Він народився з благословення Бориса Грінченка, вчився в Олекси Синявського й усе молоде життя присвятив тому, щоб українці вільно, грамотно й природно говорили рідною мовою. Але саме за любов до живого українського слова йому винесли вирок, який не залишав шансів на порятунок.
Борис Ткаченко належав до того блискучого покоління українських гуманітаріїв 1920–1930-х років, чиї імена згодом спробували стерти з нашої пам’яти. Його доля із самого початку була переплетена з історією українського відродження. Батько Бориса товаришував із самим Борисом Грінченком і допомагав упорядковувати знаменитий словник, а видатний мовознавець став хрещеним батьком хлопчика, якого назвали на його честь.
Здобувши освіту в Харкові в професора Синявського, молодий учений не пішов шляхом кабінетного теоретика. Його захоплювала жива народна мова, її діалектне багатство й мелодика. Він вирушав у польові експедиції, записував говірки, досліджував семантику та фразеологію, перекладав світову класику.
Та найбільше сил Ткаченко вкладав у просвіту. В епоху, коли мільйони дорослих і дітей прагнули опанувати літературну мову, він став співавтором фундаментальних підручників української мови для шкіл та самоосвіти, укладав практичні посібники зі стилістики й граматики, викладав педагогам. Він навчав людей не сухої схеми, а повнокровного, багатого слова.
Але для тоталітарної машини кожен, хто прагнув зберегти самобутність української культури, був небезпечним. Почався кривавий 1937 рік. У грудні вченого заарештували в Києві. Слідство тривало лічені дні: абсурдні звинувачення в «націоналістичній контрреволюційній діяльності» та миттєвий вирок позасудової «трійки». 23 грудня 1937 року його життя обірвалося – стратили… Борисові Ткаченку було лише 38 років – вік розквіту думки, планів і великих наукових задумів. Імовірним місцем його останнього спочинку став сумнозвісний Биківнянський ліс.
Жорна не зупинилися на вченому. Його дружину заслали до таборів, а синові Оресту (майбутньому видатному мовознавцю) довелося пройти крізь цькування й тиск лише за те, що він носив прізвище батька.
Підручники Бориса Ткаченка вилучали й знищували, ім’я викреслювали з покажчиків. Проте сьогодні ми повертаємо пам’ять про тих, чий науковий подвиг тримав наш духовний хребет. Вони віддали життя за право українського народу говорити, мислити й творити власною мовою.
Друзі, чи чули ви це ім’я? Не соромтеся писати «не чув», бо десятиліттями цю пам'ять від нас навмисне приховували. Нам слід пам’ятати, як дорого коштує українська мова.
Чому тоталітарна система бачила таку загрозу саме в авторах словників, підручників та посібників з української мови? Чи відчуваємо ми сьогодні наслідки тих нищівних ударів по нашому мовознавству в сучасному освітньому просторі?