Наші люди варті того, щоб жити в найкращій країні

Перегляди: 496

– Це вам, – каже тендітна жіночка і простягає мені шоколадку. Вже завтра чи післязавтра її син їде «туди», а я просто передаю йому бронік і необхідне обмундирування. Звісно, відмовляюся, пропоную віддати синочку. Вона ніяковіє і кладе смаколик до кишені…

– Олено, доброго вечора! Чи можна дізнатися ім'я вашої доньки? Щонеділі наша церква збирається на молитву. Ми молимось за наших хлопців, які боронять нашу Україну та по можливості молимось особисто за кожного, кого знаємо на ім'я. Якщо є ваша ласка, то я б додала ім'я вашого чоловіка та доньки до цього списку.

– Добрий ранок. Якщо мій син, з-за кордону добереться, в УДА заберуть? Бо через військкомат вже пізно. Хоче на фронт. Морська піхота служив. Шукає зараз, чим виїхати

– Лен, давай свою картку, я перекину тобі кошти і впевнена, що ти скеруєш їх туди куди слід, – пише моя знайома з туманного Альбіону.

– Ок, Ірусь, кидай, я потім тобі обов‘язково відзвітую.

– Необов’язково, – чую у відповідь.

– Думками з вами. Мені не по собі так писати, але це правда, встаю і лягаю, читаючи новини, – пише подруга, яка змушена була залишити країну, рятуючи діток.

Цінно теж.

– Лена, скажи хай чоловік терміново мені зателефонує. Ми отримали гуманітарну допомогу з-за кордону – ліки, обмундирування, харчі, то щедро поділимося з бійцями, тому не варто возити з Кропивницького, адже це зайві витрати і ризики, – дзвінок від Олени Щербини.

Ми обов’язково переможемо, бо ми маємо ЛЮДЕЙ, які варті того, щоб жити в найкращій країні світу – нашій Україні. Інакше просто не може бути.

Олена Карпенко

 

У кожного своя місія у цій війні

У цьому році мені буде 40. Сподіваюсь. Ще з дитинства траплялись ситуації, які змушували подивитись на життя іншими очима. У ДТП я побувала стільки разів, що й не порахую. Одна з аварій гостро дала відчути, що життя може обірватися у будь-який момент – я встигла вибратись з перекинутого на дах авта за секунди до того, як воно вибухнуло. Коли раптом я починала нити, що у житті не все так, як би мені хотілося, то мозок підсовував оту давню картинку: сплюснуте авто, моє відрізане волосся у його розбитому вікні і закривевлена пошматована кисть… Цього було достатньо, щоб нагадати мені: найвища цінність – життя. Все інше – тимчасове.

Усі подальші роки теж були зі злетами та падіннями: я пізнала і втрату ненародженої дитини, і щастя материнства; хтось з родини помер від раку, а хтось рак переміг… Я жила і в бідності, і в достатку. І як тільки здавалось, що життя налагодилось – доводилось стартувати з нуля. І так було не раз.

Замість казок на ніч я розповідала синові свої життєві історії (він обожнює їх слухати і досі). Мені хотілось посіяти в його серці оті зернята усвідомлення цінності життя у найменших дрібничках. Ми з Максом щоранку, їдучи в теплому авто до школи, проговорювали слова вдячності за все, що у нас є. (І це я не вигадую для краси історії). А часом я додавала: «Ми ніколи не знаємо, коли усе може змінитися»…

Та хто міг подумати, що одного ранку Макс стоятиме у нас з чоловіком біля ліжка і будитиме страшними словами:

– Мамо, тату! Війна!!!

У ту мить знову з‘явилось відчуття, що у будь-який момент вибухнути може стати не лише авто, а й наш будинок.

Я схопилась за живіт, у якому забилась дитина. І зловила себе на думці, що я так доскіпливо обирала кращі часи для її народження… Цілих 14 років було рано. Бо ж не хотілось бідності, в якій народився Макс, не хотілось отих труднощів, через які довелось пройти з немовлям. І ще багатенно причин, чого не час… І от дочекалась. Місяць країну шматують російські війська, руйнують будинки і людські життя… А я досі прокидаюсь жива. З дахом над головою. Але не знаю, який день може стати для мене останнім.

⠀⠀

Дивлячись, як потерпають люди в інших містах, гріх жалітись, гріх нарікати на долю. І знаєте – гріх не жити! Не задля того тисячі українських душ відлетіли на небеса, щоб ми розкисали і зневірювались. Якщо ми живі — значить треба боротись. Боротись зброєю, боротись молитвою! Але боротись і жити!!! Тому зараз посміхаюсь до себе у дзеркалі, відчуваю рухи малюка і думаю: якщо на мене покладена місія продовжувати життя, значить я маю її виконати саме в таких умовах.

У кожного з нас своя місія у цій війні. Але у всіх одна ціль: вистояти, вибороти свободу і незалежність нашого народу! І цей день неодмінно настане! …І я відсвяткую й народження дитини, і свої 40. Вірю.

Ірина Оцабрик

Надрукувати