Своє слово про художника Миколу Добролежу, якому у цьогорічному грудні виповнюється 95, почну злегка підредагованим записом із серпня 1993 року, який проллє світло і на моє зачудування митцем, і на ту обнадійливу іще епоху українського відродження:
«Після роботи зайшов до М.Т.Добролежі. Десь рік тому познайомився я з ним у кабінеті В.Погрібного. Таким симпатичним чоловіком, мудрим і українським дуже видався він мені. Пригадую точніше: це десь було перед нашою сутичкою із міською владою, яка прагла перейменуватися на Єлисаветград: тоді М.Т. підписав листа (проти перейменування – В.Б.). Зараз Добролежа взявся мій рукопис «Одвідини» ілюструвати. І, бачу, дуже серйозно до цього ставиться. (…)
Помітив я, що не любить М.Т., як хвалять його картини. Я двічі пробував висловитись про ту місячну ніч, але він мене перебивав, не давав договорювати. А картина справді хвилююча. Вона мене буквально підняла з дивана!.. Коли я зайшов у квартиру, хазяїна не було, дружина пішла його покликати (по-моєму, з майстерні). А я тим часом став розглядати кімнату: якийсь морський пейзаж із зеленою водою, квітучу яблуню (цвіте якось нетрадиційно, грибом-решетушкою, але правдоподібно), козака Мамая на дошці, трохи підмальованого сучасними фарбами (як потім пояснив мені Добролежа – то ним же відреставрована якась давня, козацька картина, єдина така в Кіровограді, ще в одного чоловіка була подібна, але він її продав у якийсь київський музей)… Ще на книги задивився. На багатий букет квітів у вазі на столі, нагідки сушаться на газеті… А потім сів на диван. І лиш підвів голову – як мене щось зірвало на ноги: сільська хата, освітлена місяцем, на подвір’ї якісь дві діжки валяються, одна перекинута, повітка, в глибині картини горить-палахкотить з ночі світло-синьої багаття, яке обсіли хлопчаки, але очі мої насамперед хапають тих молодесеньких хлопця й дівчину, що зустрілись на драбині до горища хатнього: у білому, вихоплені місячним сяйвом… Чудова картина! Добролежа сказав, що у Кіровограді вона не виставлялась…» (2.08.1993).
Розговорити художника було справою надскладною, особливо про те, що стосувалось його самого. Таке моє враження першої-другої зустрічі підтверджують нині його діти. Врешті, тоді я і не особливо наполягав: життя адже заповідалось нескінченне… А от нема вже з нами Миколи Тимофійовича. І не розпитаєш.
Він народився в багатодітній (два хлопці, дві дівчини) родині скопіївського, неподалік селища Добровеличківки (колишнє Ревуцьке), заможного селянина Тимоша Добролежі. Чотирирічним почав мандрувати. Силуваними були ті мандри: в роки суцільної колективізації родину Добролеж розкуркулили до нитки «рибаки», як з гіркою іронією називав їх уже дорослим Микола Тимофійович («Бувало, кажемо батькові, що на пенсії відпочинете, – згадує син Ігор, – вудки придбаєте, як справжній рибак… А він: от тільки не згадуй мені цього слова… Рибаками в Скопіївці називали ледачих: коли в жнива селяни в полі трудяться, вони з вудочками біля ставка сидять… Ось такі, в колективізацію, й розкуркулювали»). Дорога лежала, як усім тоді, хто зазнав екзекуції, на Сибір. Та батько Тиміш десь дістав підводу з конем, серед ночі посадив усю родину й повіз до моря: Люстдорф під Одесою, батьківщина дружини, Афанасії Корнієнко, теж не убогого роду (варто лиш сказати – дядько її був гласним пітерської Думи за царизму). Там перебули окаянні роки початку 30-их: малому Миколці запам’яталось із того глибокого дитинства, як він пас свиню у степу, як купав її в морі і сам купався у теплих хвилях лиманських…
– Свекор у війну загинув, – пристає до розмови дружина художника, Лідія Василівна, – на плечі свекрухи ліг увесь тягар післявоєнних злиднів. Але вона витримала. Не пам’ятаю, щоб коли жалілась-скаржилась. Навпаки, не давала занепадати духом у найтяжчі часи. «Кобзаря» знала напам’ять, розповідала багато, навіть вірші писала…
Лідія Василівна про чоловікове дитинство розповідає, як про своє власне, бо ж наслухалась і від свекрухи, і від менших Миколиних брата-сестри Анатолія і Тамари, оскільки Микола не дуже охочий був до балачок.
