«Нема любові понад ту, що окропила кров’ю Крути…»

Перегляди: 382

Ці слова, написані на могилі Володимира Шульгина та його друга Володимира Наумовича, учасників бою під Крутами. Поховання дивом збереглось. Відомо, що потрапивши до лап більшовиків під час відступу хлопці мужньо прийняли смерть, підтримуючи один одного.

У 30-ті роки ХХ століття труну з прахом В. Шульгина та його друга В. Наумовича таємно перепоховано на Лук’янівському цвинтарі Києва. Оскільки родина Шульгиних була добре знана в Києві, його прізвище не наносили на надгробок, побоюючись репресій з боку влади.

Лише після того, як Україна стала незалежною державою, родичка Шульгина розкрила таємницю поховання київській краєзнавиці Людмилі Проценко. 29 січня 1996 року, в день 78-х роковин загибелі юнаків, вона показала могилу громадськості. Згодом на ній було встановлено пам’ятник, проект якого розробила студентка Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Наталя Черній. 

Про подвиг Володимира Шульгина та його родину написано багато. Одна з вулиць нашого міста носить його ім’я.

Дуже цікавою видається історія інших двох учасників бою під Крутами, наших земляків з Глодос, двоюрідних братів Михайла Михайлика та Семена Могили. Їхнє село відоме затятим спротивом більшовизму.

Михайло Михайлик – член Ради української чорноморської громади та організатор українізації Чорноморського флоту в Криму (1917—1918), поручик авіації флоту УНР, ад'ютант куреня Низових запорожців 1-ої Запорізької дивізії Армії УНР (1920—1921). Учасник бою під Крутами та обох Зимових походів, отримав поранення. З 1920 року проживав в Сарнах Рівненської області. На жаль, його здоров’я було підірване військовими випробуваннями, і 1924 року від серцевого нападу він передчасно помер. Залишив дружину і сина 1922 р. н. Михайло Михайлик – один із перших, хто написав докладні спогади про бій під Крутами та свій бойовий шлях під час Визвольної війни.

Його двоюрідний брат Семен Могила, дізнавшись про організацію Центральної Ради та появу перших національних військових формувань, поїхав до Києва і вступив на навчання до 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, де й зустрівся зі своїм другом і двоюрідним братом. Пізніше Михайло, згадуючи про легендарний бій під станцією Крути 29 січня 1918-го, зауважить, що бунчужний Семен Могила, напередодні бою очолював розвідку. Хлопці паротягом вирушила в напрямку червоних військ і навіть захопили кількох полонених. Під час відступу з поля бою під Крутами Семен Могила попіклувався, аби було винесено всіх поранених юнаків із його сотні, серед них ураженого в ногу Митрофана Швидуна – згодом також відомого українського старшину.

Навесні 1920 року в складі куреня Низових запорожців, сформованого в містечку Глодоси Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, Могила влився до лав Армії УНР, яка рейдувала під час Першого зимового походу, у 1920-1921 роках служив у 1-й Запорізькій та 6-й Січовій дивізіях. З травня 1921-го працював у повстансько-партизанському штабі Юрка Тютюнника. Влітку був відряджений на Херсонщину організувати антирадянське повстання. Але коли прибув у рідні краї, дізнався, що органам ЧК вдалося виявити і знищити українське підпілля. Намагався сформувати новий партизанський загін, а коли цього зробити не вдалося, переховувався по хатах односельців.

У травні 1922 року Семен Могила повернувся до Польщі, де підготував докладний звіт про свою роботу на Півдні України для розвідувального відділу Генерального штабу Армії УНР. Після доповіді вирішив поїхати на відпочинок до Сарн, де мешкав двоюрідний брат Михайло Михайлик. Зустріч, звісно, була радісною. Братам було що згадати, мали вони й плани на майбутнє. Десь пів року мешкали разом. Але Семен Могила отримав завдання – мусив знову вирушити в Україну. Цього разу його спіткала невдача: при спробі перетину кордону у ніч із 27 на 28 жовтня 1922 року він натрапив на радянський прикордонний загін. У перестрілці був поранений в ногу й повернувся до Сарн.

У перший день нового 1923 року, Семен Могила отримав завдання перевірити на благонадійність колишнього сотника Армії УНР, учасника Другого Зимового походу Дащенка. У середині 1922 року той за радянською амністією повернувся до УСРР і офіційно влаштувався викладачем до Харківської школи Червоних старшин. Це було досить дивно. У поміч Семенові призначили земляка Дащенка Івана Вишнівського.

Вони затесалися у так звану групу перебіжчиків та контрабандистів із Польщі, яку до кордону супроводжував Михайло Михайлик. Там брати попрощалися. Було це у перший день нового, 1923 року. А вже наступного дня радянські прикордонники у містечку Судилкові під Ізяславом затримали усю групу. Вишнівський відразу зізнався, що є агентом польської розвідки. Семен тримався довго, врешті мусив підтвердити те, про що вже й так розповів про нього на допитах Іван.

Як з’ясувалося, через Дащенка чекісти налагодили оперативну гру з Генштабом УНР та розвідвідділом польського Генштабу. Керівництво ГПУ УСРР знало про прибуття агентів з Польщі. Більше того, мало намір через Дащенка довести дезінформацію для української та польської розвідок і дозволити кур’єрам безперешкодно повернутися до Польщі. Та їхній арешт зіпсував усю операцію. Тепер чекістам важливо було спробувати перевербувати Семена Могилу.

Але Могила не дав жодних зачіпок для реалізації цього плану – ні прізвищ, ні адрес інших повстанців і підпільників, нічого. «Я мав зустрітися лише з Дащенком, більше нікого не знаю», – стверджував він.

Могила не піддавався ні на переконання, ні на шантаж, ні на погрози, ні на побої. Намагалися зламати його й за допомогою родичів. Як виявилося, рідний брат арештанта був комуністом і працював у Оренбурзі редактором місцевої газети «Звезда». Він написав Семенові листа, де радив покаятися перед радянською владою і просити у неї пробачення. Та на незламного старшину Армії УНР це теж не подіяло.

24 серпня 1923 року справу Семена Могили передали на розгляд надзвичайної сесії Харківського губернського суду. Рішення було очікуваним: страта. Ще понад пів року він провів у камері смертників харківської в’язниці.

Героя Крут Семена Могилу розстріляли в Харкові у ніч із 22 на 23 березня 1924 року.

Йому так і не судилося дізнатися, що Михайло Михайлик написав найповніші спогади про бій під Крутами, де згадує і про його участь у тому нерівному герці.

Надрукувати