Коли кажуть: ми ж, мовляв, слов'яни – один народ, хочеться відповісти що ми завжди відрізнялися. Просто з природної ввічливості раніше рідко говорили про це вголос. Хоча були місця, де ця різниця мала майже анекдотичний вигляд.
Переглядаючи давні світлини, знайшла студентську будзагонівську. Одного літа нас з Галею Бойчук закинуло на Північ – у місто Надим Тюменської області. Звісно ж, погналися за романтикою – тайга, кедри, білі ночі, наметове містечко... Та й заробіток нам пообіцяли добрий, що для студентів було дуже привабливо. Переліт я солодко проспала, так само як і інструктаж з техніки безпеки напередодні. Щеплення проти туляремії не завдало жодного дискомфорту.
Перше що ми почули на місці – вітання з прибуттям у Ямало-Український національний округ. Мовляв, статистика каже що українців на заробітках тут більше, ніж корінних ненців. Тому й перехрестили в розмовах топонім. До речі, тоді я вперше почула головну причину зменшення кількості малих народів Півночі: їх алкоголізація. "Рускіє братья" мають проспиртовані організми і пристосувалися з цим жити. А от малі етноси, які з давніх-давен не пили нічого міцнішого за кумис, підсівши на руське пійло, катастрофічно щезають з лиця землі. Ще в 2014 році експерти заговорили про загрозу повного вимирання корінного населення цілого ряду регіонів. Але замість того, щоб вирішувати власні проблеми, саме тоді придуркуваті сусіди полізли "рятувати" когось там в Україні.
Але повернуся до совковського Надиму. Кажуть, його зараз більш-менш розбудували. А на початку 80-х років минулого століття ми побачили здебільшого бараки і ще запам'ятався "ресторан" з претензійною назвою "65-та паралель". Навпроти того пітєйного закладу паслася корова, яка вільно розгулювала вулицями у вигляді місцевої екзотики. Хтось привіз худобину, а потім збагнув що набагато простіше купити в місцевому магазині пару мішків молочного та сметанного порошку – забезпечення з "материка" було регулярним і досить-таки різноманітним.
Наш бригадир з місцевих зразу ж запитав чи ми вже збагнули де живуть наші земляки. А потім порадив дивитися: де перед бараком латка картоплі і цибулі – там українці, де гора сміття – там росіяни. Відтоді ми ходили, вітаючи таку рідну городину у далекому краї. Подекуди ті крихітні городики радували ще й кількома соняхами та кущиками чорнобривців. Вже через десятки років, випадково заспілкувавшись з якутом, дізналася що у них на обійсті росте напевне єдиний у тих краях кущ бузини. Теж українці завезли. Тому тут можна сміливо провести паралель від тих північних городів та бузини до шевченківської азійської верби в пісках пустелі: українці скрізь несуть за собою життя і красу, росіяни – сміття і погибіль.
Після місяця роботи в Надимі, ми з Галкою потрапили в бригаду, яку відправили ще північніше: за півтори сотні кілометрів за Полярним колом – на Ямбург. Безкрая тундра, всіяна карликовими березами і оленячими рогами та ряд житлових вагончиків серед того простору. З вертольота все було сірим і непривабливим. Зате на відміну від тайги, куди ходити суворо заборонялося, у тундрі можна було гуляти. Ми жменями збирали ягоди голубики і милувалися розмаїттям кольорів, яких зблизька виявилося чимало.
На Ямбурзі нам показали два видовжені дерев'яні приміщення – майбутні робітничі гуртожитки. Ми обклеювали їх стіни лінкрустом – міцними мийними шпалерами. Полярне літо доходило кінця, однак погода трималася в межах плюсових 20-ти градусів. Одного дня ми побачили, що на кутках кімнат наші шпалери дивно перекособочені, як і стіни будівлі. Бригадир почухав потилицю і сказав, що то підталий грунт сповзає схилом по вічній мерзлоті. І від гріха подалі послав нас фарбувати стіни в другому гуртожитку, спорудженому вище на пагорбі. Через два тижні перше приміщення склалося гармошкою, а друге теж почало сповзати. Але нам сказали продовжувати роботи. В останній день ми вже не змогли туди добратися, бо дорога стала грунтовою річкою, яка бугристо текла кудись, оголюючи сліпуче блискучий в сонячному промінні вічний лід. Пізніше нам розповіли, що будівництво на вічній мерзлоті має свою технологію: будинки споруджують на глибоко забитих сваях, при цьому між днищем і грунтом має бути півтора метра повітря. Тільки це гарантує стійкість. Однак, що візьмеш з представників вєлікого в косорукості, ліні та пиятиці руського міра: морочитися зі сваями їм було лінь, побудували на своє звичне "авось", спустивши по вічній мерзлоті великі кошти та добрі будматеріали. А що ж українці, яких там багато? – запитаєте. А їх не було в начальстві, вони мали виконувати вказівки, якими б дурнуватими не були завдання.
Зараз доводиться натикатися в мережі на стогони то однієї, то другої пропутінської тітки, діточка якої попхалась вбивати українців, але повернулася в дерев'яному макінтоші. При цьому звучать прокльони не тим, хто послав ще зелених юнаків в іншу країну зі зброєю в руках, а ненависним "хохлам", які посміли захищатися. Співставивши цю потворну воєнну логіку наших "слов'янських братів" і їх же логіку мирного часу, – з логікою моїх співвітчизників, доходжу висновку що між нами таки прірва.
... А ту тисячу рублів, яку привезла з будзагону (на ті часи ого які гроші!) поклала на ощадкнижку. Вона "згоріла" після розвалу совка, як і мости над прірвою між Україною та росією. Дощенту.