- Коли виникла?
Українська, як і всі інші слов’янські мови, виникла на ґрунті праслов’янської – спільної прамови для всіх слов’янських народів. Існувала ця прамова дуууже давно, занепала приблизно в VІ столітті н.е. От у ті часи й почали формуватися окремі слов’янські мови, зокрема й українська.
- Розвивалася самостійно чи все ж мала щось спільне з російською?
Говорити, що українська й російська – одна мова, це те саме, що сказати, ніби англійська й німецька також одна мова, бо та і та належать до германської групи мов. Так, ми маємо спільний пласт лексики як з російською, так із польською, чеською, чи з будь-якою іншою слов’янською. Але всі ці спільні риси стосуються саме отого праслов’янського періоду. Бо насправді всі слов’янські мови, починаючи із VІ століття н.е., розвивалися окремо, незалежно одна від одної.
- Чи походять українська та російська з давньоруської та старослов’янської мов?
НІ! Термін «давньоруська мова» як спільна для походження української, російської й білоруської – вигадка кремлівських пропагандистів. Це такий собі симулякр, яким росія намагалася підтвердити міт про «адін народ». І старослов'янською мовою НІКОЛИ не розмовляв народ! Тобто не існувало носіїв, для яких ця мова була б рідною.
От Люк Бессон створив мову для фільму «П’ятий елемент». І ця мова обслуговувала тільки знімальний майданчик. І ніхто, крім режисера й нещасної Міли Йовович, яка мала то все вивчити, не додумався цією мовою спілкуватися. Щось подібне й зі старослов’янською. Її створили для обслуговування церкви, і тільки там вона переважно й існувала. До речі, оскільки церква мала значний вплив на суспільство, то окремі слова українська мова зі старослов’янської все ж запозичила, але не суттєво. А от російська мова взяла від старослов’янської дууууже багато рис, бо російська так само створювалася переважно штучно, тобто менше ґрунтувалася на живій розмовній мові населення, а створилася переважно в кабінетах.
- Чи посідала українська мова якесь призове місце в конкурсі наймилозвучніших мов світу?
НІ! НЕ посідала, бо конкурсів таких не було! І щоб довести милозвучність нашої мови, не потрібні жодні конкурси. Це можна зробити на основі тих знань, які дають нам у школі. Наприклад: глухі приголосні в українській мові, коли стоять поруч із дзвінкими, також одзвінчуються. Тобто українська мова прагне дзвінкості; натомість у російській мові дзвінкі приголосні оглушуються за будь-якої нагоди. Для української мови не характерний збіг голосних чи збіг великої кількості приголосних; українська прагне, аби приголосних і голосних у слові було приблизно порівну; тут вам і нововведений «проєкт» – якщо його записати фонетичною транскрипцією, то помітите, що між голосними О та Е тепер став приголосний Й [проЙект].
До речі у правописі 1928 року нормативними були форми на зразок «міністЕр», бо збіг приголосних «стр» є складним для вимови, і логічно ставити між ними голосний Е; але в 1933 році радянська влада нав’язала нам «мініСТР», як у російській мові.
- Чи нав’язували діаспора й західна частина України норми української мови?
Повна маячня, яку активно розносить мережею російська пропаганда! У 1928 році був виданий український правопис, який найбільш точно віддзеркалив норми української мови. Однак радянська влада його заборонила, знищила більшість його авторів, а в 1933 році всі українські норми увідповіднила до російських. Те, що зараз ви говорите «незалежност-і», замість «незалежност-И», – це наслідок внесення змін насильницьким шляхом! Вивчати нові норми змушували арештами й тортурами! І скажіть після цього, що вам какая разніца!
Однак діаспора, на щастя, була віддалена від меж досяжности радянської влади. А тому ці люди продовжували розмовляти за нормами, які були природніми для української мови. Так само й мешканці західної частини країни потрапили під радянську м’ясорубку тільки в середині 40-х років 20 століття, а тому зберегли більше питомих українських рис у своєму мовленні.
Тож як почуєте від когось, нібито це діаспора разом із «западенцамі» придумали нам мову, одразу ставте цим неукам запитання:
– А хто зачинатель української літературної мови? Котляревський! Мешканець Полтави!
– А хто основоположник української літературної мови? Шевченко! Мешканець Черкащини!
Обидва з центру України.
То де тут діаспора?
