«Осінні зерна» проростають вірою в Україну

Перегляди: 268

Традиційний фестиваль нашої обласної організації Спілки журналістів «Осінні зерна» цього разу тривав уже вдев’яте. Щороку він проводиться в одному з районів області (тепер – в територіальних громадах). Журналісти з інших куточків краю знайомляться з історією та розвитком території, її особливостями, досягненнями, цікавими людьми. І щоразу це – море емоцій, нової енергії, відчуття й розуміння того, наскільки різноманітна і неповторна наша країна, і яка вона, незважаючи на постійні біди, кризи, втрати, все-таки, багата і сильна.

Цього року журналістів області приймала Добровеличківка, де гостей зустрічала редакторка газети «Сільське життя» Лариса Лапа. «Добро і велич воєдино у імені твоїм сплелись», – писалося колись про це містечко. Ці степи колись заселяли трипільці. Біля села Федорівка в урочищі Макітра ще в 70-ті роки науковцями проводились археологічні розкопки, численні знахідки яких підтверджують, що вони мали тут тривалий і надійний осідок. Про побут цього першого хліборобського племені розповідають експонати місцевого краєзнавчого музею, який існує в селищі уже більше трьох десятків років. Створений з ініціативи краєзнавців Дмитра Проскаченка та Василя Ноги, він сьогодні вражає і різноманіттям експозиції, і великим обсягом просвітницької роботи.

Отож, серед безлічі експонатів тут помітні кам’яні ступа, зернотерка і пестик, знайдені в урочищі Макітра. Науковці вважають, що там була ціла трипільська майстерня по виготовленню таких комплектів. Цим речам приблизно п’ять тисяч років. Завершує цю частину експозиції інша кам’яна ступа, яка належить до кінця ХІХ-початку ХХ століття. Не можна сказати, що це абсолютні копії, але основні принципи їхньої будови дуже схожі. Очевидно, це є певним підтвердженням сталого, закоріненого, осідлого життя мешканців цього краю, багатого на чорноземи, які з давніх давен займалися хліборобством.

Знаходили на території району і залишки Черняхівської культури, колекції римських монет, речі, що свідчать про тісні зв’язки краю з давнім Римом і древньою Грецією. Тут перетинались давні шляхи – Чумацький і Чорний, вздовж яких рясніли скіфські могили, що й досі таять в собі чимало таємниць, адже в археологічному плані район досліджений мало.

У 1362 році між селами Добрянкою і Тишківкою в урочищі Татарка під орудою князя Ольгерда відбулася перша переможна битва з трьома татарськими ханами. З боку русько-литовських сил у ній брали участь загони місцевого боярства з Київщини та Чернігово-Сіверщини, воїни князя Любарта з Волині та князів Коріатовичів з Поділля, тобто, у переважній більшості наші земляки, українці. Саме вони ще за 18 років до Куликовської битви здолали татар, заклавши основи майбутньої переломної перемоги. Але славну битву на Синіх водах російська і радянська історіографії, щоб не порушувати систему імперських світоглядних цінностей, воліли замовчувати.

Серед поміщиків, які після знищення Запорізької Січі отримували землю в цих краях, були, в основному, чужинці. Є тут, наприклад, село Олександро-Акацатове, яке зберегло у своїй назві ім’я колишнього власника, відставного майора чи капітана. Село Любомирка колись належало генерал-лейтенанту князю Ксаверію Любомирському, а “..деревня Липнягово (нинішня Липняжка) принадлежала майорше Дегаскуловой и часть майору фон Дитриху”. Потужним і наступальним був прес русифікації краю, але його таки здолала українська стихія, залишивши від тих зайд лише деякі назви та подряпини закомплексованості на податливій українській душі.