Отож, як вляглося на селах після голоду – вернулися Добролежі в Скопіївку. Розбудовувати колгоспи, виконувати п’ятирічки достроково…
Війна почалась для майбутнього художника в підлітковому віці. Грізний її подих він по-справжньому відчув, коли його насильно в 1943-ому забирали з села на роботи в Німеччину. Миколу з сільськими однолітками привезли у Помічну, поселили у битком набитій хлопцями й дівчатами школі, аби звідси потягом на захід… Якогось вечора до шкільних воріт під’їхав критий вантажний автомобіль, наповнений картоплею. Німець-водій поманив пальцем хлопців: вилазьте, мовляв, набирайте бараболі – напечете в багатті… Милосердний якийсь. Були, кажуть, такі й серед завойовників. Хлопці вагались, а Микола стрибонув у кузов і став хутко скидати картоплю на діл. Не довго вправлявся, бо звідки не візьмись есесівець: заджерґотів на водія, хлопці врозтіч, а Микола й приліг на кузові та подих затамував. Машина поїхала. Могла вона привезти його до смерті, але вивезла з полону: з настанням темноти хлопець тихенько вибрався з кузова і – куди очі бачать і не бачать... Кілька місяців мати носила йому їжу в очерети, де він переховувався. Однак Німеччини таки не скараскався: взимку 1944-го мобілізований в Червону армію, пройшов Європу (і через Румунію, де загинув його батько Тимофій – не судилось побачитись), двічі поранений (у Тбілісі, в шпиталі, давали першу групу інвалідності, а він посоромився взяти – яка ж дівчина, довідавшись, піде за каліку?), на грудях приніс додому найвищу солдатську нагороду – медаль «За отвагу!».
Фронтовикові у Скопіївці пропонували посаду голови колгоспу, але він уже тоді знав, що хоче малювати. Бо й батько малював, і мати… Вчитись треба. От як тільки із села безпаспортному вирватись? Та що тут думати: залізниця ж поряд, Помічна, робітнича професія, паспорт… І в один чудовий момент недавній фронтовик попрощається із степовим залізничним містечком і ті блискучі проти сонця рейки поведуть його до моря, до Одеси, до художнього училища, яке ще недавно, в роки війни, називалось академією…
Хто на Вас там, в художньому училищі імені Грекова, справив найбільший вплив, Миколо Тимофійовичу? – запитували його, думаю, не раз протягом життя. І не сумніваюсь, що він відповідав однаково завжди: Михайло Жук. Син реставратора храмів і українського революціонера, блискучий український художник і письменник, учень Миколи Мурашка, професор, фундатор художніх шкіл, приятель Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Богдана Лепкого, Миколи Лисенка, братів Тобілевичів, Павла Тичини… – Михайло Жук останні сорок років (до 1964-го) жив і працював у Одесі. Щастям було навіть побачитись із такою людиною, а Добролежа мав його за вчителя з фаху кілька років! Тому не питайте, чому в скопіївського сільського хлопця відкрилося так багато граней у творчості: сьогодні ми знаємо, що був він і художник-кераміст (дипломна робота), і газетний художник (працював у «Кіровоградській правді»), і книжковий графік (понад два десятки книг ілюстрував), і театральний декоратор (десятки вистав оформив у театрах Кіровограда, Черкас, Києва, Миколаєва, Дніпропетровська)… І живописець, звичайно. Реалістичне його письмо вбирає очі й хвилює.
Тематика його творчості також різноманітна: цю строкатість митцю диктував і театральний репертуар, і широка сфера власних зацікавлень. Однак і в цьому розмаїтті чітко виокремлюється історична тема. Починаючи з дипломної роботи: керамічного годинника до знаменної на той час дати 300-річчя об’єднання козацької України з боярською Московією. Лиш з роками-десятиліттями авторові відкриється правда про Переяслав… А вгляньмося в широкоформатне полотно «На Жовті Води рушай!» – яка колоритна панорама переможного поступу, вояцького натхнення, віри і впевненості в тій зухвалій і грайливій ході. Такі картини не даються з одного-двох підходів. Це тобі не етюд, не натюрморт, не пейзаж, не портрет, а – все одразу. Величний сюжет: роман на полотні. Я коли вглядаюся в засмаглі лиця героїв Добролежиного дійства під білими хмарами й рудими клубами степового пилу, то мимоволі згадую сторінки феєричного роману Миколи Вінграновського «Северин Наливайко». І ці асоціації небезпідставні. Але про них трохи далі.
Про столицю театру корифеїв сьогодні, далебі, ніяке полотно так ясно й бентежно не скаже, як графіка Миколи Добролежі. Без неї не обійтись уже кожній книжці, яка виходитиме в світ про степових лицедіїв: юрба заможного панства у вишуканих строях за колонами величної будівлі театру, колісний екіпаж із баскими конями, гранчасті ліхтарі з блідим сяєвом, молоді дерева в пухкому інеї, небо зоряне, за парканом проста селянська хата під стріхою, двоє в кожухах і валянках, кому мистецтво корифеїв недоступне… Скільки фарб у цьому чорно-білому зображенні, скільки звуків на мовчазному папері!..