Тож, друзі, будьмо озброєними – як хаймарсами, так і аргументами й знаннями!
Пам’ятаймо, що українській мові не потрібно перемагати в конкурсах, бо найголовніший конкурс вона вже виграла – вистояла, попри таку кількість заборон і намагань її знищити! А тому вже є переможницею!
Ольга Кирилюк
Першоджерельність нашої мови
2017 року сталася подія унікальна. І на неї не звернуто увагу нашого заклопотаного сьогоденням суспільства. А подія ця – вихід у світ «Словника української мови VI століття» Івана Ющука, професора, відомого автора численних шкільних та університетських підручників з української мови, видатного шевченкознавця, політичного та громадського діяча. Це не просто словник, це видатне, шляхетне відкриття, якого мовники наші чекали, думаю, століттями. Але хто вже справді не чекав цього – то західно-европейські та слов’янські мовознавці.
Варто пригадати, як вони дружно напали на Смаль-Стоцького (1859-1930), коли той у 1913 році разом із Т. Гартнером у граматиці нашої мови насмілився сказати про відсутність спільної колиски для трьох східних мов! Він не просто констатує, що «праруська спільність не могла розпастися, бо її ніколи не було», він це чітко довів. І наші чесні, непродажні мовознавці ціле століття намагалися це підтверджувати, доводити, особливо після унезалежнення України, але давалося це ой як тяжко! Бо ж усі західні мовознавці не помічали української мови, або відкидали її, як оті біблійні будівельники легендарний камінь. Та виявилося, що «Камінь, якого будівничі відкинули, той НАРІЖНИМ став каменем, від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших!» (Пс. 117:21-23). Так і з нашою мовою сталось – вона є наріжним каменем!!!
Іван Ющук першим додумався, догадався зробити цього словника, базуючись на мовах, які не сусідять з нашою!! А саме – цитую з анотації: «У словнику зібрано понад 13 тисяч слів української мови слов'янського походження, які повністю або частково звучанням і значенням збігаються зі словами верхньолужицької (7,5 тис. слів), чеської (10,8 тис. слів), словенської (9,3 тис. слів), сербської й хорватської мов (10,2 тис. слів), території яких не межують з Україною. Можна з повною підставою припускати, що їх наші предки вживали ще до розселення слов’ян — у VІ й попередніх століттях, а не запозичили пізніше. Ці слова є переконливим свідченням про побут, звичаї й життєві турботи наших далеких предків.
Себто, носії тих мов вийшли з прабатьківщини ще у п’ятому і шостому століттях, і зберегли багато наших слів, деякі трохи змінюючи, а одночасно виробляючи і створюючи нові, свої слова. Ось чому я так високо оцінюю книгу Ів. Ющука, бо вона чітко свідчить про нашу мову у 6, 5, 4 століттях! І заперечує неправдиві чи й брехливі твердження недругів про нашу мову.
І дуже радує мене, що першим поціновувачем словника став наш невтомний і проникливий, мудрий Дмитро Павличко, бо ж він написав до цієї видатної книги Ів. Ющука передмову, де є отакі чудові слова: «Його лексикон української мови увійде до найгрунтовніших наукових, філологічних доказів того, що наша мова формувалась у перших століттях нової ери, а в VІ столітті вже була присутня в процесі створювання слов’янських народів».
Маючи, образно кажучи, за спиною таку вагому річ І. Ющука, я хочу нарешті запропонувати читачам свої давні роздуми і висновки про першоджерельність, а отже беззаперечну древність нашої мови, які виникали у мене впродовж роботи над Стислим кореневим словником нашої мови, що триває уже понад чотири десятиліття, з часу мого перебування у концтаборі №36 на Пермщині (1972-1977рр).
ДЖЕРЕЛО́ (те, що дає початок чомусь, звідки постає, на чому ґрунтується щось), ОСНО́ВА, ПОЧА́ТКИ, ОСЕРЕ́ДОК рідше, ЗА́РОДОК рідше, НАЧА́ЛО [НАЧА́ЛА] книжн.
…В юності ми з Миколою Вінграновським іноді їздили в Ясинушку. Це на нашому рідному Богополі, такому трикутнику між Богом і Синюхою, де колись панувала Польща, а за Синюхою володарювали козаки, а за Богом була Туреччина. Де виникло прислів’я: «На три держави півень тут співав…»
Тепер усі три частини об’єднані і зовуться (поки-що!) Первомайськом (хочомо, щоб був Богопіль).
