На початку цьогорічного січня виповнюється 75 років Михайлові Васильовичу Ілляшенку, ексголовному режисерові нашого театру. Любителі мистецтва, безперечно, пам’ятають і шанують його. На жаль, януковичсько-ларінська команда зробила все, щоб відтіснити від керівництва театром заслуженого діяча мистецтв, видатного режисера, діяльного патріота. Інтерв’ю, запропоноване тут, зроблене у час його праці у нашому обласному академічному (саме його заслуга у присвоєнні цього звання), музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького.
Родом Михайло Васильович із с. Чехівка Чорнобаївського району (нині Черкаська область). Закінчив Київський інститут культури та інститут театрального мистецтва.
— Чи є для вас визначальним у роботі над виставою її актуальність, гострота, присутність конфлікту, внутрішньої драматургії?
— Коли вистава не актуальна, незважаючи на жанр і рівень розкрученості, її в принципі немає сенсу виносити на сцену, бо це завжди нецікаво. Актуальність треба і можна здобувати і в класичних, і навіть у дуже старих творах. Гострі, больові точки суспільних процесів — це предмет дослідження театру, тим, врешті, й збуджується інтерес народу до нашого мистецтва, а коли зі сцени йтиметься про те, що далеко за межами проблем країни, суспільства й людей, то навряд чи можна цим привабити глядача.
Тут доречно використовувати і художні засоби, яких в арсеналі театру безліч. Кожна хороша п’єса має кілька проблем, але можна акцентувати увагу на чомусь одному, зробити емоційний удар, можливо, навіть дещо переінакшити смисл, щоб донести до глядача свою ідею, те, що ти хотів сказати своєю роботою.
— Прийнято вважати, що театр має піднімати вічні теми. А коли зі сцени говориться про нинішніх олігархів, знаходяться люди, які заперечують: ми, мовляв, по вуха в цих проблемах, вони нам у житті набридли, навіщо це в театрі?
— Яку б ми тему не взяли, найважливіше, щоб у ній були присутні людські взаємостосунки. І хіба проблема стосунків простого громадянина з владою, це не вічна тема? Який би суспільний лад не був, вона залишиться важливою.
І чи потрібне це, чи ні — вирішувати глядачам. Я намагаюся в своїх роботах розраховувати на розумне сприйняття. Хтось шукає в театрі просто відпочинок, а хтось — поживу для мислення та переживань. І такі, й такі вистави мають бути в репертуарі. Хоча, період зовсім безпроблемної драматургії, який мав місце у літературі, канув у Лету, не залишивши після себе нічого. Це — красномовна оцінка історії.
Навіть у Давніх Греції і Римі ставили різні вистави — слабенькі комедії для плебсу і високу трагедію, драму для аристократії. Якщо ми схиляємося до розважалівки в театрі, це означає, що ми відповідно оцінюємо свій народ.
Існують такі поняття — релаксація і катарсис. Релаксація — це зняття напруги (прерогатива шоу-бізнесу), а катарсис — духовне очищення в результаті співпереживання. Його можуть дати тільки першосортна драматургія та мистецька робота. Власне, це — покликання театру, його сутність. Полегшене ж сприйняття мистецтва характерне для людей, які плутають душевне і духовне.
— Ви згодні, що у нашому суспільстві є певна частина таких людей?
— Вони є у кожному суспільстві. Справа у пропорціях. Там, де йде розвиток, піднесення, там більше людей прагнуть у мистецтві якихось потрясінь, розумової діяльності. І навпаки. Це закон, який існує об’єктивно. Тому я не схиляюся до того, аби говорити, що театрові зараз важко. Були періоди в нашій історії набагато драматичніші й складніші. Чи було легше тим же нашим корифеям, яким взагалі забороняли працювати з українським словом, але вони знаходили можливість і робили свою справу професійно. Візьміть будь-яку з їхніх п’єс — скрізь є внутрішня драматургія, глибина, що спонукають до співпереживання.
— "Бажання екстриму" — це вистава, де сьогодення не просто говорить, а кричить. Багато моментів цілком екстраполюються на реальність, хіба що прізвища не називаються. Чи не відчували ви якогось спротиву при постановці цієї п’єси Анатолія Крима, адже для цього потрібна певна мужність?
— Я над цим не задумувався. У процесі постановки для мене головне — дотримуватися художнього рівня.
А щодо мужності, то я не знаю режисерів немужніх. Якщо він не мужній, то взагалі не режисер. Це професія значуща і відповідальна, вона визначальна у творчому процесі. Отож, коли режисер у своїй діяльності намагається обійти якісь гострі кути і жити не в ногу із суспільством, він не має ні успішних вистав, ні авторитетного театру.
Врешті, як кожен нормальний громадянин, як патріот (хоч це й слово високе, але ж ми повинні бути такими), я просто думав про те, що болить мені, болить кожному акторові. Мене дуже хвилює те, у якому стані Україна. Страшенно дратує державницька риторика, розмови про те, що ми такий працьовитий, такий співучий народ. Якщо це так, то чому ж ми так ду-у-же погано живемо?
Тобто, це те, що повинне художника хвилювати, інакше якого біса братися за діло, адже митець без позиції, відірваний від проблем свого народу нікому не потрібен.
— Як ви вважаєте, чи існує відповідальність актора за те, що він несе глядачеві? І чи можна взагалі говорити про подібну відповідальність за умов злиденного становища творчої інтелігенції?
