Уже кілька днів я не можу без болю і тривоги визирнути з моєї улюбленої лоджії на вулицю. Бо вона – Полтавська. І тут розпочались широкомасштабні роботи по її розширенню.
Біда не у тому, що відключають воду, бо ж реконструюють водогін. Воду відключають по графіку, можна зробити необхідний запас. Біда у тому, що годинами дзижчить пилка, а це значить – ріжуть дерева. Ті, з якими я тут живу більше двадцяти років. Які стали знайомим, майже рідними. Троє великих осокорів, акації, вишні, далі – молоді липки. Живий жаль дивитися.
І нічого не зробиш – усе заплановано, профінансовано, затверджено. У спеку знищуємо останній прихисток, тінь, свіжість… Чи так уже треба нам та широка дорога? Питаю сина-автомобіліста:
– Нам у Одесі дуже треба. У Кропивницькому, може, ще зараз і не горить. Але – треба.
Ось начальник управління капітального будівництва міської ради Сергій Білокінь під час брифінгу розповів-заспокоїв:
– Вчора замінено 210 погонних метрів водопроводу. Протягом наступних 2-3 діб буде замінено ще 120 метрів водопровідної труби. Крім розширення проїжджої частини вулиці на чотири метри, планується встановлення нових залізобетонних опор, оновлення контактної мережі, будуть облаштовані дві зупинки, велодоріжка та перильне огородження. Також проєктом передбачено видалення старих дерев, натомість буде висаджено 50 кленів.
Усе ніби правильно, усе потрібно. І все ж, і все ж, і все ж….50 кленів… Коли вони виростуть?
Світлана Орел