Відійшов у вічність Володимир Поліщук. Один з перших рухівців у краї, активіст національно-патріотичних громадських організацій. Колишній шахтар шахти «Новомиргородська», це він ініціював спорудження у містечку Мала Виска, де проживав, спорудження меморіалу жертвам Голодоморів, він завжди відгукувався на усі резонансні події. І не лише словом, а й дією, принаймні доки дозволяло здороов’я. Публікуємо уривок з його спогадів з майбутньої книги «Шлях до Незалежності і Перемоги».
«На засіданнях клубу «Перевесло» я познайомився з активістами Руху в Кіровограді Володимиром Кобзарем, Василем Бондарем, його дружиною, журналісткою Світланою Орел, Віктором Полтавцем та запросив їх приїхати в Новомиргород і виступити перед шахтарями.
Я тоді вже вів активну агітацію серед своїх однодумців на шахті «Новомиргородська». В основному це була так би мовити еліта шахти: електрослюсарі з цеху автоматики, люди високої кваліфікації. Та були й інші, при тому не тільки українці, а й молдовани, росіяни. Особливо активними були Валентина Довгаль, яка працювала на шахті телефоністкою, і її чоловік Віталій, якого шахтарі, зібравши грошей на дорогу, відрядили до Москви в ЦК компартії з нашими вимогами. Але в ЦК його не допустили, а направили в Міністерство вугільної промисловості СРСР. Згодом з міністерства приїхала на шахту комісія, яка на зборах шахтарів в актовому залі шахти повідомила нас про результати свого розслідування. З їхнього звіту ми почули, що ситуація в нас не така вже й страшна, є ще гірша на інших підприємствах галузі. А ще повідомили нам, які величезні запаси бурого вугілля розвідані і знаходяться на території Новомиргородського району. З тим вони й поїхали у свою Москву. Згодом на шахту приїхали запрошені мною Володимир Кобзар та Юрій Матко з Малої Виски. Перед їхнім приїздом я від руки написав об'яви і розмістив їх у механічному цеху шахти та в АБК. Довго вони не повисіли, їх зірвали. Та це не зупинило мене і моїх друзів. Дискусія таки відбулася. Райком компартії прислав своїх штатних ідеологів і кілька годин між ними та прихильниками ідей Народного Руху тривала запекла суперечка. Компартійці так і не переконали нас, що Рух в Україні не потрібний і що наш народ його не сприйме. Тому ми почали діяти в плані організації осередку Руху на шахті.
А перед цим мене прямо в спецівці запросили в кабінет директора шахти, де прибулі з райкому компартії інструктори та голова профспілки шахти силували мене відмовитися від своїх переконань, на що я виклав їм перспективний аргумент, що коли така людина як Олесь Гончар у Русі, то чому я не повинен там бути? Згодом почалася тяганина з реєстрацією осередку Руху в чиновницьких кабінетах Новомиргорода. Потім ми вирішили провести свій мітинг на площі міста Новомиргорода. Я за десять днів «як гласить закон» подав заявку до міської ради міста. Відмовити нам не могли зовсім, бо М. Горбачов проголосив демократизацію, але вчинили по-єзуїтськи хитро, дозволивши проводити мітинг у неділю й на шахті. А це був би повний провал, бо в неділю на шахті вихідний і людей там в цей день зовсім мало. Ясно, що ми відкинули їхнє провальне рішення і мітинг відбувся на центральній площі міста. Та це було потім, а до того я витримав моральний тиск з боку як міліції, так і керівництва шахти. Якось до мене з Новомиргорода з'явився капітан міліції, який делікатно став просити: забери заявку на проводення мітинга. «А що тоді скажуть мої товариші про мене?» – запитав я його. Він мовчки дивився мені в очі.
Для глибшої довіри я зняв свій туфель і показав капітану діряву шкарпетку, зауваживши:
– Ось так живе радянський шахтар.
Тут він знімає свій туфель і показує свою діряву шкарпетку:
– А так живе радянський міліціонер.
Ми обидва засміялися.
У ті ж дні до мене додому приїжджав директор шахти з такою ж місією. І навіть зверталися до нашої лікарні, дізнавалися, чи правда, що я знаходжуся на лікарняному. Така ось на словах у комуністів демократизація.
