Уже не пригадую, за яких обставин, але точно не кримінальних, я познайомився з головою районного суду в Олександрівці Остриковим. Невдовзі ми заприятелювали. Нас зблизила любов до мистецтва. Олександр Федорович збирав художні поштові картки з репродукціями картин відомих авторів. Чудову справу робила тоді Пошта СРСР, можна було б запозичити й досвід, та з появою побутової «цифри» комунікабельна публіка застрягла у гайджетах, а решті, що тоді, що тепер, листування ні до чого.
Збирав художні картки і я. Але у мене з колекціонуванням не виходило. В дитинстві колекціонував марки, та коли мій друг з батьками переїздив у сусіднє місто, я йому свої марки подарував на згадку. Збирав купюри – віддав у шкільний музей. Десятка півтора народних ікон повіз до Харкова мій колега, котрого призначили власкором республіканської газети. Не прижився у мені ні антиквар, ні Гобсек. Тож, зрозуміло, невдовзі моє зібрання поштових карток поповнило колекцію судді.
А він, у подяку, подарував мені альбом «Катерина Василівна Білокур» 1959 року видання. Про цю художницю я до того не чув. Втім, і не було звідкіля – районна бібліотека не рясніла на видання з мистецтва. Та й головне джерело інформації – радіо про неї не згадувало. З журнальної ж періодики ми знали передвижників, деяких західних геніїв, популярних соцреалістів. Катерина Білокур зі своїми квітами у цей перелік не входила, і на той час, після короткого сплеску інтересу до неї, уже два роки як померла на самоті у старій батьківській хаті. Подарований суддею альбом, таким чином, став для мене відкриттям. Не тільки самої авторки, а й того, що бувають й інші картини. Мене її роботи вразили. Перед очима постав несподіваний світ фантастично живої природи. Уже пізніше дізнався, що художниця за все життя не зірвала жодної квітки, вона називала їх дітками, болісно реагувала на букети. «Зірвана квітка, як втрачена доля», – говорила вона і вірила, що квіти, як люди, у них є душа. А щоб зобразити конвалії, ходила за двадцять кілометрів у ліс малювати їх живими – з натури.
Друга зустріч із Катериною Білокур у мене відбулася в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва. Одного разу, приїхавши до Києва, я вирішив обов’язково побачити її роботи. Вдивляючись у них, не помітив, як опинився в іншому світі. Здавалося, що це не я розглядаю квіти, а вони мене, вони щось до мене говорять, тільки я їх не розумію. А навколо нікого й нічого немає. Тільки вони, і десь поруч сама Катерина Василівна. Таке трапляється рідко, зі мною було всього двічі. Ілюзія? Омана? Напевне так, тільки чогось у цих словах не вистачає.
Коли часом читаю щось про належність творчості Катерини Білокур до наївного мистецтва, примітивізму, мене це обурює. Це – не про неї. Творчість Катерини Білокур не вписується в жоден напрямок, стиль і метод. Її твори – окреме явище, назви якому немає і яким вона не потрібна. А щодо примітивізму, то зверніть увагу на характер композиції, гармонію колориту і точність малюнку в її полотнах. Втім, це вже теорія. Її видатний французький художник Пабло Пікассо вклав у одне речення: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ». Він побачив її полотна на Міжнародній виставці у Парижі 1954 року, до яких стояли черги. Парижани своєрідно оцінили картини Катерини Василівни – вони їх просто вкрали. І тепер одна з кращих її робіт – «Цар-Колос» відома нам лише за репродукцією.
Про художницю із забитого колгоспного села Україна дізналася ще до війни завдяки відомій співачці Оксані Петрусенко. Втім, пам’ятала її ненадовго. Не зважаючи на те, що Катерину Білокур не оминули ні звання, ні нагороди, а її твори бачив Париж, авторці неповторних полотен дісталося життя, фактично важке та сповнене злигоднів. Коли її не стало, «вдячні» земляки, котрі так і не зрозуміли, з ким живуть поруч, розібрали картини геніальної українки на ужиткові потреби, фактично знищили їх. По справжньому Катерину Василівну почали вшановувати уже в сімдесяті. Знову з’явилися публікації, потім серйозні дослідження її творчості. У її рідному селі Богданівці на Полтавщині відкрили музей, перший запис у книзі відвідувачів якого зробив Олесь Гончар…
… З нагоди 120-річчя від дня народження Катерини Білокур у обласному музеї мистецтв розгорнуто виставку репродукцій її картин.
Броніслав Куманський
