В кінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя був у Єлисаветграді лікар Лев Гельбах. Гульвіса та горбун. Л. Д. Гельбах до вісімдесяти років служив лікарем у театрі, причому не пропускав ні однієї вистави, «пожирав акторок» поглядом… У нього був син – Олександр Львович, затятий мисливець, що став фармацевтом. Помер він порівняно рано – у 58 років, в 1918 році.
У Олександра Гельбаха було четверо синів, усі – народжені в Єлисаветграді. Старший Микола – лектор-міжнародник, заслужений працівник культури Аджарської АРСР. Сергій – герой німецько-радянської війни, кавалер орденів Леніна, Суворова, Невського, трьох орденів Червоного Прапора, командир 20-го гвардійського авіаційного полку дальньої дії. Лев загинув на будівництві «Магнітки» (гігант індустріалізації, будівництво якого розпочалося 1929 року в Челябінській області, навколо нього виросло місто Магнітогорськ). А молодший – Пантелеймон Гельбах – став письменником. Щоправда, під трохи зміненим ім'ям – Павло ГельбаК…
Єлисаветградський період
Народився Пантелеймон Гельбах 17 квітня 1916 року у місті Єлисаветград, на Миргородській вулиці (нині – Шульгиних), в будинку Сікорського. Цей будинок зберігся і понині. В дитинстві малого називали Палюська. Пантелеймоном його назвав батько, мама була упевнена, що в неї народиться дівчинка, чоловічих імен не підбирала. Павло Гельбак смішно описує вибір імен в повісті «Їхали дрожки». Треба йти хрестити, а імені і досі немає... Батько, як глава сім’ї, вирішує: «Я дав клятву перед образом святого Пантелеймона-цілителя. Пам'ятаєш, минулого року, коли в мене з'явилися чиряки»… Веселі люди були! Пантелеймоном ніхто ніколи хлопчика не називав. Коли Палюську повинні були записати до школи, мама прийняла рішення: Павло Гельбах. З малим ніхто і не радився…
З прізвищем була інша історія. Після того, як у 1944 році звільнили Литву від фашистських військ, Павлу Гельбаху доручили створити редакцію російськомовної газети «Советская Литва». У Литві він ніколи до цього не жив, створював редакцію з перемінним успіхом, і ось – газета вийшла! І тільки одне в ній було не те: «Відповідальний редактор П.О. ГельбаК». Лінотипіст помилився. Павло Гельбах відтоді звався Павлом ГельбаКом, з цим «псевдонімом» він стане редактором журналу «Komunistas» (російськомовної частини), кореспондентом «Літературної газети» у Литві, Латвії та Естонії, напише п’ятнадцять книг і п’ять п’єс, стане главою Литовської письменницької організації…
Ну, повертаємося до Єлисаветрадського періоду. Свого батька Павло не знав, той помер, коли йому було два роки. Їх ростила одна мати. До того ж у страшний для країни час. Євгенія Олександрівна була модисткою, причому дуже модною (принаймні, у мене таке враження після прочитання повісті «Їхали дрожки»). В найголодніші часи їй платили продуктами: сто грам олії, склянка пшона, пів кіло сухарів… Я не уявляю, наскільки їй було складно. Але виростила синів, всі її нащадки стали порядними людьми. «Вона здійснила справжній подвиг – одна, без батька, виховала чотирьох хлопчаків. І цей подвиг я пізно оцінив, коли матері вже не було на світі, а мої сини, успадкувавши від старших чоловіків мого роду неспокійну вдачу, стали юнаками» – писав Павло Гельбак.
Освіту Павло Гельбах здобув у Зінов’євській фабрично-заводській школі №4. Тоді тривала українізація. Павло, згадуючи навчання у школі, писав: «У школі мені пощастило на викладача української мови та літератури. Микита Панасович Глоба, який нагадував запорозького козака, що зійшов з картини Рєпіна, був людиною захопленою. Він знав і любив українську літературу. Ця любов, звісно, зустріла в нас взаємність. Півстоліття я не живу на Україні, а досі пам’ятаю вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Павла Тичини, Володимира Сосюри та інших українських поетів, які ми вивчали. (…) Інша справа — російська література. Моє знайомство з такими поетами, як Лермонтов, Нікітін, Єсенін і багатьма-багатьма іншими відбулося багато років по тому після закінчення школи, коли я вже працював в одній із центральних газет».
Олександр Гельбах, син письменника, згадував: «Він красиво, співуче говорив українською мовою. У школі навіть мене намагався вчити читати та напам'ять розповідати вірші Тараса Григоровича Шевченка на рідній йому мові».