(…) Знаковий 1991-ий рік. На початку липня я із своїми однодумцями-рухівцями з Кіровограда поїхав на місце Микитинської Січі поблизу Нікополя Дніпропетровської області: там біля села Капулівка відбулося вшанування 500-ліття виникнення козацтва в Україні. На березі Дніпровського лиману з’їхалися рухівці, козаки з усієї України. А ще були українці з Канади та кримські татари. Вражаючу картину явили вінницькі козаки, які приїхали на конях, дехто із справжніми прадідівськиими козацькими шаблями. А ще козаки з колишньої Кальміуської паланки в козацьких одностроях із «оселедцями» на голові. Канадські українці привезли з собою патріотичну символіку, синьо-жовті прапори. Купив і я у них додому прапор та патріотичні наліпки на автомобіль. Біля пам'ятника кошовому Запорізької Січі Івану Сірку відбувся мітинг. Дивно, що радянська влада, яка не дуже-то шанувала українське козацтво, спорудила пам'ятник кошовому. Але якщо прослідкувати історію XVII століття коли жив і діяв І. Сірко, то все стане зрозумілим. Адже саме він врятував Москву від розгрому: коли гетьман Виговський розгромив москалів під Конотопом у 1659 році і вже збирався йти на Москву, кошовий І. Сірко раптово напав на Крим, змусивши цим татарське військо покинути І. Виговського і йти спішно рятувати ситуацію в себе дома.
Тільки я повернувся із Січі додому, як у Москві зчинився переворот, який назвуть ГКЧП. Мене, а особливо дружину, охопив страх, бо в разі перемоги заколотників мені і моїй сім'ї прийшлося б дуже кепсько. Спішно зібрав компрометуючі матеріали в целофановий мішок і закопав у посадці, але це чи й допомогло б, адже у наших кадебешників компромату на мене було достатньо.
Врешті настало 24 серпня. Хоча я давно знав, що прийде час і Союз розвалиться, мов гнилий мішок, ця звістка збентежила і схвилювала мене одночасно. На другий день, 25 серпня, я прикріпив на фронтоні хати куплений на Січі синьо-жовтий прапор Незалежної України. Згодом від своєї тещі, яка проживала на той час у нас, я дізнався, що недалекі сусіди вчителі-комуністи збиралися йти до мене додому тероризувати за петлюрівський, як вони казали, прапор, та, видно, не вистачило духу.
(…) Навесні 1993 року, коли минуло якраз 60 років з часу страшних подій Голодомору в Україні, затіяного нелюдами з Кремля та підтриманого тут на місцях покидьками суспільства, босяками й п'яницями, я звернувся до тодішнього редактора районної газети Г.О.Красного, людини доброї душі і щирого серця, з пропозицією побудувати на місці масових поховань невинних жертв, на мікрорайоні «Вись», пам'ятник. Григорій Красний погодився і ми почали діяти. Спочатку оголосили в газеті конкурс на кращий проєкт пам'ятника, згодом поїхали в селище Смоліно до начальника ГРЕ-47 Анатолія Білокриса домовлятися про виготовлення знака. Білокрис пообіцяв задля такої благородної цілі все зробити якісно й за мінімальними розцінками. Розпочався збір коштів – цим займався фактично я сам: ходив на прийом до директорів усіх, тоді ще діючих, заводів у Малій Висці. Найбільше допоміг керівник спиртзаводу В.Я.Альба, нині вже покійний, вічна йому пам'ять. Був справжнім патріотом і людиною з добрим серцем. Фрагменти пам'ятника виготовляли робітники в цеху Новокостянтинівського рудника, які їздили на роботу мікроавтобусом із селища Смоліного. Багато допомагав у цій справі голова РДА А.Новіцький. Жодної допомоги не надала міська рада. Мало того, її голова комуніст І.Небога виділив місце під пам'ятник в глухих хащах парку, подалі від людей. Ми ж з тодішнім архітектором Володимиром Білоногом проігнорували визначене І.Небогою непридатне місце і вирішили, що пам'ятнику бути на видному місці – там, де починається кладовище.
Кошти збирали й прості громадяни, адже тоді були ще живі люди, які чудом врятувалися і вижили, які пам'ятали те страшне лихоліття. Водночас коптіли світом ще деякі їхні кати, які вчинили злочин проти своїх односельців. Ходив, до слова, понуривши голову, нашим провулком Ватутіна один такий на прізвисько Бандилко. І совість його не мучила, бо в нього її ніколи й не було.
