На моєму журналістському та життєвому шляху траплялися різні люди: сильні духом і слабаки, мужні і боягузи, кришталево чисті і невиправні негідники. Юрій Анатолійович Назаретов – неповторний. Він був особистістю, яких так мало у нашому непростому суспільстві. І людиною сталих поглядів, цілеспрямованою, чесною і відвертою. Обставини не впливали на нього, якими б масштабними вони не були. Я був знайомий з ним років п’ятнадцять, ми часто зустрічалися, багато говорили. Але повністю пізнати Юрія Анатолійовича я так і не встиг… Та й того, що вдалося почути від нього, вистачило б принаймні на роман.
…Думаєте, прізвище Назаретов з’явилося стихійно? Чи взагалі Назаретових у світі – безліч?.. Ніякої стихійності і масовості: прізвища самі собою не виникають. Дивлюся на Юрія Анатолійовича і у зовнішності його помічаю риси не тільки українські.
– Правильно, – каже мій співрозмовник. – У моїх жилах тече кров різних народів. Прапрадід по батьківській лінії на прізвище Ерлінго, татарин. Мама – на половину німкеня, бабуся – українка, дід – росіянин. Звідки Назаретови взялися? Звідти, звідти, з Єрусалимського Назарета – батьківщини Ісуса Христа. Один з моїх пращурів був служителем культу. Як водиться, одержуючи духовний сан, людина наділялася відповідним прізвищем. Так в Україні з’явилися Назаретови.
Словом, у генеалогічному дереві Назаретових – цілий букет націй. Найбільше Юрій Анатолійович пишається своїм дідом Григорієм Йосиповичем Волохіним. О, то була помітна особа! І не тільки у сім’ї. Адже Григорій Волохін працював міським головою Єлисаветграда у 1911-1918 роках. Останній голова останньої міської Думи дожовтневого періоду. Юрій Анатолійович добре пам’ятає діда. Був він міцний, високий на зріст. Головування його випало на непрості роки – Перша світова війна, революція у Російській імперії, до якої входила Україна з рідним містом.
– Я не поет, – каже Назаретов. – Але деякі вірші запам’яталися на все життя. Ось цей, наприклад. У нашій сім’ї зберігається газета, де його надруковано. 26 січня 1911 року гласні міської Думи обрали нового, 30-го за рахунком, починаючи з 1787 року, міського голову. Бажаючих зайняти керівне крісло було небагато. Попередній голова, Микола Іванов, перебував на посаді 5 років. Дуже вже ця посада була не привабливою, як і саме місто. Про його стан місцевий поет склав жартівливу «Арію нового голови» й опублікував у газеті «Голос Юга»:
В душе волнуясь и скорбя,
Пропеть готов я перед вами.
О, город, город, кто тебя
Облил горячими слезами?
Чей конь копыта не сломал
На мостовых твоих избитых,
Кто, поскользнувшись, не упал
На тротуарах, льдом покрытых?
Кто не ругал водопровод,
Внезапно воду потерявший,
Кто освещенье не клянет,
От тьмы кромешной пострадавший?
(Дехто із сучасних дослідників історії міста, оспівуючи діяльність 28-го міського голови О. Пашутіна, називає роки його правління, про які йдеться у «Арії…», «золотим віком Єлисаветграда». Нічого собі «золото»!)
– До речі, завдяки старанням голови Думи Григорія Волохіна у Єлисаветграді широко відзначили 100-ліття з дня народження Тараса Шевченка, – каже Юрій Анатолійович. – Дід зробив персональний грошовий внесок на проведення заходів, запросив на гастролі театр для показу спектаклю за творами поета…
Григорій Волохін залишив по собі помітний слід у житті міста, хоча його жителі не завжди про це знають. Він за свої кошти збудував красиве двоповерхове приміщення, на другому поверсі якого жив сам, на першому працював кінематограф (пізніше кінотеатр «Інгул»). У другому приміщенні, теж збудованому на кошти Волохіна, тепер розташоване управління СБУ області. Потім настав рік 1918-й… Якщо вірити сумнівним радянським документам, у Єлисаветграді 29 січня встановлено «пролетарську» владу. Хоча ця дата явно натягнута – подана за старим стилем, постановою виконкому Рада робітничих і селянських депутатів, створена 7 березня. Її рішенням була розпущена міська Дума, голова Григорій Волохін був усунутий від влади. Було йому на той час уже за 60. Непросто жилося колишньому царському чиновнику, як називали Волохіна радянські службовці. Ні про яку пенсію і мови не було, з хліба на воду перебивалися непостійними заробітками дружини, продажем цінних родинних речей. Помер колишній міський голова на трамвайній зупинці біля лікарні Святої Ганни (тепер вул. Ганни Дмитрян). Невідомо, чи вижила б сім’я Волохіних, та ще під час голоду 1933 року, якби дружина Григорія Йосиповича не пам’ятала номер рахунку у швейцарському банку, де її чоловік зберігав свої заощадження. Банк СРСР виплатив сім’ї 25% загальної суми збережень – так велів закон Країни Рад.