Тут розпочалася його журналістська кар’єра: в чотирнадцять років його обрали редактором шкільної газети. Згодом виїзна редакція центральної газети «Правда», республіканської «Радянська Україна» і зінов’євської «Соціалістичний наступ» (і таке бувало, працювали, як водиться, по селах) направила запит у райком комсомолу з проханням виділити їй тямущого комсомольця. Вирішено було: послати редактора шкільної газети. «Робота у виїзній редакції не привертала мого серця до журналістики. Як і раніше, я мріяв стати льотчиком або, у гіршому випадку, лікарем. Але знайомство з місцевими журналістами не пройшло безслідно. Зрідка доручали мені писати інформаційні замітки для міської газети «Соціалістичний наступ» і навіть платили невеликий гонорар, що викликало заздрість у моїх однокласників» – згадував Гельбак. У зінов’євській газеті «Соціалістичний наступ» за 5 лютого 1931 року була надрукована замітка «Піонерія допомагає комплектуванню», під якою стояв підпис «Гельба». Гельба – це був перший псевдонім Павла. А скільки їх ще буде: Павло Глєбов, Сергєєв (на честь старшого брата), Євгенієв (на честь матері) і навіть Наташин (на честь дружини).
Все-таки – журналіст
Павло вступив на навчання до будівельного технікуму, провчився там рік, не закінчив. Він у 16 років вступив до Єйської школи морських льотчиків (Краснодарський край). Успішно відучився кілька місяців, разом з інструктором здійснив перший політ. При перетягуванні важкого авіаційного обладнання, переоцінивши свої сили, він надірвався, пошкодив внутрішні органи… Лікарі підписали вирок: «До льотної роботи не придатний». Йому дозволили відвідувати лекції, бути присутнім на практичних заняттях. Але не літати! Вигнати його зі школи не могли, треба було щось вирішувати. Проблема вирішилась сама собою: «Призначити курсанта Павла Гельбаха співробітником багатотиражної газети "Льотчик-Сталінець"».
Молодого журналіста охоче взяли до таганрозької міської газети. Потім він служив у горьківській (нині – Нижній Новгород) обласній. Недовго пропрацював у газеті «Батумський робітник», в Батумі він поїхав до старшого брата – Миколи. 1938 року Павло стає власним кореспондентом «Комсомольської правди». Був власкором в Азербайджані, потім – в Іркутській області, повернувся в Горький. Не воював. Чи то внаслідок пошкодження внутрішніх органів, чи то щось інше… Паралельно він одружився з Наталею, з якою дружно прожив усе життя, народив двох синів і доньку. Ще під час німецько-радянської війни написав свою першу тоненьку книжку нарисів про досвід створення молодіжних фронтових бригад «Діюча армія тилу», потім ще одну – «Молодь у дні Вітчизняної війни».
А потім була Литва, в якій Павло Гельбах прожив п’ятдесят років. Працював головним редактором газети «Советская Литва» (1944-1947). Був редактором журналу «Komunistas» (російськомовної частини). З 1948 року – кореспондент «Літературної газети» у Литві, Латвії, Естонії.
Його син, Олександр Гельбах, пише: «З дитинства пишався, що мій батько не тільки журналіст, а й драматург. Значення останнього слова я зрозумів, коли вперше разом із татом прийшов на виставу у Вільнюський російський драматичний театр. Він посадив мене в крісло першого ряду і сам одразу ж зник. Показували в театрі зовсім не його п'єсу, а казку «Фініст – Ясний сокіл». В антракті до мене підійшла контролерка і повела до тата за лаштунки. В артистичній вбиральні мене зустрів сам Фініст – Ясний сокіл, який всього кілька хвилин тому на моїх очах літав з блискучим мечем у руках під високою стелею сцени».
