Мудрий свідок епохи

Перегляди: 324

…З 1985 року життя тричі зводило нас із Олександром Олександровичем Домаранським в одному трудовому колективі. А познайомились ми, працюючи заступниками начальника відділу освіти Кіровоградського облвиконкому Бориса Павловича Хижняка. Досі іноді здається, що знаю його добре, навіть можу передбачити реакцію на якусь подію, а іноді відчуваю, що зовсім його не розумію. Лише згодом можу розгледіти, зрозуміти і пояснити його слова, судження, вчинки у тій чи іншій ситуації.

Думаю, більшості знайомих і навіть друзів він не відкриє свою душу, свої потаємні думки чи мрії, не буде витрачати час, щоб просто так погомоніти ні про що, чи тим більше попліткувати. Олександр – людина не проста, він не приймає рішення зопалу. Він буде уважно слухати, пильно дивитись через окуляри своїми темними очима, щось мовчки оцінювати, покусувати вуса, аж робиться ніяково, і свого останнього слова так і не скаже. Можливо, потім, чи й назавтра… Особливо, якщо трапилася незнайома, чи мало знайома людина.

Вже у другій половині 90-х, ми знову працювали в управлінні освіти облдержадміністрації. Він – начальником, я – його заступником. Тож, будучи не надто терплячою, напередодні обласного відповідального заходу я досить бурхливо розкритикувала цю рису характеру свого начальника і пішла продовжувати «ображатися» в свій кабінет, обмірковуючи плани дій на всі можливі наслідки. Досі не знаю: чи я, як організатор, надто нервувала, чи Олександр Олександрович відчув, що теж чітко заздалегідь не висловив своє бачення цього заходу, чи просто у всіх був напружений день, але через деякий час він мовчки зайшов до мого кабінету, несміливо попросив кави і повів мову зовсім про інше.

Про своє дитинства, про село, в якому народився за десяток кілометрів від Польщі в часи радянізації тамтешньої території в першій половині 50-х, про те як вперше його, малого, повели до церкви і йому стало лячно від великої кількості людей, про непрості долі членів своєї родини, чиї імена викарбувані на пам’ятниках борцям за Україну і пам’ятниках радянським воїнам, про свого дядька, в чиїй сім’ї після сибірського заслання жив і ходив до школи і багато про що ще, що закарбувалось у дитячо-юнацьких враженнях і пам’яті і, безперечно, вплинуло на характер. А ще про маму, якій, не змінюючи місця проживання, довелось жити у чотирьох державах.

Ми пили каву, я була вражена почутим, мовчки переосмислювала хрестоматійно відомі на той час історичні події і сповідь зрілого чоловіка, який понад сорок років носив і зберігав в собі, тендітну, як полум’я свічі, щемну пам'ять дитинства, родини, краю. Як він жив увесь цей час, про що думав, як сприймав події, з ким і про що міг говорити?..

Я несподівано відчула, що доторкнулась до чогось дуже особистого, не могла зрозуміти, чим викликала таку довіру і боялась щось сказати, щоб необережним словом не порушити хвилю одкровення, такого глибокого, з присмаком чи то жалю, чи то гіркоти. Тепер думаю: то була спонтанна сповідь, викликана переживаннями і батьківськими турботами: син від’їжджав до Америки.

Безперечно, Олександр Олександрович розумний чоловік з надзвичайно системним, аналітичним мисленням. Його завжди дратувало, коли замість чітко висловлюваної суті справи хтось емоційно змальовував подію чи ситуацію. Ось тут філолог в душі ледве терпів забагато слів. Але ж терпів, а папір – перекреслював і довго пояснював автору, як то має бути. Молоді фахівці боялись його, точніше боялись мати в його очах не досить гідний вигляд, зате досі добрим словом згадують той досвід і навіть цитують: «грамотний папір має відлежатись». По характеру – дуже делікатний, не практичний, не заздрісний, обережний, раціональний.

А ще його лекції з етнографії любили студенти педагогічного університету і слухачі центру підвищення кваліфікації, де він працював на початку 2000-х. А ще красивою родиною молодих фахівців Домаранських милувались у Петрівському районі, куди вони приїхали після педагогічного інституту працювати за направленням, і досі з багатьма зберігають добрі стосунки. А ще він гарно малює і фотографує і дуже пишається своїми дітьми, хоч, здається, нечасто про це їм говорить. А ще під час роботи в комітеті освіти і науки апарату Верховної Ради, який очолював наш земляк Станіслав Ніколаєнко, йому пощастило спілкуватись, організовувати і сприяти роботі академіків – Ігорю Рафаїловичу Юхновському, Петру Петровичу Толочку, Костянтину Меркурійовичу Ситнику. Як вони між собою спілкувались, жартували, грали в шахи, а які готували пропозиції, виступи, які змістовні обговорення відбувались у профільному комітеті – то була школа мудрості.

Тож, думаю, оприлюднювати оцінки і характеристики, які Олександр Олександрович сьогодні влучно, з легкою іронією дає нинішнім депутатам і освітянським очільникам не варто…

У нього гарна, навіть вишукана, дуже образна українська мова. Мені подобається слухати його, коли він телефоном захоплено розповідає про книжку, яку прочитав, або тільки розпочав і вона йому подобається, про кінофільм, який його вразив, чи про подію, свідком якої був. Тоді у нього вдало і дуже органічно, не на показ, підбираються слова, якісь дуже вагомі, навіть оригінальні, повсякчас невживані, характерні для істинного українського філолога.

Вітаючи Олександра Олександровича з ювілеєм, крім традиційних побажань, кажу: пора, друже, писати мемуари, бо вони можуть гарно ілюструвати історичні події, людей, адже ви були і є свідком епохи.

Тетяна Дмитренко

Надрукувати