Він майже мій ровесник і фізично був здоровіший від будь-кого з нас.
Трагічна смерть, і Григорія Гнатюка, якому цього літа виповнилося б лише 70, уже майже десять років немає з нами. Скільки ми пережили їх в останні роки: Леонід Куценко, Анатолій Дворський, Віталій Завіна, Павло Космін… Бадьорі такі хлопці, з досвідом-талантом, набутими знаннями – скільки добрих справ належало іще вчинити їхнім рукам! А мусимо говорити про них у минулому часі.
На сорок днів у художньому музеї збирались бібліотекарі, музейники, журналісти, письменники, художники – ті, хто знав його, хто цінував його талант. Згадували: розмови, зустрічі, виставки… На поминальну виставку зібрали рештки багатої його спадщини, яка залишилась у приватних колекціях.
Григорій Гнатюк, 2006 р.
Елла Янчукова, бібліотекар:
– Здається, найперша його виставка в Кіровограді була влаштована у обласній науковій бібліотеці ще у 80-их роках. У нас тоді тут створилось таке інтелектуальне середовище, де ми годинами могли обмінюватись думками про творчість Фолкнера, Умберто Еко, Маркеса; відкривали для себе Бергмана, Тарковського, слухали музику… Григорій був з нами. З його творчістю ми знайомились і через діапроєктор, зі слайдів…
Михайло Надєждін, художник:
– Він імпровізував усе життя, навіть у тих перших, може, найвідоміших своїх імпресіоністичних полотнах. Він модернізував наш погляд на сільське життя.
Броніслав Куманський, журналіст, мистецтвознавець:
– Років три тому я провідував його в селі: він не показував своїх останніх творів – я це розумію так, що він і в цей час був весь у пошуках, не мав певності у викінченості своїх робіт, тому й не хотів їх нікому показувати… Він був людиною без шкіри – вразливою, тонкою натурою. І не можу погодитись, що не в свій час народився. Що рано відійшов – це правда. Але створив, дай Боже кожному митцеві – монографію можна писати по його творчості.
Володимир Волохов, художник:
– Я його знав з молодого хлопчака, яким він приїхав у Кіровоград після художнього училища. В Олександрівці виконували монументальні роботи. Уже тоді я побачив: творити на замовлення – це не в його бажаннях і силах. Філософській його вдачі це було чуже. Усім своїм життям він це підтвердив. Митець європейського масштабу.
Розповідь Світлани Ушакової (бібліотека Чижевського) подам трохи ширше:
– 22 жовтня мені передали, що Григорія похоронили 17-го, а загинув він 10 числа. Як саме – й досі остаточно не встановлено: зразу говорили, що автомобіль його збив, а пізніше, що сам він убився з велосипеда. Я дзвонила до голови сільради у Небелівку, то він і говорити не схотів, бо вибори на порі, клопоти… Останній раз я бачилась із Григорієм, коли він забрав із бібліотеки всі свої полотна. Був дуже злий, агресивний – ніколи більше я його таким не бачила. Хтось йому начеб сказав, що ми спродуємо його картини, й він прислав племінника з «газелькою». Для мене це було дуже образливо, адже Григорій належав до найближчого мого товариства. Минулими роками щонайменше тричі на рік з друзями я провідувала його в Небелівці – на два-три дні. Ночували в нього, козу доїли. Він її, до речі, до свого способу життя призвичаїв – вона один раз в день доїлася. Сам він вів життя затворницьке – бірюк та й годі. І не дуже хотів допускати людей до себе. Сестер у нього було три, одна вже померла, друга живе в Умані, а третя в Небелівці – із сином, якого ми не раз заставали у Григорія: натуральний такий, без дипломатії… Жалівся нам Григорій, що ніхто не хоче купляти його картин, і коли я йому деякі запити з Києва передавала (на його твори з ювілейної виставки звернули увагу), то він не повірив, махнув рукою: обманюють… Важко усвідомити, що його вже немає. Він же такий міцний був – наче йому не шістдесят, а тридцять: отак прив’язував до рук по дві цеглини і зводив-розводив граючись. Голодуванням займався регулярно: 21 день у циклі. Самостійно, без сторонньої допомоги, не кажучи про лікарів… Він не терпів найменшого наставництва, ми про це знали і ніколи в стосунках не дозволяли собі найбезневиннішого повчання чи тиску. За що він нас так образив? Я думаю, що тут могло зіграти свою руйнівну роль оте голодування, коли на якийсь період відключається в мозку та його частина, яка керує здоровим глуздом, яка пригальмовує спонтанну агресію…