За ці роки Павло Гельбак написав книги: «Мій одноліток», «Ровесники», «Дух картоплі біля багаття», «Ночі безсонні», «Дні неспокійні», «Син чекіста», «Ми – журналісти», «Земляки», «…І все життя», «Спадкоємці», «Терміново в набір», «Їхали дрожки». В повісті «Їхали дрожки» Павло Гельбак згадував: «Спочатку на нього ніхто не звертав уваги. Ну, ходить пляжем древній старець, і нехай собі ходить. Справді, не кінозірка, щоби на нього очі витріщати. Потім хтось пожартував щодо його довгих і широченних трусів, з-під яких стирчали тонкі ноги, позбавлені будь-яких ознак м'язів. (…) Старий не звертав уваги на іронічні погляди бронзовотілих володарів перепусток на пляж Будинку творчості письменників у Гагрі. Він бешкетував, як дитина. Кидав у хвилі камінці, незграбно розводячи на боки руки, ледве-ледве присідав. Про нього, очевидно, незабаром і забули б, якби він не напнув на себе маску і не натяг ласти. У підводному спорядженні старий підійшов до гребня хвилі, але в море заходити не став, зігнувши коліна, він спробував засунути обличчя в масці у воду. (…)
Старий назвав своє прізвище, додавши до нього слово «академік». Але це було зайвим. Прізвище академіка було широко відоме, як видатного фізика, який зробив неоціненний внесок у розвиток науки про атом. Найбільші радянські вчені, творці грізної зброї, атомних станцій, багатьом були зобов'язані працею цієї старої людини».
Здогадались, з ким познайомився Павло Гельбак? З Ігорем Таммом! Це ім’я в повісті не названо. Але згадується, що вони земляки. «Пильно вдивляючись у моє обличчя крізь товсті скельця окулярів, академік запитав:
— Гельбах? Ви син того самого горбатого лікаря, який був театральним лікарем у Єлисаветграді?
— Не син, онук лікаря Гельбаха, — уточнив я.
— Це що ж син аптекаря Сашки? — поставив нове запитання академік.
Я був приголомшений: жива людина, яка знала ще мого діда, що помер за чотири роки до мого народження, який був на короткій нозі з моїм батьком. А батько помер ще у вісімнадцятому році. На мене обрушився потік інформації про моїх предків».
Від Ігоря Тамма він дізнався, чому був горбатим його дід, та й про батька дізнався чимало: «Одного разу дав городничому ляпаса за те, що той ударив його собаку. Стався скандал, про який навіть у газетах писали. Правда, пізніше, скільки я не гортав в архівах старі газети, так і не знайшов замітки, де б згадувалося ім'я мого батька. А шкода. Ляпас городничому – представнику царського самодержавства – це звучить. Факт, який, якби його відповідним чином подати, міг би прикрасити біографію»…
Пісня про місто
«Варто бортпровідниці оголосити: “Наш літак здійснює посадку в аеропорту Кіровограда”, як я вже не можу знайти собі місця і серце готове вискочити з грудей. Знаю, що це не найсвіжіший образ. Але все одно, коли приходжу на вулицю Калініна (колишню Миргородську) і зупиняюся біля непоказного півтораповерхового будинку, де пройшло моє дитинство, то свої почуття можу виразити тільки штампами: клубок підступає до горла, завмирає серце, перехоплює дихання. Ну, що в цьому будинку особливого – сірий, облізлий. Це в голові не вкладається, як він зберігся в центрі міста, як вистояв наперекір часу, воєнній бурі. Більш капітальні, багатоповерхові будівлі не вистояли, поступилися місцем скверам або залізобетонним гігантам. А він стоїть. Стоїть і не цікавить ні архітекторів, ні міську владу. Добре б ще пам'ятка архітектури чи історії, ні — просто будинок як будинок, яких було багато в старому Єлисаветграді, де жили сім'ї лікарів і кравців, службовців і торговців. Тут вони народжувалися, закохувалися, створювали нові сім'ї, помирали. Нічого особливого. Стоїть на радість мені, змушуючи хвилюватися, чекати з ним зустрічі, як із близьким і рідним, прокручувати біля його порога події давно минулих років.
Рідне місто — єдине, неповторне. Нехай воно буде і не найкрасивішим, і не найвдалішим. Але однак рідне і кохане», – пише Павло Гельбак у повісті «Їхали дрожки». Насправді наш Єлисаветград-Кропивницький згадувався у багатьох його творах: роман «Син чекіста», повість «Дух картоплі біля багаття», оповідання «Тарасівна» тощо. Події роману «Син чекіста» відбуваються саме тут, в Єлисаветграді – Зінов’євську 1918-1930 років (роман закінчуються 1945 роком), більше того – місто було повноцінним героєм твору: «У двадцять четвертому році погода ніби розлютилася. Взимку морози сягали сорока градусів. І це на півдні! Навесні Інгул, який влітку і курка перейде вбрід, вийшов із берегів, змив кладки, мости, розлився Старим базаром. Немов якісь дивовижні судна, затремтіли на хвилях скрині та крамнички. Вода заливала одну вулицю за іншою, поки з цікавістю не лизнула нижні поверхи в центрі міста. Навіть собор, що гордо підноситься, побачив відображення свого купола у водах Інгулу. Не встигла вгамуватися річка, як над містом нестерпно запалало, наче топка вагранки, сонце». Ну, погодьтеся, це наше місто, наш Єлисаветград-Кропивницький!