А ось поміщики Ревуцькі, маєток яких знаходився на території самого селища, залишили йому на згадку парк. Брати Петро і Олексій були непересічними особистостями, великими знавцями природи. Петро Дмитрович став засновником дендрологічного парку, де росли рідкісні породи дерев, квітували розарій, десятки порід бузку, хлюпотів ставок із екзотичними рибками весь обкладений кахлями. Олексій опікувався лимонарієм і оранжиреєю. Хвиля жовтневого перевороту змела усю цю красу. Куди поділися самі Ревуцькі – невідомо. Біля одного з православних храмів був нібито склеп з чиїмись останками (люди вважають, що то – сімейний склеп Ревуцьких), але ще до Другої світової усе те зруйнували, зрівняли з землею. Від Ревуцьких лишилась назва села – Варваро-Олександрівка – так звали дочок одного з братів, і парк. Довгий час він був занедбанийю Активніші мешканці Добровеличківки працювали тут на суботниках. Коли прибрали і розчистили парк, переконалися: частина минулої казкової краси ще жива. Збереглися пірамідальний дуб, кримські сосни, деякі види екзотичних дерев. Нині, коли стає на ноги Дробровеличківська територіальна громада (крім центрального селища це ще дев’ять сіл, 14 тисяч мешканців) у найбдижчих планах – його повне віродження і оновлення.

Краєвиди парку були улюбленою темою місцевого художника Віктора Вієвського, який присвятив цій зеленій пам’ятці чимало своїх робіт. Взагалі, митці краю – це окрема тема, бо тут надзвичайно багато талановитих людей. Художники Віктор Осипенко, Надія Падурська, Іван Вардиш, Олег Демиденко (на жаль, покійний), той же Віктор Вієвський, різбярі Михайло Гусаров, Анатолій Токаренко, вишивальниця Марія мірошніченко, ціла родина Гонташів із Липняжки – кожен зі своїм творчим обличчям, власним стилем, високим рівнем майстерності.

Поступово відроджується і сучасна Добровеличківка. Одне з комунальних підприємств – «Неоліт» вперше зв останні роки придбало сучасну техніку, у рамках програми Мінрегіонбуду вже цього року очікують її придбання ще на 27 мільойнів гривень. Нині бюджет громади – 90 мільйонів. Громада бере учать у різноманітних державних та міжнародних програмах. Колишеій районний стадіон «Колос» чекає у рамках однієї з таких програм 50 мільйонів гривень на сучасну реконструкцію, тут мають облаштувати локації для шести видів спорту.

Колдишній будинок-інтернат нині став ліцеєм «Інтелект». І справа не лише у зміні вивіски. Тут на уроках інформатики, які веде педагог-інженер-електронник Віталій Цертій діти оволодівають не лише комп’ютерною грамотністю, а навчились працювати на триD-принтерах, уміють проєктувати і виготовляти із різноманітного пластику прості речі – підставку для телефону, ручку, чашку, квітку. Така основа дозволить їм у майбутньому обирати високотехнологічні напрямки діяльності. Діє тут гурток робототехніки, яким керує Юрій Калашников. Його учасники уже всигли стати переможцями різних змагань цього профілю. Підлітки самі спроєктували і виготовили робота-охоронця, який відкриває ворота, робота-пса, робота-слона, робота-спортсмена, робота-водія, який їздить у заданому напрямку.

Дробровеличківська лікарня – просто оаза на фоні нинішніх бід медицини. Її чимала площа – охайна, облаштована, новітнє приймальне відділення дивує сучасною апратурою. Тут є, наприклад, прилад-аналізатор, який протягом чверті години робить повний аналіз крові пацієнта, оновлено обладнання хірургічного залу. З кадрами, як і скрізь, важко, але тут їх більше, ніж деінде. Лікарня за всіма показниками – краща в області, сім останніх років тут – нульова смертність немовлят. Ясна річ, це не дарунок з космому, а щоденна наполеглива організаційна і професійна робота головного лікаря Петра Гінькута та колективу лікарні.

Світлана Орел

Про інвесторів громади та митців із Липняжки, що здивували нас – у наступних рохповідях.

Надрукувати