Ось такий, не зовсім святковий, портрет художника складається з цих розповідей. Не так художника, як живої людини. Додам і свої штрихи до портрета, занотовані весною 2007 року, коли провідати Григорія Гнатюка в його рідному селі мені пощастило разом з письменником Григорієм Гусейновим, з яким тоді гостювали в Новоархангельському районі, готуючи вшанування перших лауреатів премії «Глодоський скарб». Провівши перемовини з районною бібліотекою, керівництвом району, Гусейнов запропонував поїхати до Гнатюка. Але першого разу не застали його вдома. Годину чи й більше прочекали в нього під хатою, та не дочекались. Із сусідкою, родичкою, говорили: «Якось дивно він живе, сам… – розмірковувала вона вголос. – Може, до траси пішки подався, а там на Умань… Автобусом він рідко їздить, на попутних переважно…». Це було в кінці березня.
Пощастило побачитись через три тижні. Щоб не переказувати, подаю мимовільні нотатки від 19 квітня: «Господар зустрів нас на порозі хати, розчинив двері, ніяково заусміхався: “Я ось так повсякденно вдягнений… Заходьте в хату”. Вагались, чи скидати взуття в сінях... У хаті чисто й затишно: з усіх боків книги, альбоми, платівки, диски на полицях. При вікні на столі дві недописані на білому ватмані картини. “Мені говорили про вас, – каже Гнатюк. – Гусейнов і Бондар. Ну, Васю я знаю, а Вас…” Знайомились, представлялись. Ходили по хаті. Придивлялись до полиць… “Багата бібліотека, – вихопилось у мене. – Чимало спільного із моєю. Ось шість томів Буніна…” “Цієї зими усі шість прочитав – це неперевершений прозаїк. Одна справа окремо читати, коли там, а інша – усе підряд від першого тому до останнього… Після Чехова, – Гнатюк показує рукою на тридцятитомне, синьої барви видання, – здавалось, уже не було про що писати, а він…” “І Кнут Гамсун, два томи його, – гладжу книги рукою. – Я недавно привіз із Києва основні його твори в томику українського перекладу”. “Ну, ти прямо моїми очима дивишся на ці полиці, – тепло сяє поглядом до мене Гнатюк. – В нього таке просте, без усякого штукарства письмо, та як воно захоплює!” Я нагнувся до полиці, намагаючись прочитати прізвище на корінчику світлого двотомника. “О, і Музіль у Вас є? Чудовий письменник!” – вигукнув Гусейнов. “Не читав, – хитаю головою. – Взагалі мені це прізвище нічого не говорить”, – кажу я зовсім без сорому. “А в мене аж два таких примірники, – вихопився Гнатюк. І зник за сінешніми дверима. А за хвилину-другу вернувся й подає мені дві білопалітурні книги – точно такі, як на полиці стоять. – Один я колись купив, а цей мені подарували…” Так я став власником роману “Людина без властивостей” – “одного з найкращих творів ХХ століття” – як написано в передмові. Вірю. І дякую випадку.
Картин своїх нам Григорій не показав: вони в нього складені вертикально у замкненому дерев’яному сундуку. Судячи з репродукцій-фотокарток 10х15 см, їх там багато: яскраві і м’які кольори, химерії всякі, непомірно видовжені жіночі тіла в довгих фіолетових сукнях – довго роздивлятись-придивлятись треба, не завжди й угадаєш, де верх твору. І про техніку його запитували: щось так туманно відповідає, що й не зрозумієш, мовляв, я й сам не знаю цієї техніки – ось бачите, до гуаші сажу підмішую… А чому не схотів показувати творів? Побоявся чужих? Та ж мене він знає, а що я з Гусейновим приїхав… Відповів теж якось невпевнено, що Муза його зраджує, коли він показує картини. У виставках давно не брав участі, більше десяти років. І не тягне. Не має потреби в цьому.
