Це слова з одного з інтерв’ю тодішнього керівника міського камерного хору, заслуженого діяча мистецтв Юрія Любовича. Його діяльність – епоха у музичному житті міста. Цими днями Юрію Васильовичу виповнюється 80.
Любовича важко не любити. Не тільки тому, що він талановитий навіть у дрібницях – від змішування сортів чаю та майже мистецького облаштування власної дачі, чи тому, що саме він – один з найактивніших музичних просвітителів у нашому краї – ініціатор і організатор кількох музичних фестивалів, у тому числі дитячого хорового співу «Золотий Орфей», голова благодійного фонду сприяння хоровому мистецтву, а насамперед тому, що, почувши, як звучить хор Любовича (саме так вже не один рік у Кіровограді називають муніципальний хор під його керівництвом), неможливо наступного разу байдуже пройти повз афішу концерту.
Багато хто його не сприймає. Насамперед ті, хто за яскравими декораціями помпезності, показного шику та нарочитої самоповаги приховують відсутність таланту, порожнечу душі, фальшивість. Цей статечний сивий чоловік, який має такий чудовий вигляд на сцені, особливо на фоні свого хору, за словом у кишеню не лізе. Його характеристики, точні і влучні, часто стають афоризмами. Кіровоградський муніципальний хор під керівництвом заслуженого діяча мистецтв Юрія Любовича свого часу завоював гран-прі міжнародного конкурсу "Південна Пальміра", всеукраїнського конкурсу хорової музики імені Дениса Січинського, "Золоту печатку" міжнародного конкурсу хорової музики у Фінляндії. Можливо, багатьом запам’ятався його виступ у органному залі столиці з восьмиголосою "Літургією" М.Ділецького чи концерт у рамках фестивалю "Золотоверхий Київ".
Серйозних мистецьких висот зумів досягти цей колектив за свою історію. Був колись звичайним радянським хором. Незважаючи на те, що співали у ньому викладачі музичного училища, музичних шкіл, студенти, перші виступи хору супроводжував досить великий естрадно-симфонічний оркестр. Тодішній Кіровоградський хор радянської пісні можна назвати типовим зразком масового хорового руху, від початків заідеологізованого і ангажованого системою. Будучи професіоналом, Юрій Любович розумів, що такий масивний колектив не має перспектив, отож поступово викристалізовував його склад, піднімав рівень виконавської майстерності, у репертуарі хору з’явилися класичні твори українських, російських та зарубіжних композиторів, він відмовився від супроводу, що є важливим показником професійного ставлення до хорового співу.
Отож, до часу суспільних змін, коли ідеологічна зашореність була скинута, хор підійшов уже професійно сформованим, маючи власну творчу концепцію. Першим у краї колектив почав піднімати пласти духовної музики, яка, врешті, є природною якістю хорового мистецтва. І з тих пір духовна музика Д.Бортнянського, А. Веделя, М.Березовського, О.Архангельського, П.Чеснокова не зникала репертуару хору.
Для чого йому це все – хор, фестивалі, концерти, конференції? У тому ж інтерв’ю він відповів так:
– Значення наших фестивалів не тільки у збереженні традиційної академічної культури, а насамперед – її трансформація у сьогоднішній день, адже саме вона дає грунт, відчуття закоріненості, зв’язок з минулим. Нейгауз – це не просто піаніст, людина, яка добре перебирала пальцями по клавішах. Це – філософ, поет, романтик, мандрівник. Це – світогляд, пласт культури, фантастичний гумус, на якому можна вирощувати і нарощувати майбутні пласти. Культура із давньогрецької дослівно – вирощувати, плекати. Отож, ми повинні йти від того, що залишили нам на цій землі великі митці.
Що означає сьогодні просто сказати: “Генріх Нейгауз – геніальний педагог”? Цього дуже мало. Цим молоду людину часом можна навіть відштовхнути від його спадку. Вона повинна не лише знати біографію митця, а відчути його дух. Це складно, і такої трансформації, на жаль, сьогодні дуже мало. Ось чому навіть в музичному середовищі (так само у будь-якому іншому – освітньому, науковому) так мало тих, для кого цінності, які, здається, становлять основу їхньої творчої професії, по-справжньому дорогі. Тих, скажімо, хто з власного бажання ходить на концерти, для кого відкриття меморіальної дошки митця не порожня формальність, а справжня подія. Такі люди не відчужені від того духу.
Щоб стати його носіями, вони мають бачити і відчувати творчий процес, знаходитися у ньому. Коли молода людина бере участь у подібних фестивалях, я знаю, що вона стане спадкоємцем того духу, продовжить його. Для справжнього музиканта живим залишається Бах, хоч він і помер понад 250 років тому. Він залишається живим у його музичній тканині. І той, хто вчиться, має її відчути.
… Свій ювілей маестро відзначить виставкоютворчих робіт з його колекції, це буде також з друзями та однодумцями.
Світлана Орел