22 червня 1941 року – дата, яка навічно залишиться в пам’яті людства. Пам’ятаєте: «ровно в четыре часа, Киев бомбили…» Зараз, практично немає в живих тих, хто захищав нашу свободу зі зброєю в руках. Але пам'ять про них повинна залишатися в серцях нащадків, усіх наступних поколінь українців. Зважаючи на це, вважаю своїм обов’язком розказати про людину, яку я особисто знав – Всеволода Васильовича Ніколаєвського, він доводиться дядьком моєї дружини. Це наш земляк, якому довелось воювати буквально всі 1418 днів і ночей. І не просто воювати, а знаходитись у самому пеклі тієї кривавої бойні, часом бувати за пів кроку до смерті.
Всеволод Васильович народився 1921 року у тодішньому Єлисаветграді – провулок Сінний, 10. Цей будинок свого часу, побудував їхній дідусь зі своїм братом на дві сім’ї (зараз у ньому проживає п’ять сімей). Батько Валентини і Всеволода Ніколаєвських – Василь Іванович, працював на заводі Ельворті ще з часів правління Роберта і Томаса, аж до виходу на пенсію з посади технолога цеху. Був випадок, коли його викликала жінка Роберта Ельворті – Мері (Марія) і майже насильно відправила на лікування від туберкульозу до Башкирії – попити кумис, не допомогло. До речі, дід Василь жодного разу не сказав завод Червоної зірки, тільки завод Ельворті.
На цьому ж заводі працювала і його донька, Валентина Василівна, яка вийшла на пенсію старшим бухгалтером відділу збуту, а потім ще була і бухгалтером заводського піонертабору «Зірка». На цьому ж заводі одразу після закінчення школи працював і Всеволод. Там він приятелював з майбутнім героєм Радянського Союзу Григорієм Куропятниковим. Старша сестра зізнавалась, що змолоду Всеволод відзначався бешкетним характером, як кажуть був зірвиголова, що проявилося у майбутньому, на фронті. До речі, сім’я Ніколаєвських на той час, проживала вже у будинку, що зараз на розі нинішньої І. Замоцького і В. Перспективної. Втім, у 1940 році обох приятелів призвали до лав армії, причому, обох на Чорноморський флот. У Севастополі їхні шляхи розійшлись: Всеволод одразу потрапив на бойовий корабель – есмінець «Сообразительный», а Григорій спочатку в навчальну частину, а потім на сторожовий катер.
Однак, війну вони зустріли одночасно – зранку першого ж дня. Вже в ніч на 26 червня 1941 року «Сообразительный», у складі групи кораблів: крейсерів «Харьков», «Москва» і «Ворошилов» та есмінець «Смышлёный», вийшов зі своєї Севастопольської бази на виконання першого бойового завдання – здійснити потужний обстріл військово-морської бази Румунії Констанцу. Результатом стало підпалення крупного нафтосховища, виведення з ладу залізничного потяга з боєприпасами, сильне пошкодження залізниці та вокзалу. Однак, на зворотному шляху бойова група кораблів зазнала розлючених атак ворожої авіації, берегової артилерії і торпедних катерів противника. Під час цієї вогневої атаки, машиніст-турбініст есмінця «Сообразительный» краснофлотець Всеволод Ніколаєвский виконав своє перше бойове хрещення – забезпечував снарядами артилерійські установки свого корабля.
Особливу значимість цієї військової операції, в якій брав безпосередню участь наш земляк, є той факт, що в ході її виконання, вже під час відходу кораблів на базу, за 30 миль від Констанци румунський торпедний катер потопив «Москву». Отож, флагман і гордість російського ЧФ крейсер «Москва», який пішов в царство Нептуна 14 квітня 2022 року, це вже другий крейсер з таким ім’ям, який покоїться на дні Чорного моря. Слід додати, згадані крейсери «Харьков» і «Ворошилов», як і есмінець «Смышлёный» також знайшли свій спокій на Чорноморському дні, тільки згодом. До речі, весь екіпаж тієї потопленої «Москви» (67 осіб) було підібрано румунськими катерами, взято в полон. Командир крейсера капітан-лейтенант А. Тухов після двох втеч із полону, партизанив у наших краях. Загинув під час бою за визволення Голованівська і похований у братській могилі с. Синьки.
У грудні 1942 року, після лікування у госпіталі Всеволода Ніколаєвського направили у морську піхоту. А есмінець «Сообразительный», на якому він служив і воював, пройшов усю війну під командуванням, спочатку капітана третього (потім, першого) рангу Сергія Воркова. Після війни, у 1972 році, вже у званні адмірала, він написав книжку-спомин «Мили мужества», де є і рядки, присвячені Всеволоду Васильовичу.
Цікавий факт. Наприкінці грудня 1941 року групою кораблів Чорноморського флоту по висадці особового складу військ, озброєння та військових вантажів в районі Феодосії, командував земляк В. Ніколаєвського – уродженець с. Юріївка колишнього Добровеличківського району капітан 1го рангу Микола Юхимович Басистий. Його штаб розмішувався саме на «Сообразительном». Втім, навряд чи вони навіть здогадувались тоді про своє земляцтво. Після війни адмірал Басистий командував Чорноморським флотом і у 1958 році вийшов у відставку з посади заступника головнокомандуючого ВМФ СРСР.
У 2013 році мені довелось бути присутнім на зборах ветеранів-підводників в День Військово-морського флоту. Незмінним учасником цих щорічних заходів була вдова Григорія Куроп'ятникова – Ганна Олексіївна. Познайомились, з’ясувалось, що вона пам’ятає Всеволода, була з чоловіком у нього в гостях у Херсоні. В той день на Пантеоні Вічної Слави підводники вшанували пам'ять та поклали квіти до могил героїв-моряків І. Фісановича і Г. Куроп'ятникова, а також до пам’ятника Григорію Куроп'ятникову. Завершилось зібрання у приватному військово-морському музеї, що у Великій Северинці. До речі, на стенді цього чудового музею «Ми ВАС пам’ятаємо!», з моєї ініціативи, обладнано і куточок пам’яті нашого земляка, Всеволода Ніколаєвського.
Вважаю, слід додати, що жив Всеволод Васильович Ніколаєвский, цей, без перебільшення можна сказати, герой війни, до свого останнього дня в Херсоні, у приватному будинку, який сам побудував після війни разом зі своєю дружиною, яку він зустрів ще у госпіталі. Невеличкий на зріст, худорлявий, як кажуть, жилавий, але яка величезна сила духу… Жив скромно, абсолютно не афішуючи свою особу. Пам’ятаю його завжди бадьорим і життєрадісним, з молодими, бешкетними очами. Він з гумором ставився до всіх негараздів у житті, не зважаючи на свої численні поранення воєнних років. Як на мене, саме такі наші мужні захисники – зразок для нас саме зараз, під час відбиття нинішньої навали ворога. Саме таких ми, як і наступні покоління, повинні пам’ятати.