Він уніс пузатеньку карафку із самогоном, але Гусейнов одразу відмовився. Якось так категорично. Аж мені незручно стало за той категоризм. Хоча, зрозуміло, самому також пити не хотілось. Ми, правда, самі нічого не привезли, бо ж не пити їхали… Художник постояв-постояв у нерішучості з карафкою в руках: “Такий звичай у нас – хіба можна відмовлятись?” – питав швидше всього сам себе. Знову говорили. У 1995-1996 роках Гнатюк на запрошення їздив працювати в Австрію, продав там кілька своїх картин, але був дуже розчарований тим зажирілим Заходом. Його твори купували англійці і японці, він брав участь у московській виставці; про Володимира Боська дуже добре відгукується… Я запитав його за той твір, що свого часу зчинив ґвалт у мистецькій громаді Кіровограда – кабан навстоячки. “А, то було соціальне замовлення – я тепер таким не займаюсь”.
Він провів нас до воріт, дякував за спілкування. Домовились зустрітись через тиждень у Новоархангельську. Так і покинули його трохи розгубленого на зеленій траві обійстя. “Не знаю, як би було краще: там, у місті, чи ось тут, у глушині. Але я не скаржусь: це мій свідомий вибір”. Більше десяти років він жив сам – весною 1997 року померла мати, а сестра мешкає в Умані й лиш зрідка навідується в село, в другу половину хати, де стоїть порожній мольберт і – книги, книги… “З чого він живе? – запитав нас водій Сергій, як ми подолали битий глинистий виярок до асфальтівки. Справді, картоплю не садить, до пенсії іще років п’ять-шість, за одним молоком (коза мекала у верхів’ї городу) не дуже протримаєшся… Тому висловив здогад: – Може, картини продає? Як він малює?” – спитав Гусейнова. В машині я сидів ззаду, але мені було чути їхню приглушену за двигуном розмову. “Кака-маляка”, – скривився Гусейнов. “Понятно, – кивнув головою Сергій. – Таке тут ніхто не купить”.
Відповідь Гусейнова мене спочатку приголомшила. Я став думати, чому він так відповів, адже ось у хаті захоплювався побаченим на репродукціях, говорив про Брейгеля, Шагала, Босха. А потім припустив, що з водієм він говорить доступною мовою, знаючи його смаки, певно. Але уточнювати не став».
Звичайно, відомий письменник склав ціну таланту Григорія Гнатюка, інакше не став би за немалі гроші купувати в нього картини наступного приїзду…
Проявилась людина з цих розповідей? Якоюсь мірою. Хіба додати кілька деталей творчого сходження. Народився 18 липня 1951 року, закінчив Харківське художнє училище, працював у художньому комбінаті спілки художників Чити (Бурятія) та Кіровограда (з 1980-го). У 1994-ому переїхав з Кіровограда у рідне село. З 1982 року брав участь у вітчизняних і зарубіжних виставках (Москва, Київ, Кіровоград, Токіо, Івано-Франківськ, Калінінград, Отава…). Григорій Гнатюк ще за життя отримав визнання: нині його роботи знаходяться у Галереї сучасного та східноєвропейського мистецтва «Червоний квадрат» (Лондон), дирекції виставок Міністерства культури України, дирекції виставок Міністерства культури Російської Федерації, Кіровоградському обласному художньому музеї, приватних колекціях Мартіна Мюллера (Цюріх, Швейцарія), США, Австрії, Канади, Німеччини та інших країн. Він лауреат обласної мистецької премії імені Олександра Осмьоркіна. Про його творчість у різні часи писали мистецтвознавці Володимир Босько, Броніслав Куманський, Олег Юрченко… Як про самобутнього митця, майстра сучасних пасторалей, філософа, постімпресіоніста, імпровізатора. Як про людину-загадку.
Кілька років тому мені переслав кілька копій останніх Гнатюкових листів його добрий приятель із Кременчука, лікар і мистецтволюб Леонід Назаренко. Для характеристики цих листів інших слів не знайду, як шок чи стрес. Опублікувати? Колись, не зараз…
Василь Бондар