Нарешті 2 жовтня 1993 року, один з найперших пам'ятник в Україні було освячено і відкрито. На відкритті біля мене стояв міський голова І.Небога. Я ж, попри прохання Г.О.Красного не згадувати у своєму виступі злочини комуністів, не змовчав: не міг же я казати, що злочини творили марсіяни. Люди з розумінням поставилися до цієї події: прийшли з квітами, хлібом. Багато хто не стримував сліз. Звідтоді ми, ветерани, весною після поминальних днів збиралися біля цього святого місця, а потім за Указом Президента Л.Кучми проводили вшанування останньої суботи листопада. Пізніше влада приєдналась до щорічного хресного ходу. Ми організовували панахиди, які правив український священик, та поминальні обіди.
(…) Тоді ж, у перші роки ХХІ століття, виникла ідея відкрити в місті справжню українську церкву. Зібравши кошти в небайдужих людей, ветеранська громада купила на вулиці Гоголя занедбане приміщення, яке капітально відремонтували, переобладнавши його під храм. Знесли, хто що мав: ікони, рушники, інші необхідні для служби Божої речі. Нам прислали священника, почалася в храмі служба Божа. Що тут зчинилося з боку прибічників діючої в місті московської церкви! Нашу намагалися спалити, нас обзивали сатаністами, розкольниками і т.п. Врешті, коли я ввечері повертався на велосипеді від товариша додому, мене збила машина. Я чудом залишився живий. Але ми не здавалися, поки себе негідними вчинками не скомпрометував наш священник та недалеко від нашого храму московські запроданці відкрили ще один заклад Московського патріархату, переманивши до нього вірян. А далі староста нашої церкви таємно переоформила установчі документи з української на московську. Так ми втратили свій храм, який досі не діє.
(…) У кінці 2013 року сталася подія, яка змінила долі багатьох людей. 30 листопада на майдані у Києві горили «Беркута» по-звірячому побили мирних студентів. Вранці 1 грудня мій товариш В.Сьомка запропонував з державним прапором вийти на центральну площу міста. Неділя, базарний день: люди проходили повз нас, дехто приєднувався до наших гасел. Далі щонеділі ми збиралися на площі, солідаризуючись із столичним Майданом. А в січні, після різдвяних свят, вчотирьох поїхали легковим автомобілем до Києва. Вдень були на Майдані, а ночували у мого брати на Троєщині. Події стрімко розвивалися і, як відомо, закінчилися кровопролиттям та втечею Януковича з країни. Окрилені таким розвитком подій, ми, кілька десятків активістів, ліквідували штаб Партії регіонів у місті, зустрічали на дорозі з боку Новомиргорода автобус продажних тітушок, які поверталися з Антимайдану: додому вони вже добиралися пішки. І найзнаковіший момент – зняття на Центральній площі міста пам'ятника вождю більшовизму Леніну. Нарешті! Сталося!
А ще раніше, за кілька років до цього, я в ніч на 21 січня, дати смерті ідола, поклав був до підніжжя пам'ятника вінок з колючого дроту та великий конденсатор, який був схожий на вибуховий пристрій. Все це вранці тихенько прибрала охорона. Згодом намагався його підірвати бойовою гранатою, яка, на жал, не спрацювала й ідол так і достояв до перемоги Майдану. Зняли його під вигуки противників і прихильників.
На жаль, перемога Майдану не принесла бажаного результату: не було проведено очищення влади від агентів злочинної партії Регіонів, які в результаті маніпуляцій та фальсифікацій на виборах знову випірнули. І хоча події на Майдані називають Революцією Гідності, як на мене – це була революція нездійсненних надій. Адже народ прагнув змін на краще, а в результаті ситуація стала ще в рази гіршою. Вкотре справдився вислів: революцію здійснюють патріоти, а плодами її користуються пройдисвіти. Можливо, й не зовсім дослівно, але правильно. Після закінчення тих трагічних подій ми їздили з М.Прилуцьким до Кіровограда, коли з Києва привезли вбитого на майдані Віктора Чміленка, фермера з Бобринецького району. Такої маси людей, мабуть, ще ніколи не було на центральній площі міста, де відбулася поминальна панахида по убієнному Герою. Я передав зібрані кошти рідним покійного. Дорогою ціною заплатив наш народ за звільнення від банди Януковича. Тільки загиблих більше сотні, а ще скільки поранених і зниклих безвісти....
