Поет балад, що б’ють у серце

Перегляди: 649

22 жовтня наш земляк, лауреат Шевченківської премії, відомий поет Дмитро Іванов відзначає своє 75-річчя. Він – один з провідних українських поетів, чия творчість хвилює, примушує замислитися, відлунює болями й трагедіями минулого й сьогодення.

Поворотна книга у його творчості – “Здрастуйте! Я повернувся!”. Вона – певною мірою квінтесенція основного періоду його творчості. Так браво-бравурно, по-парубоцьки зухвало й по-земляцьки щиро та довірливо обзивається до нас поет Дмитро Іванов, книгою, виданою кілька років тому у чернігівському видавництві “Трійця”. Мальовнича обкладинка, не стримаюсь, щоб не описати: вертається (додому, до себе, до слова образного?) славний чоловік високочолий, іще й геть не літній, молодцюватий; пильний радісний погляд у далеч, червона книжка в одній руці (записна!), піджак через плече звис – на тлі розкішної ріки (Десна? бо ж не Інгул) з пологими зеленими берегами…

Ніякі підручники та наукові дослідження не спроможні вплинути на нашу підсвідомість так результативно – швидко й точно, – як поетичне образне слово. На підсвідомість покоління наймолодшого насамперед, якому не треба переосмислювати нашу недавню гірку історію – її просто слід пізнати. Отже, поезія Дмитра Іванова затребувана добою. Щонайперше.

А друге: кожен читач (вчитель, професор, літератор, земляк), кому запам’ятався дебют Дмитра Іванова у середині 70-их з благословення Івана Драча, зрадів цьому поверненню, певне, не менше, ніж сам поет (“Я гріх зневіри переміг і в серці випалив остуду…). Адже це неминуче мало статися.

Він мовчав понад п'ятнадцять років. Те поетичне мовчання почалося з новим літочисленням нашої відновленої свободи. Поет переосмислював власні і суспільні знаття і, як завжди в своєму житті і в своїй творчості, шукав Правди. Її, правди, багато всякої і різної – особливо в газетах та на екранах телевізорів. Особливо од тих, кому волею випадку чи вивірених маніпуляцій судилося пірвати (купити, вкрасти) мандат народної довіри. Поет знає ціну їхній правді. Тому звіряється не з ними, а з тими, що – “цвіт і сіль, і печаль села”.

Як і в попередніх своїх книгах 70-80-их років минулого століття, Дмитро Іванов насамперед лишається співцем “осені повоєнної, що повитухою нам була”. Вона ввійшла у плоть і кров поетового покоління – як спосіб життя, як засіб мислення й оцінювання людини. Післявоєнна доба була продовженням минулої війни, бо все в житті покоління було пов’язане з нею – руїна і злидні, безбатьківство і вдівство, навіть зброя, а отже і смерть. Луна війни ніколи не відгучить у пам’яті людей, до яких вона прийшла з молоком виснажених і передчасно постарілих матерів. Творчість Дмитра Іванова є цьому підтвердження. Дві балади.

В українське село прийшла війна. У конкретну родину. І розчахнула її майже навпіл: батько й син пішли в армію червону, а мати і другий син лишились під німецькою владою, та щоб не бути забраним на чужину, син подався служити в поліцію. Гірка доля бездержавних націй. У “Баладі про день пам’яті” читач не знайде слова окупант. Як й інших замашних слів-вироків – автор свідомо їх не вживає, хіба процитує народжений у неволі покруч народної пісні “І шумить, і гуде…” Цим і відрізняється нинішній поет Дмитро Іванов від того колишнього, з проминулого сторіччя. Що, насмілюсь припустити, і є найголовнішим наслідком п’ятнадцятилітнього мовчання.

