Серед постатей духовної еліти України виділяється одна, здавалось би, непримітна, а насправді дуже сильна і яскрава особистість. „Непримітною“ намагались зробити її московські правителі, адже такі люди, як ця жінка, викликали у них справжній жах.
А спочатку був звичайний осінній день 19 листопада 1875 року, коли в родині державного урядовця Василя Банаха та його дружини Марії Кубай з’явилась перша дитина, дівчинка на ймення Катерина. Сталося це в селі Винники, неподалік від Львова. Інші шестеро, які народилися вслід за нею, всі, як один, були хлопці. Доля їхня різна, але саме їй, Катрусі, випало стати найвідомішою із усіх Банахів. У віці трьох років, разом із батьками, дівчина опинилась у польському середовищі – навчалась у школі, потім у жіночій семінарії старовинного Кракова. До 18 років розмовляла, читала й писала польською мовою, а потім, начебто в ній щось перемкнуло – перейшла на украї– ську. Напевно, тому, що жила в душі, передаючись від предків, не знищена роками поневірянь власного народу, якась українськість. Сприяло цьому і знайомство із молодим студентом, майбутнім письменником Василем Стефаником, від якого отримала першу українську книгу і те, що вийшла за українця Осипа Гриневича.
Він був на десять років старший, але за фахом близький, бо теж вчитель. Переїхали до Львова. Любов до цього міста зародив в її душі чоловік, котрий багато розповідав про нього, а потім працював учителем в українській школі при Львівській вчительській семінарії. Катря зайнялась громад ською і літературною діяльністю, народила й виховувала синів Володимира та Ярослава і доньку Дарію. Була співчутливою до інших. Першу збірку, яку назвала „Леґенди і опові– дання“ (1906) присвятила тяжкому становищу і стражданням бідарських дітей. Була активною і в культурному середовищі міста, підтриму вала дружні стосунки із багатьма українськими творчими людьми, а Іван Франко став її справжнім нас– тавником у літературній праці. За його порадою почала шукати „джерел пізнання правдивої історичної романтики“ і, коли працювала редактором дитячого журналу „Дзвінок“ в 1909-1911 роках, то надрукувала на його сторінках історичні оповідання „Перед похороном князя Романа“, „Ярослав Осмомисл“ і „Княжичі“.
Письменниця любила бувати в Карпатах, милуючись їхньою вічною красою, а перед Першою світовою війною відвідала так звану Велику Україну, побувала у Києві і Харкові, познайомилась із Оленою Пчілкою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Марією Заньковецькою та іншими видатними громадськими і культурними діячками. Під час Першої світової війни Гриневичева жила в таборах для виселенців у Ґмюнді і Ґредінґу (Австрія), де написала збірку оповідань „Непоборні“ про важкі долі українок в роки війни і працювала там вчи– телькою. Ознайомившись із оповіданнями, відомий культурний діяч Богдан Лепкий зауважив, що якби українці були „державним народом“, то їхня авторка мала б отримати нагороду Нобеля „в ділянці літератури“. В 1917 році Гриневичева повернулась до Львова, де працювала в редакції „Українського слова“, вчителювала і стала свідком важких боїв, котрі тривали у місті між поляками і українцями.
В 1922-1924 роках очолювала Союз українок. Разом з тим не покидала літературної роботи: саме в ці міжвоєнні роки створила свої основні праці – історичні повісті „Шоломи в серці“ (видана у 1924 і 1928 рр.) і „Шестикрилець“ (1935), які були присвячені героїчним і разом з тим трагічним подіям в історії Галицько-Волинської землі другої половини ХІІ-початку ХІІІ ст. Всупереч тому, що твори були насичені архаїзмами і давньою, місцевою говіркою, за що авторку критикували, літературознавець і поет Остап Грицай назвав її справжньою „володаркою слова“. А інший літературознавець і критик Володимир Доро– шенко визнав, що Катря Гриневичева – „найосвіченіша жінка в Галичині“. Крім цих творів, вона ще й видала невелику збірку леґенд „По дорозі в Сихем“ (1923), створених в дусі славнозвісної шведки Сельми Лагерлеф.
Чоловік Катрі Осип Гриневич на 40-му році свого вчителювання (в 1926 році) залишив цей світ і письменниця мала вирішувати, як далі діяти, вже самостійно. А наступне десятиліття стало трагічним як для неї, так і для всіх мешканців Европи. З початком Другої світової війни виникла смертельна небезпека для Катрі Гриневичевої та її дітей. Письменниця була відома своєю громадською позицією, а сини службою в рядах Січових стрільців і яскраво вираженим патріотизмом. Щоб не потрапити в лапи більшовиків, які захопили Львів, лишався, за словами сина Ярослава, єдиний вихід – втеча. В січні 1940 року всі Гриневичі із підробленими документами перетнули потягом річку Сян і опинилися у німецькій зоні окупації. Їм запропонували прийняти німецьке громадянство, але Катря відмовилась, тож всіх відправили до Генерал-губер– наторства Польщі. Деякий час жили у Кракові, але із відступом німецьких військ постало питання про те, щоб їхати далі на Захід, бо совєтська влада для них була страшніша за німецьку.
В 1944 році родина Гриневичів виїхала до Словаччини у Братіславу, потім до Австрії (Відень), до Саксонії і ще далі – до Баварії. В останній жили в таборі для переміщених осіб у Карльсфельді біля Мюнхена, а потім у Берхтесгадені. Це останнє місце земного перебування письменниці, де стан її різко погіршився. Дали знати про себе давні хвороби, зокрема діабет і вона потрапила на лікування до шпиталю у Швабінґу (Мюнхен). В кінці березня 1947 року відпустили в табір, до рідних. Але в серпні, коли розкидала корм для пташок на підвіконні, осту– пилась, впала і зламала ногу. Видужати після цього вже не змогла: стан її погіршився, і в ніч із 26 на 27 грудня 1947 року Катря Гриневичева залишила світ, знайшовши вічний спочинок на цвинтарі Берхтесгадена, в чужій країні. А через п’ять років в українській „Свободі“ Іван Коровицький визнав її „своєрідною мистецькою проєкцією націоналізму“ Донцова, що нею був в поезії Ольжич“. В цьому теж певна заслуга письменниці, як особистості, котра завжди була зі своїм народом.
Олександр Любчич, «Свобода»