Так сказала вона 12-річній доньці. І повела машину прямо під снайперський вогонь. Це історія Ольги Еверт з Херсона. І вона варта того, щоб її прочитати до кінця.
Березень 2022-го. Херсон уже оточений. Ольга – колишня депутатка райради, волонтерка – не збиралася виїжджати. Вдень вона ходила на мітинги, а ввечері вивозила дітей і возила їжу літнім та маломобільним. Одного дня їй передали: місцевий, який здав її росіянам, сказав, що якщо вона не погодиться на співпрацю – "пограються дуже гарненько" з її малою донькою.
Лише тоді вона вирішила тікати. Разом із подругою та її двома дівчатками. Машина була невелика, тому чоловік Михайло залишився в окупованому місті.
Своїй Софійці вона сказала: "У нас різні прізвища. Якщо мене будуть забирати – не кричи "мамо". Йди з Яною. Я обов'язково повернуся і заберу тебе". Дитина дивилася переляканими очима й не розуміла, як таке може бути.
На останньому російському блокпосту до машини підійшов солдат – 22 роки, у кедах та без бронежилета. Він попросив відкрити багажник. Там були речі й п'ять каністр бензину. Коли росіяни побачили бензин, до машини почали підходити буряти. Але той самий солдат наказав їм відійти й наставив на них автомат. Тихо сказав: у нього мама українка, їх відправили сюди "під приводом навчань". І додав: у них наказ стріляти в спину.
Тому – "не шкодуйте машин. Гнати так, щоб вас не "зняв" снайпер. Підіймайте пил". У машині почалася істерика. Ольга прокричала: "Гробова тиша!" І додала: "Якщо дасть Бог – виїдемо. А ні – то нехай швидко".
Дівчаток затулили подушками. Ольга думала, що діти в навушниках, і попросила подругу: "Яно, якщо мене "зніме" снайпер – виштовхни мене ногою і рятуй дітей". Ці слова почула Софія. Пролунав крик: "Мамо, ні!" Ольга обернулася: "Я зроблю все можливе й неможливе, щоб ми вижили. Але так буде краще. І знай: тебе і твого брата я люблю понад усе". Наступні 30-40 кілометрів росіяни гатили по них з усього, з чого тільки можна було.
А потім – український блокпост. Наші. Дітям дали цукерки. Ольга передала координати росіян. І тільки перетнувши кордон, вона нарешті розплакалася. Дорога була настільки важкою, що її 12-річна донька посивіла.
А тепер про сина. Володимир ще у 2016-му сказав: "Мамо, ця сволота все одно нападе. Де б я не був – повернуся і воюватиму". Ольга хотіла обдурити його: залишити з ним сестру за кордоном. Та син здогадався. Щойно вони евакуювалися – він сам перетнув кордон. Тільки в бік України. "Я зробив так, як має зробити кожен гідний громадянин. Ви казали, що підтримаєте. Мамо, ви зі мною?" Вона відповіла: "Звісно. Я з тобою, сину".
Син попросив не казати батькові й сестрі, що він у війську. Боявся, що окупанти відправлять батька в катівню. І не хотів, щоб сестра хвилювалася. Тож більш як пів року Ольга казала всім, що Вова повернувся в Україну і працює на будівництві. Чоловік не розумів і скаржився: "Міг би донатити, допомагати війську. А він цеглу тягає". Одного разу вона не витримала: "Знаєш, на якому він будівництві? На найбільшому, яке є зараз у державі".
У Франції в Софії проявився ПТСР. Вона півтора місяця не виходила з кімнати, тримала вікна заштореними. У школі її булили за те, що вона "не схожа на біженку". Мовляв, біженці мають бути "бідними й голодними, а не з айфонами". Дорослі теж говорили: "Як це ви, біженці, виїхали такими дорогими машинами?" Вони не розуміли: вони втікали не від бідності. Вони втікали від війни.
У червні 2024-го Володимир разом із побратимом потрапив під удар "іскандера". Осколкові поранення всього тіла, потужна контузія, пошкодження променевого нерва. Попри статус обмежено придатного – повернувся до бойового батальйону. Бо не бачить себе в тилу.
Сьогодні Ольга в Бельгії займається волонтерством. Допомагає дітям загиблих військових і збирає кошти на автівки та форму для фронту. Софія плете маскувальні сітки разом із мамою. А Ольга каже: "Пишаюся, що виховала гідних громадян нашої країни. Це в нас родинне – ще від прапрадідів. Усі завжди боролися за вільну Україну".
У цих дітей уже ніколи не буде того життя, яке було. ПТСР буде в кожного з нас – хай як сильно ми цього не хочемо. Але з цим слід навчитися жити. Бо якщо не одні, то інші обставини будуть нагадувати – за що ми боролись.