Вся історія людства – безперервна боротьба за місце під сонцем, в якій багато мешканців навколишнього світу втрачають почуття емпатії, стаючи, як кажуть, безсердечними стосовно інших. На це звернув увагу скромний уродженець нинішньої Черкащини Памфіл Юркевич, котрий вслід за Григорієм Сковородою запропонував новий напрям духовно-емоційного пізнання світу, відомий нині як філософія серця.
П. Юркевич народився 16 (28) лютого 1826 року в багатодітній родині священника, о. Данила Юркевича в селі Ліпляве Золотоніського повіту (тоді це була Полтавська губернія). Згідно з традицією продовжив шлях свого батька і вступив до Переяславського повітового духовного училища (1837-1841), потім навчався в Полтавській духовній семінарії (1841–1847). Однак юнак не обмежив себе лише церковною літературою і заняттями, пов’язаними із фахом священника: його інтереси були значно глибшими і ширшими.
Він захопився математичними науками, освоїв німецьку мову, що дозволило йому читати в ориґіналі твори відомих німецьких філософів Ґ. Геґеля, Е. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінґа та інших. Не забув і про вітчизняних корифеїв Л. Барановича, Ф. Прокоповича, С. Яворського, П. Могилу та інших. Продовжив навчання у Київській духовній академії (1847 -1851), де й залишився працювати на 10 наступних років. За цей час отримав звання ординарного професора і став помічником ректора академії, заслужив авторитет серед студентів, блискуче читаючи лекції із філософських наук і німецької мови.
Один зі студентів, майбутній письменник Іван Нечуй Левицький навіть вивів його образ під іменем Василя Дашковича у своїй повісті „Хмари“. Але найбільше зацікавила Юркевича саме наука про мудрість або філософія, якій він приділив найбільше часу, написавши і надрукувавши кілька праць – „Ідея“ (1859), „Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого“ (1860), „З науки про людський дух“ (1860) та інші.
Філософія, як наука, була фактично заборонена в Росії, вважалась шкід– ливою, такою, що підриває основи існуючого державного ладу. Тому, коли в 1861 році була відновлена катедра філософії при Московському університеті, не знайшлося фахівців, які б змогли читати лекції. Із Києва переманили П. Юркевича. Він був затверджений професором на катедрі, крім того працював викладачем педагогіки в місцевій вчительській семінарії, виступав із публічними лекціями на філософські теми. В останні роки свого життя більше працював над розробкою і публікацією праць із педагогіки, вийшли зокрема „Читання і виховання“, „Загальні підстави методики“ (1865), „Курс загальної педагогіки з додатками“ (1869), „Ідеї та факти з історії педагогіки“ (1870).
В 1867 році очолив катедру історії філософії права на юридичному факультеті. З 1869 року і до кінця життя працював деканом історико-філологічного факультету, читав лекції і студенти були буквально закохані в нього. Серед них відомі в майбутньому філософ Володимир Соловйов та історик Василь Ключевський.
На відміну від росіян, багато яких були матеріялістами і общинниками, П. Юркевич дотримувався ідеалістичних поглядів на світ і місце людини в ньому. Її вважав індивідуальною особою, котра покладається, перш за все, не на розум – вершину своїх досягнень, а на серце – коріння духовного життя. Чого б не досягла людина, але вона не стане вільною, високоморальною і духовно розвиненою, якщо не прислухатиметься до позовів свого серця. Юркевич був впевнений, що тільки завдяки своєму серцю людина може пізнати красу й таємничість світу, саму істину, котра стане її внутрішнім скарбом. Він роз– критикував одну із праць відомого радикала Миколи Чернишевського, що викликало справжній шквал обурення прихильників того.
„Уся російська журналістика накинулася на П. Юркевича, як на політичного ворога, – писав відомий науковець-енциклопедист Дмитро Чижевський. – Цю полеміку важко назвати інакше, як хрестовим походом темноти й некуль– турности, яка, не маючи сили боротися з думкою силою думки, підмінила полеміку лайкою, брехнею і особистими нападками“. Внаслідок цього здоров’я П. Юркевича, який втратив ще й дружину, було підірване, і 4 (16) жовтня 1874 року він залишив цей світ. Знайшов вічний спочинок на цвинтарі Свято-Дани– лового монастиря. Нині пам’ять про нього, як і про багатьох позабутих синів і дочок, повертається в Україну.
Олександр Любчич, «Свобода»