Штрихи до портрета співака, художника і письменника Василя Завгороднього, якому виповнилося б 95
Назву цього нариса підказала мені виставка мистецьких – малярство і різьба, творів митця, яка тривала в Кіровоградському обласному художньому музеї у березні-квітні 2009 року. Справді, кожною картиною у просторій залі можна було не тільки зачаруватись, а й проспівати її. І це не нарочитий задум художника, не химерний погук до шанувальників творчої оригінальності. Це – суть митця. Пісня в його серці – з раннього дитинства. Підсвідомо й реально вона стала його творчістю, його думкою, його хлібом врешті, одне слово – диханням його.
Не одразу, ні. Хоч і мелос бабусі та мами без принуки прийняла його дитяча душа, й у школі рідко який концерт обходився без його участі. (Школа, до слова, також у нього була не одна: в рідному селі Водяне Компаніївського і в сусідній Ганнівці Рівненського, нині Новоукраїнського району). А потім війна упала на незміцнілі юначі плечі… Якраз переміг на районній мистецькій олімпіаді й збирався їхати в Кіровоград на обласну, а змушений був разом з ровесниками евакуйовуватись на схід перед наступаючими німецькими частинами; просився в Дніпропетровську до армії, на фронт, але відмовили як неповнолітньому, то вернувся в село через тиждень майже, виснажений фізично і морально, ледве мати впізнала. Тож не треба гадати, як би склалась його доля, якби не війна. Війна лиш віддалила його мрії творити. Він не дався вивезти себе до рейху, ховався у ямі під скринею, і як тільки Червона армія взимку 44-го зайняла їхній район, його вже не відмовляли від патріотичних настроїв: попереду були Угорщина, Румунія, Чехія, Австрія… І ще п’ять років по Перемозі у солдатських кирзаках. Двадцятип’ятирічним вернувся до цивільного життя.
– Ішов я на вулицю Кірова найматись до роботи у художні майстерні, коли це на одному стовпі електричному, бачу, теліпається клапоть оголошення: театр імені Кропивницького запрошує на роботу художника – я й завернув, не роздумуючи довго, до знаменитої будови корифеїв, – говорить Василь Леонтійович. – Дружина відмовляла мене від артистичної долі: мовляв, нащо воно тобі – артисти люди безпутні, валандаються по світах, гастролюючи, ночують по готелях… краще вже на “Червоній зірці” знайти надійний заробіток і притулок. Тільки ж це не по мені: гримить, скрегоче метал…
У театрі корифеїв початку 50-их Завгороднього зустріли прихильно. Режисер Михайло Донець, прослухавши його голос, запропонував роль Остапа у виставі “Тарас Бульба”, яку кропивничани незабаром повезли на гастролі в Москву. Тут його почув славетний бас і професор Київської консерваторії Іван Паторжинський. Почув і запросив навчатися: Василь Завгородній, як тепер пише преса, став одним із найкращих учнів видатного співака й педагога. Навчався разом із Дмитром Гнатюком і Євгенією Мірошниченко.
Хотів стати художником, а доля… Так буває. Столична опера після закінчення консерваторії, цілина у казахських степах (безквартирний, він сподівався заробити на притулок – послухався комсомольських агітаторів, але невдовзі розчарувався, вернувся до рідного краю), Житомирська філармонія, зустріч із Григорієм Верьовкою… Коли я зараз беру в руки старі платівки прославленого у світах Державного українського хору, то серед солістів-виконавців знаходжу і його прізвище: Василь Завгородній.
“Чорне з сивиною волосся, а очі – терен коло хати. А він молодий, його рухи видають у ньому юнака, ось тільки не сховати зморщок у куточках губ… На сцені він сповнений шляхетності, сили й гордої постави. Він ніби увібрав у себе цілющу силу народу і свого нелегкого покоління… Співає широко, над серце, з якоюсь невимовною тугою поміж нотами…” – таким зафіксувала колегу, співака-соліста в 1972 році на сторінках преси Ніна Матвієнко.
Він і нині такий, хоч минуло он скільки літ: стрункий, високий, красивий, з сивиною у буйному чуперові й пишних козацьких вусах. І очі при голубій лиштві вишиванки проміняться добротою. Таким мені запам’ятався Василь Леонтійович від першої зустрічі у Яготині під час Шевченківського свята “В сім’ї вольній, новій”, коли підійшов, довідавшись, що й із його рідної Кіровоградщини є на святі повпреди (того року саме наша область переймала від Київщини естафету щорічного міжнародного свята). Вперше бачив я чоловіка, а здавалось мені, що – рідний з ним здавен. Добрий – цього одного слова достатньо, аби пояснити, чим митець прихиляє багатьох до себе. І я пригорнувся до його делікатної й талановитої душі.
Через рік Василь Леонтійович з поважною письменницькою й мистецькою делегацією гостював у рідному селі Водяному, де подарував школі вернісаж свого малярського захоплення. За побутовими клопотами та співочою музою він не загубив його на довгій життєвій дорозі. Навпаки – плекав по всіх світах (з хором йому лягли до ніг америки й європи).