Ми вирішили вшанувати пам'ять про символічну Небесну Сотню, спорудивши пам'ятний знак Героям. Для збору коштів я закупив на пошті два десятки конвертів і написав листи фермерам району. Та відгукнулися тільки деякі з них. Їхні імена вже звучали в цих спогадах: М. Прилуцький, В.Сорока, М.Стегарь, В.Авсейцев, М.Мельник, А.Вишневський – фермер з Оникієвого. Давали також, хто скільки міг, підприємці на ринку, в магазинах міста. Фрагменти пам'ятного знака замовили в Кіровограді, звідки їх привезли М.Прилуцький з Оленою Мазур, потім я з М.Малахатьком звернулись до голови райдержадміністрації П.Сороки: за три дні пам'ятний знак був встановлений на визначеному місці. 8 травня 2015 року в День пам'яті і примирення пам'ятний знак було освячено і відкрито. Тепер щороку тут відбуваються вшанування Героїв, які поклали свої голови на Майдані.
На жаль, втрати на Майдані були не останніми. Користуючись бездіяльністю нашої тодішньої недолугої влади, сусідня Росія, яка ніколи не зможе змиритися із втратою України, показала свою хижу суть. Вона підступно захопила наш Крим і розв'язала військовий конфлікт на Донбасі, а потім і широкомасштабну війну.
…Оглядаюсь на пройдений життєвий шлях, можу сказати: я не змарнував його. На цьому непростому шляху доводилося зустрічатися з різними людьми. Від спілкування з одними залишалася добра пам'ять – з іншими ковтав гірку досаду. Було й хороше – і не дуже. На початку буремних дев’яностих, коли мав ще доволі сил і енергії, доля звела мене з людьми, які не на словах вболівали за майбутнє молодої нашої держави: мої однодумці по організації Народного Руху – Віктор Небензя, Володимир Кисельов, Микола Прилуцький, Тетяна Грабіно. З ними на Небензеному «москвичу» ми їздили по району агітували за кандидати від демократичних сил Віталія Бабича до українського парламенту, нам чинили шалений спротив комуністи, які тоді ще офіційно були при владі.
Дякуючи людині з доброю душею, як його називали підлеглі, директору тоді ще діючого автопідприємства Володимиру Павловичу Сороці, який за мінімальні кошти надав автобус, я три роки підряд організовував поїздки наших маловищан у місто Канів на могилу національного Пророка Тараса Шевченка. А ще В.Сорока постійно допомагав нашій ветеранській організації. І вже в ці воєнні роки я з товаришами їздив у легендарний Холодний яр, де ми зустрічалися і спілкувалися з людиною-легендою, нашим земляком з Голованівщини, колишнім воїном УПА, в'язнем радянських концтаборів, учасником Кенгірського повстання Володимиром Караташом, нині вже покійним.
Були в моїй громадській діяльності і невдачі, хоча й не з моєї вини. Я не раз переконувався в справедливості прислів'я: один у полі не воїн. Що це насправді так, говорить само за себе моє намагання добитися від чиновників різного рівня добудови школи в моєму рідному селі Коробчиному. Нову школу, в центрі села, почали будувати ще до розвалу Союзу у 1989 році, була вона готова на 90%, лишалось виконати тільки внутрішні роботи. На це, казав мені тодішній голова сільради, потрібно було десь 1 мільйон гривень. Але через злочинну бездіяльність тодішньої влади цих коштів так і не виділили. В які чиновницькі інстанції я тільки не звертався, маю цілу купу брехливих відписок-обіцянок, але майже нова школа так і стояла недобудованою. Згодом її потроху розтягли місцеві хапуги. Втрачена вона через байдужість громади села і насамперед вчителів та сільських депутатів, голови сільради. Замість того, щоб підняти громадськість Коробчиного, зібрати сходку та звернутися колективним листом у владні кабінети найвищого рівня, вчителі та голова сільради проявили страусову позицію. В результаті бездіяльності чиновників усіх рівнів, невелика кількість учнів туляться у старій, побудованій силами громади, вчителів та учнів школі, яка мало пристосована до нинішніх умов навчання. Мало того, до школи навіть воду возять бідонами, ніби надворі не 21-е століття, а середньовіччя. І знов громада села ні пари з уст. І знов я звертаюся до чиновників Новомиргорода та Кропивницького…»