. Верхні алеї, де раніше був літній театр і атракціони, поступово перетворились на місце випасання домашньої живності. Проте, якби щороку волонтери тут не прибирали, вони навіть для кіз були б непридатними.
Нове життя в історію парку вдихнув власник ресторанно-відпочинкового комплексу «Тиха гавань», розташованого на території парку, народний депутат України VIII скликання Олександр Горбунов. Саме з його ініціативи з державного бюджету України було виділено інвестицію на реконструкцію парку в розмірі 40 млн. грн. Він же контролював хід виконання робіт, організовував волонтерів, виступав спонсором, підказував ідеї. Сучасна архітектура парку – багато у чому його заслуга.
Роботи почалися у 2019 році. Парк-пам’ятка садового паркового мистецтва поступово набув рис, які перетворили його в сучасний елемент міської паркової культури, окрасу міста, де приємно провести своє дозвілля. Розширили і укріпили дамбу, яка стала доступною для автомобілів і пішоходів. Після реконструкції парк пропонує оновлену інфраструктуру для відпочинку та спорту, включаючи пішохідні доріжки, сучасне освітлення, лавки, урни, озеленену територію, а також спеціально облаштовані зони для дитячих майданчиків, футбольне, волейбольне та тенісне поле, декоративну арку, кований місток, ажурну гойдалку, громадську вбиральню, фонтанчики питної води, автомобільні стоянки. А відреставровані каскадні сходи, які спускаються з парку до дамби, чимось навіть нагадують одеські сходи, звісно, меншого масштабу. Перлиною парку є також ресторанно-відпочинковий комплекс «Тиха гавань» з альтанками на воді і на березі, який органічно вписався в архітектурний комплекс паркових споруд.
Приємно, що місто збагатилося ще одним цивілізованим місцем відпочинку. Одне з небагатьох питань, яке не вдалося вирішити – це питання пляжу, розташованого в парку. Крім того, що якiсть води не задовільняє санстанцію, небезпечним є кам’янисте дно річки. Бетонні плити не пристосовані для спуску в воду бажаючих поплавати. Облаштування місця за всіма вимогами потребує великих затрат. Щоправда, не зважаючи на все це, щороку на плитах біля дамби кропивничани відкривають купальний сезон. Необладнаний пляж, нерозчищене дно без насипного піску, кишкова паличка в воді не лякають втомлених сонцем людей. Думаю, з часом здолаємо і це. Аби тільки війна закінчилася, і назва парк Перемоги набуде нового значення: нехай це буде наша перемога у війні, яка триває і по сьогодні.
Віктор Делюрман