Взагалі, як тільки випадала нагода поїхати в Україну, він, усіма правдами та неправдами, намагався потрапити в місто, де пройшли його дитячі роки. Роман «Син чекіста» вийшов друком у 1974 році. «З кіровоградської обласної дитячої бібліотеки ім. А.Гайдара я одержав пухкий пакет. У ньому опинився протокол читацької конференції, який обговорював мій роман «Син чекіста». Прочитав протокол і своїм очам не повірив. Вела конференцію Таїсія Олексіївна Бадіна. Боже мій, Таїсія Олексіївна – моя перша вчителька російської мови та літератури у четвертій фабрично-заводській школі ім. В.І.Леніна. (…) Вона ж мене, мабуть, пам'ятала. Не пропустила виходу моєї нової книги, прийшла до бібліотеки, щоб розповісти про автора. Адже вона вже немолода. Звичайно, немолода, якщо я, її учень, давним-давно дідусь», – згадує він. Саме тоді він був у Кіровограді останній раз – у 1975 році, зустрівся з Таїсією Олексіївною Бадіною…
І завжди листувався з нашими земляками. Перша директорка літературно-меморіального музею Катерина Лісняк просто навмання відправила йому листа, Павло Гельбах відповів, між ними зав’язалося листування. Колекціонер Юрій Тютюшкін надіслав йому листа, щоб дізнатися, які види міста він має (Гельбах не мав ніяких видів міста), але вони теж листувалися, письменник попросив його, щоб він сфотографував його будинок… Всі листи Гельбаха знаходяться у музеї.
Острів Руський
«Їхали дрожки» написана у 1984 році, «Даремно прожиті роки?» – у 2002 році. І там, і там – автобіографія, художньо осмислена та літературно оброблена. Але між ними – ціла прірва! Крах комуністичних ідеалів боляче вдарив по письменнику. Гельбах у все це щиро и пристрасно вірив… Тим більше, що його попросили з Вільнюса. В Литві він прожив більшу частину життя, тут у нього народилися діти і онуки, тут він був поважною та авторитетною людиною. І тут – все… Ніхто з Вільнюса його не виганяв, просто нова влада позбавила його пенсії через те, що він працював у комуністичній газеті. Наталія Василівна Гельбах теж була журналісткою і писала теж російською мовою, а, отже, право на пенсію відібрали і у неї теж. Але не так просто забрати пенсію у 75-річного чоловіка, йому дозволили отримувати соціальні виплати. Як писав його син, Олександр Гельбах, «йому призначили місячну грошову допомогу, на яку можна було запастися дешевою їжею менше, ніж на тиждень». У 1993 році Павло та Наталія Гельбахи переїхали до сина – на острів Руський, що знаходився на краю землі, аж у Японському морі. Померла дружина, син перебрався до Владивостока, а Павло Олександрович залишився сам на острові Руський.
Ольга Зотова в газеті «Владивосток» пише: «Останні роки на острові Руському, на іншому краю світу, в будинку, у вікна якого дивиться вічний океан, Павло Гельбах писав свої іронічно-сумні сповідальні нотатки громадянина зниклої країни (такий підзаголовок дав автор своїй останній книзі)». Я прямо уявляю цю картину: сам, уже дуже-дуже немолодий, в кімнаті, вікна якої виходять на Японське море… Ні слова поганого він не сказав ані про Литву, ані про Вільнюс, і тільки став називатися своїм справжнім прізвищем – ГельбаХ. Останні дві повісті, які він написав – «Наташка з острова Руський» і «Даремно прожиті роки?» вийшли під цим прізвищем…
Доводилось читати, що циганка нагадала Гельбаку-Гельбаху, що він доживе до 86 років. Трохи применшила циганка – він дожив до 92 років, і до останнього перебував при тямі. Павло Гельбах помер 22 вересня 2008 року. Дуже шкода, що Павло Олександрович залишив там, на острові Руському, своє листування з Арсенієм Тарковським. Він знайомий ще з одним нашим видатним земляком, їх єднала справжня дружба. Ну, що йому коштувало надіслати листи Тарковського Катерині Лісняк чи Юрію Тютюшкіну? З іншого боку, це значить, що він дорожив цими листами…