А чарівна Ясинушка лежить у степу, лишень туди, далі, у бік Голованівська. Хтось із друзів садовив нас на мотоцикл і через пів години грунтова сільська дорога приводила нас на берег Бога. Нас зустрічав чудовий зелений, гарненький байрак, що починався за сотню метрів од берега і впадав до нашої священної річки БОГ!! А навколо – степ і ниви, і небо – над нами. Ми розбивали намет на моріжку, ловили рибу, їли юшку та відпочивали.
І там, у яру-байраку, було гарненьке джерело. Його око ніколи не завмирало, воно пульсувало, билося, виривалося із нірки, а далі вода текла собі рівчачком, струмочком по байраку до річки Бог, метрів сто… Яка насолода була упасти на землю, припасти ротом до отого пульсуючого ока і губами пити і пити ту чудову свіженьку, оживлюючу водичку!!!
Я на той час уже знав і всім товкмачив, пояснював, доводив, що наша річка є центральною, головною для нашого народу, що прабатьківщина наша була від Карпат до Дніпра-Дону, що названо річку Богом недаремно! Вона була Богом для нашого роду-народу. Микола згоджувався, підтримував мене, але він уже перейнявся Дніпром, бо жив у Києві.
Вода у джерелі справді, солодка, чиста-чистісінька, бо вона ще ні з чим не стикалася, не єдналася, а через 20-30 метрів у струмку уже ростуть билинки, плавають якісь жучки, он жабка стрибнула, скаламутила воду. А далі там упав листочок з дерева… А ген далі вже й Бог приймає у своє лоно цього струмочка. Тут вода уже не така чиста, бо ввібрала у себе із сотень кілометрів, із тисяч сіл, хуторів, містечок багато і джерельної води, і всіляких домішок… Чиста джерельність бореться зі сміттям аж до самого моря. Поки що перемагає джерельність, раз живуть у ріці риби… не гинуть.
Я часто згадую оте джерельце у Ясинушці, оту чисту-чистесеньку воду… Чистісіньку… Чистюсіньку… Особливо нині, коли висиджую цілими днями над своїм кореневим словником, коли докопуюсь походження наших слів. Коли вивіряю їх на звучання, як оте чистісіньке. Бо ж, справді, дивлюсь на чистоту, джерельну! – наших слів: три, ріка, берег, Рим, а згадую, порівнюю з польськими тши, жека, бжег, Жим…
Хм, що ж це таке?? Перепрошую, де ж колишнє прадавнє р ?? Цілком ясно, що воно перемінилося на ж. А ось замість Тиха вода – ціха вода. Де першозвук т ? Перемінився на ц, як, до речі і в білоруській мові.
Знайшов давній свій запис про перший урок польської мови у нас в університеті:
«Сашко реготав так щиро і весело, що всі навколо стали усміхатися.
– Як-як? – у перервах між приступами реготу питався Сашко, а Левко повторював знову польські слова: «Тши, жим, жека…»
– О Господи – тши! Жим!! Жека!!! – знову і знову вибухав реготом Сашко і показував пальцем на Жеку, який, почувши своє ім’я і нічого не розуміючи, підійшов до групи, запитально посміхаючись.
– Жека! Ти значиш по-польску «ріка»!
– Як ріка? – дивувався Жека=Женька=Євген.
– А ось так! Поляки не можуть вимовити нормальне Р, та й кажуть тши замість три, жим замість Рим, жека. замість ріка».
Цікавий цей давній запис тим – як вперше стрічають мовні відмінності чи перекручення. Але згодом звикають і навіть не помічають такої видозміни Хіба ж не так московити стрічають наше і польське чергування звуків у словах аптека – в аптеці. Рука – в руці. Муха – мусі. «Зачем ето?? Муха – мухє! Всьо просто» – кажуть.
Мова польська дуже красива, особливо в устах Рени Рольської, яку я слухав у 600-их роках, коли запрошував її в університет, на наш гурток польської мови. Як гарно звучало:
І долі циганьскєй на жадном не змєні
Мельодйа шерокіх пшестшені.
Отоді я й полюбив оце звучання слів шерокіх пшестшені, себто, широких просторів. Але гризло мені оте Ж замість прадавнього Р.