…3 грудня 1937 року залишило невиліковний рубець на серці Юрія Анатолійовича. Увечері у їхню квартиру прийшли працівники НКВС і заарештували матір Юрія – Леонтину Євгенівну Назаретову. (За дві години до цього вони мали намір запроторити за грати бабусю. Але та …померла ще у 1935 році. Тому заарештували її дочку – в цій страшній установі існував план до двору). З того чорного дня Юрій більше не бачив мами. Навіть не знав, у чому її звинувачують і яка її доля. Не буду детально описувати цю трагічну історію – вона займе багато місця. Відзначу лиш, що Юрій Анатолійович тривалі роки звертався до найвищих інстанцій, аби дізнатися правду. І взнав…через десятки літ. Заарештували Леонтину Євгенівну, вчительку німецької мови СШ №11 за доносом її улюбленого учня, приятеля Юрія, комсомольця Б. (Не хочу називати прізвище цього негідника – дуже помітною фігурою у місті був він довгий час, працюючи на високих партійних посадах, дружина його викладала у педінституті, рідня живе у місті досі, сам він давно помер. Хіба мало кар’єристів облаштували своє благополуччя на трагедіях інших? Обстановка тих літ сприяла цьому). Леонтину Назаретову звинуватили начебто у членстві контрреволюційної організації (служила у контррозвідці Денікіна), яка вела пропаганду на користь гітлерівської Німеччини. А ще в тому, що вчителька навмисне скорочувала програму німецької мови, щоб учні її не знали.
Довго дурили сім’ю Назаретових. Навіть після ХХ з’їзду КПРС, коли офіційно було визнано злочини єжово-беріївських катів, доля репресованої залишалася невідомою. У 1956 році Юрій Анатолійович написав у Москву. Відповідь одержав у …1960-му: Леонтина Назаретова померла у 1945 році від бронхіальної астми. Але це була брехня. Аж у серпні 1990 року (!) Юрію Анатолійовичу показали «Справу…» його матері. З неї син дізнався, що маму 28 травня 1938 року о 24 годині розстріляли у Миколаївській в’язниці. Вирок Військової колегії Верховного суду СРСР підписаний наркомом Внутрішніх справ Берією та Генеральним прокурором Вишинським.
Леонтину Євгенівну реабілітовано у 1960 році. Сину виплатили двомісячний оклад матері. Він передав гроші міському Будинку дитини. Між початком і кінцем сімейної трагедії Юрію Анатолійовичу довелося пережити ще одну – разом з багатьма народами світу: Другу світову війну. Коли вона докотилася до Кіровограда, Юрію було 16. Не варто переповідати пережите за роки окупації – знову ж таки: місця не вистачить. Усього один епізод. 30 жовтня 1941 року Юрій з друзями стали свідками жахливої акції гітлерівських окупантів. Того дня у протитанкових ровах (пролягали територією від теперішніх Рівненського кладовища, заводу «Друкмаш» до обласної лікарні) фашисти розстріляли 6000 євреїв (кількість, звичайно, стала відома пізніше). Пам’ятним для Юрія Анатолійовича був і жовтень 1943 року. Від Дніпра до Кіровограда докотився грім боїв – розпочалися бої з гітлерівцями на території сучасної нашої області. Юрій з кількома товаришами залишили ще окуповане місто і подалися назустріч Червоній Армії.