— Звичайно, відповідальність величезна. А щодо матеріального становища, то, безперечно, творчі люди перебувають на межі виживання. Але завжди є вибір, і якщо людина не пішла, залишилася, вона не може, виходячи на сцену, думати про свою зарплату і відповідно відміряти власну енергію. Це буде непрофесійно, негідно.
— Ще в минулому році Кіровоградському музично-драматичному театру твердо обіцяно було виділити чималі кошти з Державного бюджету для реконструкції приміщення. Яка ситуація сьогодні?
— Коли колиска українського професійного театру, приміщення, де грали корифеї, знаходиться в аварійному стані — це безглуздо, боляче і несправедливо. Реконструкція не розпочалась, ніякого фінансування немає, більше того, і в гримерних, і у залі холодно. Якоюсь мірою це відлякує й глядача. Я часом навіть дивуюсь героїчності кіровоградців, які приходять у цей холодний зал, значить, театр таки працює непогано.
Необхідно нарешті прийняти Закон "Про культуру". Адже є світові європейські стандарти її фінансування, дотацій, ставлення до неї. Та, врешті, одне прийняття Закону із європейським підходом до меценатства, спонсорства відразу ж позитивно позначилось би, і не лише на театрі, а й на всій культурі. Коли цього не роблять, значить комусь це потрібно. Значить, я можу зробити висновок, що в нашій владі — і у Верховній Раді, і в Кабінеті Міністрів, і в адміністрації Президента мало патріотів, людей, які дбають про духовність нації, які розуміють, що хліб і пісня здобуваються тільки паралельно один до одного. Якщо ми хоч на якийсь час намагатимемось ставити попереду економіку, ми одразу ж продукуватимемо дике суспільство. Врешті, оце наше нинішнє побите, поруйноване, засмічене місто, це вже результат того, що держава обрала не ті пріоритети, вона просто неграмотно формулює питання розвитку.
І театр ставить цю проблему, яка реально існує в суспільстві. Робимо ми це не для тих високих чинів, які щось вирішують, бо вони не прийдуть до нас у театр. У першу чергу ми це робимо для людей, які мають замислитися. Оця бездумність, вирощувана роками продажність і своїх голосів, і своєї совісті, впливають на нас же. Щоб лікувати хворобу, треба знати діагноз. Він у нас невизначений. То ми звинувачуємо Росію, то Захід. Якась частка їхнього впливу є, але вона мізерна. Основна причина і горе в нас самих, ми, як нація, злочинно байдужі до себе, до своїх дітей, до свого майбутнього. Ми можемо за кілограм гречки віддати свій голос. Куди далі йти?!
Тому вистава не спрямована на критику когось. Їх безглуздо критикувати. Вони цього не побачать. Вони дивляться Сердючку, всяке інше. Театр — демократична інституція, вона — для народу, для громадян. А народ повинен знати правду, загострено її відчувати. Мистецтво має допомагати людині загострити це відчуття правди, пробуджувати совість врешті-решт.
— Що для вас театр корифеїв? Чи відчуваєте ви якийсь зв’язок нинішнього театрального процесу з тодішнім?
— Єдиним достойним продовженням лінії корифеїв може бути дуже сильний сучасний театр. Все інше — це просто слова. Для цього потрібні зусилля не тільки акторів, а всього міста, області. Необхідні конкретні кроки. Слід не тільки подбати про приміщення, а й виховання молодої театральної зміни. Це — страшенно велика робота.
— В Україні сьогодні відбувається багато мистецьких фестивалів. Участь нашого театру в кількох із них показала, що він здатен конкурувати з іншими, досягати успіху. Але я б не назвала Кіровоградський обласний музично-драматичний театр активним учасником українського фестивального життя...
— Участь у престижних фестивалях — це додаткові затрати. Очевидно, область має бути зацікавлена, щоб представити свій театр. Як на мене, це питання для неї сьогодні не зовсім актуальне. Хоча є й незначні зрушення: наші поїздки у Москву (Міжнародний "Слов’янський вінець") і Полтаву (Всеукраїнський “В гостях у Гоголя") — свідчення цьому.
Крім грошей треба мати й відповідного рівня вистави, такі, які можна було б показати і в Парижі, і у Роттердамі, і у Відні, й у Москві. До такого рівня треба прагнути. Але зовсім поза фестивальним життям колектив перебувати не повинен, бо участь у них — це теж творче зростання.
— Одна солідна газета, пишучи про відомого режисера, зауважила, що він "...на щастя, не обтяжений принизливою залежністю від невисокої якості традицій українського театру з його схильністю до мелодраматизму та бутафорського побуту, яке тяжіє над багатьма його колегами". Як би ви це прокоментували? Чи відчуваєте ви подібну залежність?
— Як на мене, тут правда посередині. Очевидно, існує нашарування традицій, які схилялись до показу на сцені, в основному, сільського побуту. Це склалося об’єктивно: тим же корифеям, наприклад, просто не дозволялося показувати щось інше. І царській охранці, і радянському ідеологічному контролю було просто вигідно, коли протягом багатьох років на сцені побутував п’яний козак у шароварах і з пляшкою в руках, тобто не українство, а хохломанія, така собі малоросійщина. Це розвивалося і в професійному театрі, і в самодіяльному. Ми з цим звиклися. Багато хто почав це сприймати за культуру нації. Це небезпечна тенденція, яка накладала свій відбиток і на постановки п’єс світового рівня (драми Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки).
Але в українському театрі є прекрасні прочитання світової драматургії. Ми мусимо прагнути до європейського рівня. Довгі роки владу влаштовувала малоросійщина. Її треба позбуватися, а це можна зробити тільки з високим рівнем національної гідності і внутрішньої культури.
Світлана Орел