У часи свободи слова і думки у демократичній державі деякі її жителі бояться говорити правду за межами своїх домівок. Поки одна частина молодого покоління одержима хітами виконавців з країни-окупанта, інша замислюється про долю своєї країни, де жителі бояться говорити про буденні проблеми і реалії життя, яким воно є. Страх не передається у спадок, натомість від громадянина до громадянина передається думка, що нічого неможливо зробити, неможливо змінити систему, яка утвердилась протягом десятиліть…
Я тільки розпочинаю свій шлях громадського активіста. Днями до мене звернулася жителька одного зі спальних мікрорайонів Києва із проханням роз’яснити, куди звертатися у випадку підтоплення підвалу будинку, якщо від ЖКГ немає жодної відповіді. Це питання, яке має вирішуватися на місці з тими, хто за це відповідає. Крім присутності (а часто й відсутності) на робочому місці, вони мають ще щось робити для комфорту жителів свого міста.
Довго міркувала, потім у відповідь на звернення порадила зробити допис у соцмережах зі світлинами, показати у якому стані знаходяться стіни багатоповерхівки. Найбільше мене здивувало наступне: «Одну сусідку вже побили, я не хочу, щоб і мені прилетіло». Жителька, яка звернулася, попросила, аби не згадували її ім’я, оскільки, як вона стверджує, це небезпечно. Грибок і пліснява, що з’явилися на стінах, не менш небезпечні для здоров’я жителів будинку, але ж як вирішити проблему, якщо про неї страшно будь-де сказати? Постає питання, і не одне… В демократичному суспільстві немало залежить від людини. То чи можемо ми бути успішними, якщо маємо такий страх?
Мені 16 років, я звичайний підліток, який шукає свою дорогу у цьому світі, тож який стосунок до столичної багатоповерхівки я маю? До того ж, і проживаю за 300 км від Києва. Але, як виявилося, наш народ шукає захисту і допомоги у ЗМІ та громадських активістів, з острахом говорячи про посадовців, владу яким сам же й дає. А потім боїться…
Отож, промовчати і продовжувати займатися своїми справами? Це доволі складно, розуміючи, що своє майбутнє хочеш бачити у рідній країні. У якій неможливо жити крадькома і боятися говорити про свої проблеми. Мене бентежить сьогодення. Невже страх має здатність передаватися?
А мовчання — знак згоди народу з тим, що нині відбувається. І це не лише про ситуацію із підтопленим будинком у Києві, про який написали мені, школярці з центру України. Це про наше сьогодення загалом. До речі, і прапорець на аватарці у популярній соцмережі не додає впевненості і згуртованості, якщо їх немає у серцях. Одному страшно? То страх зменшиться, якщо вирішувати разом, об’єднуючись. Маю надію, що і жителі київської багатоповерхівки не побояться всі разом голосно заявити про свою проблему, оскільки вона не вирішиться, якщо боятися про неї говорити.
Аліна Шевченко