Тут трапився дещо дивний випадок. Хлопці, як того вимагалося, звернулися до польового військкомату. Там дуже пильний тиловик запитав: чому вони перебували на окуповані території, мирилися з фашистами і не втекли до партизанів? «Чи вони були у степах під нашим містом?» – відповів Юрій. Хоча міг розповісти драматичну історію. Під час окупації міста група юнаків, у їх числі Юрій, вирішили допомогти партизанам. Але так трапилося, що акція, яку вони намітили здійснити, стала відомою поліції. Почалися арешти. Загроза покарання нависла і над Назаретовим. До нього завітав сам Фіолковський – начальник поліції Кіровограда: вони були знайомі ще до війни. Фіолковський – син священика, репресованого у 30-х, ненавидів, ясна річ, радянську владу, вірою і правдою служив гітлерівцям. Одне його слово – і Юрій потрапить до в’язниці, а там…Але поліцай вирішив узяти хлопця з іншого боку. «Ось ти сидиш на шиї у хворого батька, а працювати не хочеш, – казав поліцай. – Йди до нас – розкішне життя забезпечене. Може, ти боїшся зрадити радянській владі? Так вона вже тебе давно зрадила. Хто матір твою репресував? Та за одне це її нищити треба». Назаретов категорично відмовився служити окупантам. У нього були свої переконання. Мабуть, вони збентежили очільника поліції: Фіолковський не заявив на Юрія… Після нудних допитів у польовому військкоматі Юрія Назаретова зарахували до артилерійської обслуги підносчиком снарядів. Він встиг за півтора року пройти жахливе пекло війни. Додому повернувся у 1950-му з двома орденами Слави на грудях. Вони – свідки мужності і майстерності гармаша Юрія Назаретова.
**********
Минуло багато років. Зустрів я якось Юрія Анатолійовича на площі Кірова (тепер Героїв Майдану). Ой, трохи не забув розповісти, за яких чудернацьких обставин познайомився з ним. Було це у 1979 році. Я працював редактором багатотиражної газети «Будівельник» комбінату «Кіровоградважбуд» (нині не існує ні газети, ні комбінату). Заходжу у виробничо-технічний відділ і бачу у дверях кабінету чоловіка, який …робить фізичні вправи на турніку. «Скажіть, будь ласка, де я можу побачити начальника відділу Назаретова?». «Я вас слухаю». Так з’явилася розповідь про Юрія Назаретова у тиражці. Службовці апарату комбінату, прочитавши газету, замучили мене додатковими питаннями: десятки років працюючи поряд, люди не знали про незвичайне життя колеги…
Повертаюся до розмови на площі. Гомонимо ми з Юрієм Анатолійовичем про се, про те – давно не бачилися. «Чув, хворіли ви, у госпіталі перебували? – питаю. «Було таке. Що ж ви хочете – вік». І – ні слова про долю лиху, про життя складне, він ні на кого не скаржиться, нікого ні в чому не звинувачує. З розвалом Союзу відійшов у минуле будівельний комбінат, з яким пов’язано було десятки літ. Залишився без роботи досвідчений інженер. Про пенсію, нараховану ветерану будівельної галузі, і казати нічого. Але Юрій про те – ні слова, скаржитися не звик.
Дивлюся я на нього і думаю: нелегка і непроста це штука – життя. Безмежний океан. Люди – дрібні тріски у ньому. І гойдає той океан нас, як хоче: то підніме на гребінь високої хвилі, то опустить у темну і холодну безодню. Дехто навчився добре маневрувати, залежно від обставин. Я характеризуючи Юрія раніше, виявив у нього ще одну, мабуть, найціннішу рису – порядність. Її також кожен розуміє по-своєму. Як не вистачає нашій Україні саме таких порядних людей! Готових підтримати країну за найскладніших умов – хай то буде революція, війна, перевороти, реформи. «Борців» і «патріотів» уже вона надивилася.
Дід Юрія Анатолійовича, міський голова Григорій Волохін, залишив у місті два будинки. Скільки їх залишив його онук Юрій Назаретов? Цього підрахувати неможливо. Майже чотири десятиліття працював він у будівництві. Кожен більш-менш важливий об’єкт споруджено у Кропивницькому і області за його безпосередньої участі. Про житло і казати нічого. Адже він довгий час завідував одним з головних відділів гіганта індустріально-житлового будівництва області…
Юрій Матівос
Світлини: головні чиновники Єлисаветграда початку ХХ століття; Леонтина Назаретова з учнями (фото з газети) незадовго до арешту; орден Слави СРСР часів 2-ї світової війни, двох таких нагород – 2-го і 3-го ступенів – удостоєний Юрій Назаретов