Слухаю білоруську пісню. Яка красива мелодія. І раптом – що це?
Пакажы, Альона, броды зямляку,
Дзе тут пераехаць на канi раку.
Що це за дзе??? Було ж колись де? Яка рака??? Було ж ріка!!
Янка, мой саколiк, памажы хутчэй,
Ой плыве, знiкае рушнiчок з вачэй.
З вачей ? Це ж прадавнє око, а у множині має бути з очей..
Ще далі на північ – Московія… Чудові пісні Володі Висоцького, без жодних матюків, якими так щедро, рясно просякнута московська і мова, і свідомість, як пісок водою на березі моря… Чудовий Михайло Лермонтов («Пращай, нємитая Расія, страна рабов, страна гаспод…»)… Але ж як ріже козацьке вухо оце акання… 75 відсотків наших О звучать як А. Чому??? Чому пишеться Москва, Росія, господ, а вимовляється масква, расія, гаспод? Чому «страна», коли прадавнє слово «сторона»?? Що за «пайдьом»? Є ж гарне слово підемо, підем, як ось у Андрія Малишка:
Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині,
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені.
А чому замість доказ чи вступ там сконструйоване таке довге: доказ-а-тель-ство і вступ-ле-ні-є??? Гуморист і мовознавець Сергій Коваль має повне право отак ось жартувати: «Стривайте, та ж більшість прикметників жіночого роду в російській мові створені із самодостатніх українських слів "добра", "зла", "велика", "мала", "печальна", "весела", "мудра", "дурна", "молода", "стара", "давня", "крайня", "зимня" і т.ін. Дотуліть до наведеної низки слів по літері "я" і отримаєте "руські-є" слова. Зайвість, пародійність прийому яскраво підкреслюють "яя" в словах, де "я" вже присутнє в слові українському: "давня-я", "крайня-я", "синя-я", " зимня-я"».
Однак ось як оцінюють свою мову її носії — ультрапатріоти, представники здавна одержавленої московської церкви: «Соврємєнний жаргонно-опошлєнний русскій язик, которий дажє язиком-то нє назовьош, для целєй богослуженія іспользовать нєвозможно, потому что в ньом много зла...» («Аргументи і факти», №11, 1999).
На півдні від України мешкають серби і хорвати. Вони під час великого переселення народів здобули нову батьківщину на Балканах, переселившись туди із українського Прикарпаття. Нове довкілля, нові сусіди стали причиною того, що не вдалося їм зберегти чисте прадавнє, збережене у нас, сон чи день. Вони кажуть: сан і дан. Замість серб кажуть срб, замість вовк – вук… Замість Белград – Београд. Лексика сербів і хорватів відрізняється значною кількістю турецьких елементів.
Ще більше зруйновано колишню джерельну чистоту мови у болгарів – тут вплив турків був ще помітніший…
Цікаво. Я був написав, що не знаю, з чого почати. А виявилося, що я почав правильно – з джерела. Наша земля, наша мова є джерелом для усіх навколишніх народів і їхніх мов, так званих слов’янських. Наша мова є першоджерельною, навколишні мови – похідні від неї. Адже вони були викочені, виструмлені з нашої землі на інші терени, змішані з тамземцями і тому у їхніх мовах відбулися певні зміни.
Наша мова зберегла в майже недоторканності усі прадавні звуки і форми слів – і звук р, і всі пречудові о, і сон, і день, і ріка, і око-очі-очей… А ця дивина з дієсловами – ходити, пити, кусати, копати. Церковно-словянською мовою і нашою пишеться однаково і читається однаково. А в тих, неджерельних мовах, буде: моск. – хадить, пить, кусать, капать; білорус. –
пайсці, капаць, кусаць; польськ. – chodzić, pić, gryźć, kopać.
Де ділося закінчення –ти ?? І в сербській, і в хорватській така ж зіпсутість. Слова стали на один склад коротші. А ми зберегли з тисячоліть давню кінцівку! З тисячоліть, панове!! Саме оця збереженість і свідчить про древність і автохтонність нашого народу, про значення річки Бог, яка у нас починається і тече по нашій землі.
Тому наша мова є джерельною чи, якщо хочете, першоджерельною для усіх так званих слов’янських мов. І хай вони не ображаються на нас за отаку правду, бо це таки правда…