Звичайно, проста сільська жінка, струєна ідеологічною блекотою про загірну комуну, не здатна піднятись до усвідомлення справжньої свободи (“жорстоке щастя вільно жити і вмерти” – на рівні інстинкту, як у живої дикої природи), не спроможна ототожнити свастику німецьку із свастикою радянською – проте, як на мене, сіль балади не в думанні жінки чи у самокартанні юнака-поліцая (ті гризоти тоді не могли бути інакшими, і поет як справжній художник не відступає від правди факту), суть балади в самій трагедії. Поява її у 80-их роках була просто неможлива. Та й сьогодні, не сумніваюсь, твір сприйметься не всіма однозначно. Але подякуймо поетові, що така балада є. Є як факт осмислення останньої війни в долях українців.

І ще одна – “Вечорова балада 9-го травня”. Зауважу одразу: 9 травня редактори радянських десятиліть обов’язково виправили б на День Перемоги. “Та скажіть, яка ж це Перемога?” – ключова фраза балади. Хто кого переміг? Ні, питання так не ставиться. Зрозуміло, праведний світ чуму планетарну. Але – якою ціною? І – що ми, українці, маємо з тої перемоги? Запитує не автор, запитують “примар колони, що давно колись були людьми”. Ті сотні тисяч, мільйони убієнних голодом, розстріляних, посаджених за грати по соловках і колимах в ім’я примарної ідеї. З берега забуття вони понад півстоліття вперто, безнастанно, тяжко йдуть до нас, на цей берег, розцвічений салютами байдужості й безпорадності – у нашу пам'ять прориваються. Аби нас сущих запитати: “Чом же ви здались в полон нужді?” Аби нас оздоровити морально й фізично, аби нас єднати-гуртувати у будні й свята.

Я не випадково зупинив свій погляд у першу чергу на цих двох із сотні опублікованих у книзі “Здрастуйте! Я повернувся!” поезіях. Дмитро Іванов тут постає як мудрий філософ і гідний представник нації. Поза всяким сумнівом ці балади стануть хрестоматійними. Як і “Балада про розстріляний вітряк”, “Балада про солдатську вдову”, “Балада про стару вовчицю” “Балада про нічних танцівників”… Майстер жанру. Балади поета творять своєрідний епос – епос високого поетичного регістру.

Я спробував переказати два поетичні твори, але й при обов’язковій сюжетності жанру переконався: невдячна справа вірші переповідати. Надто ж такі густо замішані на хмелеві образного слова (“вуалі білосніжні смагляві вишні одягли”, “грудень хвищам вигострив мечі”, “полів знедолених Гомер”), афоризму (“Давно я перейшов біду, сирітство, злидні, підлість, щастя, а пам’яті – не перейду…”, “Моя любов – така гаряча, що власне серце обпіка”), звукопису (“бубон бубонно бубонить”), призабутого означення (“безецна дядькова коса”, “слуте вдовине горе”), катарсисної фрази (“Зорі над Україною, ще вас не продали?”, “Он, з очима як ртуть, з’яничарені внуки героїв у ясир Україну ведуть”, “Лиш зрідка думання хороше надії нить тонюню в’є, що десь росте Котигорошко, який всю погань переб’є…”). Невдячна справа переповідати. Поезію треба читати. Як ось цих вісім рядочків, які хапають за серце і зчавлюють горло:

Літо за літом минає…

Мамо, невже Вас немає?!

Мамо, присніться мені

Та поговорим хоч в сні.

Скажете, де Ви спинились,

Як Ваша хата нова.

Ви вже там з батьком зустрілись?

Ви вже тепер не вдова?

В останніх двох рядках: дитячий наїв і щира радість, синівська любов і непідробна мудрість. Так просто, так ясно і так щемно… Мимоволі розумієш: такі рядки диктуються обраним – із небес.

Василь Бондар

Фото Василя Гриба 80-их років минулого століття, зроблене в редакції обласної комсомольської газети «Молодий комунар» – у дні, коли Дмитро Йосипович приїжджав з Чернігова на поетичні зустрічі з земляками.

Надрукувати