Йому робили замовлення на оформлення книг столичні видавництва. І ескізи українських костюмів перед гастролями в США замовляв знаменитий танцювальний колектив Вірського. Та й з обкому партії запрошення різні й вітальні листівки до призначених адресатів ішли з-під графічної руки Добролежі. Це при тому, що там завжди мали на увазі: не наш він, дуже національним перейнятий (саме через те, певно, й не був удостоєний звання заслуженого, хоча подавали не раз)…
Він не був консерватором, але штукарство, а не творчість, різко засуджував.
Пригадую, під час однієї з небагатьох наших зустрічей Микола Тимофійович розповів бувальщину про традицію і новаторство: «Це було в шістдесятих роках, у пору так званої хрущовської відлиги. Відомий факт боротьби ортодоксів соціалістичного реалізму з творчими пошуками: у малярстві, в письменництві, в музиці… Під виглядом новаторства вилущувалось і бозна-що: прагнення шокувати публіку не згірш Малевича чи Далі… І в нас тут пішли такі штукарі, що базгранину зводили у ранг естетики. От одного разу я натягнув тугенько полотно на підрамник, видушив трохи фарби з різних тюбиків, розмазюкав її по всій площині без усякої логіки і гармонії, як кажуть. А потім перекинув на це полотно всяке сміття з урни: сигаретні недопалки, обривки газет, упаковки від морозива, цукеркові обгортки… Коли все це висохло – завів твір у рамку й вивісив на коридорі наших художніх майстерень. О, який це був зразок модерну!..»
Він міг собі дозволити навіть придумати такий жарт, цей перший на Кіровоградщині член Спілки художників СРСР. Як той мексіканець Сікейрос, коли йому якийсь новобранець приніс своє супертвориво: «Юначе, ви принесіть мені щось таке, аби я побачив, що ви вмієте тримати пензля в руці, а потім уже творіть…»
Інтелігент у першому поколінні. Інтелігент з роду хліборобського. І струнка постава, і фотогенічна усмішка, і характерний поворот голови, і вміння красиво, зі смаком одягатись – це зовнішні ознаки аристократизму, яким ледве чи можна навчитись. Це вроджене. А набуте – інтелект, жага пізнання (майже в сорок років вступив навчатись до Львівського поліграфічного інституту), стриманість, мудрість. І друзі в нього були з такого ж ряду: доктор наук Леонід Стеценко, поет Валерій Юр’єв, театральний режисер Іван Казнадій, директор музучилища Микола Польовий, журналіст Віктор Погрібний…
З Іваном Казнадієм вони поставили «Варшавську мелодію» Л.Зоріна, «Пам'ять серця» О.Корнійчука, «Трибунал» А.Макайонка, «Мільйонерку» Б.Шоу, ту ж «Залізну троянду»…
– Як зійдуться, бувало, в нашій квартирі удвох, то можуть цілу ніч проговорити, – згадує дружина одвідини Казнадія. – Два тазики посеред кімнати (в одному гасять цигарки, а другий повен води, аби дихалось вологіше) – і дискусії до ранку!
Про приятелювання з Миколою Вінграновським усі в роду розповідають багато й охоче. Зав’язалась ця дружба через молодшого Миколиного брата Анатолія, який у кінці 50-их навчався разом із Вінграновським у Всесоюзному інституті кінематографії, а згодом разом створили кілька художніх фільмів, у тому числі «Думу про Британку» за Ю.Яновським. Як сказав Добролежа, сюжет повісті «Первінка» саме він подарував Вінграновському. «Це я купляв ту корову, що в неї «роги віночком» – там навіть назви сіл письменник не змінює. Правда, додав дещо, закучерявив, як слід…» Ось тобі й воно!
– Поспішала я вулицею Чорновола (тоді, в середині 60-их, Луначарського) на базарчик в обідню пору і перед дверима редакції газети мало не зіткнулася з молодим, ставним, до сказу симпатичним чоловіком – аж оглянулась на того вродливця! – інтригуюче мовить Лідія Василівна. – Повернулась додому, коли це дзвінок з коридора: відчиняю двері, а в порозі стоїть… отой красень!
Отаке було знайомство з Вінграновським. Він розшукував Добролежу: в редакції йому підказали домашню адресу.
Господиня тоді знітилась: та ж частувати гостя дорогого нічим – лиш борщ і гарбузова каша. О, гарбузова каша! Поетові вона нагадала і рідний Богопіль, і маму, і далеке дитинство на березі Південного Бугу… Лідія Василівна розповідає, як поет прямо на очах у них написав вірш із присвятою Добролежам «Жоржини» – на серветці писав, а на столі перед ним палахкотів і пахнув на всю хату букет малинових жоржин.
А картина, якою зачарувався два десятиліття тому: ніч місячна, юні й закохані двоє на драбині до хатнього горища… То твір брата Анатолія Добролежі. Але ж диво яке: таких двох митців дало Україні степове село Скопіївка. З однієї хати.
А творчість Миколи Тимофійовича належно й досі не опановано. На нащадків сподіваємось?
Василь Бондар