“Малює скрізь, де їздить, ходить. На природі увесь в собі, як соловей. Отож і на мольберт передається настрій. Добре бачить людину, небагатьох штрихів досить, аби вийшов характер… З корчів робить маленькі дивосвіти…” – і ці рядки з атестації Ніни Матвієнко.
На початку грудня 2005-го я провів з Василем Леонтійовичем два дні в Києві. Прогулювались Хрещатиком, шукали затишну кав’ярню в центрі столиці і знайшли – на Пушкінській, неподалік оригінальних пам’ятників Лесеві Курбасу і туркменському поетові Махтумкулі; потім на всіх поверхах рідної для митця будівлі консерваторії (нині МАУ – Музична академія України) шукали вільного місця під час ювілейного вечора-концерту пам’яті Платона Майбороди і – не знайшли, від чого я був щиро втішений: зал переповнений, отже, народ цінує справжнє…
А ввечері сиділи в його заставленій по всіх кімнатах книжковими полицями, дерев’яною різьбою та олійним маляруванням квартирі, Василь Леонтійович розповідав про гірке дитинство, про сирітство своє, коли батько кинув їх з матір’ю, повіявся бозна-куди світами, пропав, і про ту печальну зустріч через тридцять із гаком років у Кривому Розі… Я довго не міг заснути від почутого, потім провалився в сон, як у прірву, і знов прокинувся, наче й не спав: лежав, дивився на сильвети статуеток у непомірно широкому вікні, за яким електрично світилась київська Троєщина й валом валив, як у кіно, лапатий сніг…
“Колосально, колосально!” – чи не єдине це слово промовляв Василь Леонтійович наступного дня, коли ми втрьох, із дружиною ще його, Оксаною Сергіївною, пішли на виставку скульптури Анатолія Куща у Республіканському будинку художника. Ми ходили-бігали поміж високими, мало не під стелю білогіпсовими українськими богами і богинями, як у лісі між деревами. Три просторі зали! Мене вразили динаміка в козацьких скульптурах, образність і символізм окремих циклів… А які б пам’ятники могли стояти на площах наших міст Святославу Завойовнику, Іванові Богуну, Петрові Могилі, Шевченку!.. Чому цього ніхто не бачить? Із тих, хто мав би бачити. Та якби Франція чи Німеччина мала такого митця, думалось мені, то про нього уже знав би ввесь світ…
Це я так не тільки про Куща. А й про Завгороднього. Бо він сам про себе не скаже. Він скаже скорше: моє мистецтво не є салонним, не є суто професіональним, ані суто народним… Скромний самоук. У малярстві, різьбі, графіці, композиторстві, літературній прозі, поезії…
Та послухаймо етнолога, кандидата історичних наук Ігоря Пошивайла: “Його мистецький доробок – вражаючий, з будь яких кутів зору й оціночних критеріїв. Насправді всі ці сотні-тисячі артефактів – то елементи творчої лабораторії правдивого деміурга, невгамовний пасіонарністю дух котрого сміливо експериментував міфопоетичними світоглядами, психоемоційними колізіями, світотворчими началами – від перших малюнків на вибіленій печі, наївних портретів родичів по материній лінії до ніжних акварелей, графіки, ліногравюр на обрядову тематику, пастельних замальовок, романтичних пейзажів, психологічних портретів, символіко-декоративних полотен…”
А послухаймо кандидата психологічних наук Олексія Губка: “Скільки талантів у нього ще не реалізовано! Він міг би бути видатним бандуристом. Може, навіть найбільшим бандуристом України всіх часів. Бо ні в кого з сущих і, судячи зі старих записів, і віджилих майстрів бандури не було такого голосу… Те ж стосується і композиторства. Лише в останній час прорізався цей хист, і він одразу й тут став майстром, проминувши етап учнівства…”
А послухаймо заслуженого діяча мистецтв, поета Миколу Томенка: “Такого в мене ще не було, щоб розгорнути манускрипт, прочитати лише першу сторінку – і тебе взяла в полон, охопила якась дивовижна магія слова, вихор людських подій, велич і трагедія людських доль, зіткнень, вагань і розчарувань, велич і краса їхніх душ і сердець, що б’ються під сірими куфайками, людей простих, одвічних хліборобів, що увесь вік біля землі…” Це про видану 2007 року в столичному видавництві книгу прози й поезії Василя Завгороднього “Мій хутір”.
Кожна грань таланту – оброблена. На 84-ому році життя Василь Леонтійович продовжував їх шліфувати. І знаходив нові в собі. І ділився цим духовним скарбом зі світом.
Його твори прикрашають експозиції багатьох музеїв мистецьких і літературних, ними захоплювались мистецтвознавці Чехії, Японії, Канади… “Уважний, спостережливий, ліричний і добрий душею… Про сім’ю розповідає, як про своїх кращих друзів… Одне слово, багатий чоловік!” Ніна Матвієнко знає, що каже.
Василь Бондар
