Понад сімдесят років у літературі: це десятки книг віршів, поем, романів, драматургії, рецензій, публіцистики… 3 березня одеський письменник і громадський діяч, уродженць нашого краю, Станіслав Стриженюк відзначив свої 95 літ. Пропоную розмову з ювіляром, записану у серпні 2023 року.
– Станіславе Савовичу, насамперед кортить запитати Вас, чи не страшно підступатись до високого, на десятому десятку, ювілею?
– Я і в такому поважному віці зустрічаюсь із читачами, і запрошую друзів, і пишу вірші, і сподіваюсь витягнути із заблокованого жорсткого диску свій написаний-непублікований роман «Знак Великої Ведмедиці»… Я не відчуваю старості. Як і торік, і позапозаторік. Як і тепер. Я хочу видавати нові книги, сподіваюсь, що мій віршований роман «Судний день. Батурин» буде не тільки відзначений Міжнародним літературним конкурсом «Коронація слова», а й побачить світло рампи високої мистецької сцени, буде завважений найвищою творчою відзнакою України… То про який страх може бути мова?
– Минула епоха від Вашої першої книги. Ви дебютували поетичною збіркою під назвою «В братнім краю» (Одеса, 1957). «Братній край» – це Казахстан. А 50-і роки – освоєння цілини. Ви були піонером у цій всесоюзній кампанії? Чи компанію літературну пригадаєте? Щось на кшталт «Едут новосёлы по земле целинной…»
– Я мав фах інженера, хіміка-технолога, після закінчення Одеської політехніки і був направлений на роботу в Казахстан на Актюбінський хімічний комбінат, станція Алга (з казахської буквально – вперед). В той час починалася цілина. Ми випускали добрива: на цих бідних фосфатах побудований хімкомбінат. А землю їхню не порівняти з українською абсолютно: першого року дала сякий-такий урожай, а на другий вітри її висушили й нічого на ній не родило. Один раз зібрали урожай, згноїли його, а потім не було потреби будувати села.
– Пам’ятаєте когось із письменників, хто був тоді на цілині? Співали ж «Ой ти земля целинная, здрастуй дорога длинная…»?
– Так, це пісня відомого й популярного тоді уральського композитора Євґєнія Родигіна. Вона щодня звучала з кожного репродуктора й прогуділа нам вуха, надокучаючи.
Через 10-15 років, в кінці 60-х, я побував у тих краях знову, бо компартійці знайшли в цілинних краях радгосп під назвою «Одеський», близько Семипалатинська (там випробовували ядерну зброю), і нас групою, п’ять осіб, послали відвідати цей радгосп. Я в тій компанії був як колишній цілинник. На все життя запам’яталась мені поїздка! Запам’яталась більше, ніж саме освоєння цілини. У гості ми їхали з подарунками – кабелі, прокат, різне причандалля для сільського господарства… Від Павлограда в радгосп «Одеський» добирались машиною, то камінчик попав нам у вітрове скло, затикали пробоїну куфайками і так рятувались від холодних і колючих азійських вітрів. В радгоспі ми з’їли п’ять биків, випили пару відер горілки: нам раділи і ми раділи – тоді це вдавалось робити за рахунок держави. А потім вертались в Одесу: суцільні хмари, ТУ-104 змушений був облітати Куйбишев і Валдай, врешті нас посадили не у Внуково, а в Шереметьєво. Ми не знали причини, хоч нам повідомили: літаки на Одесу будуть лиш завтра… Чого нам цілу добу тут чапіти? Я добре знав Підмосков’є, був уже членом Спілки, кажу хлопцям-одеситам: скидаємось по 20 рублів, їдемо за квитками у Внуково. А там… Літак, який мав нас провадити на Одесу, розбився при посадці. Я зустрів земляка з чорноморського пароплавства, він розповів про пригоду: з літака вже виносили трупи, десь під 190 чоловік. Я від того стресу пішов у ресторан зняти напругу. Там же зустрів перекладача своєї книги російською мовою «Крыло» Колю Карпенка, повечеряли, а наступного дня з Київського залізничного вокзалу 194-им поїздом рушив до рідного Чорного моря. Поїзд зупинявся біля кожного стовпа. А в цей час в Одесі телефони в моїй квартирі та в кабінеті начальника аеропорту розривались від дзвінків: колеги (письменники, журналісти, чиновники), перевіряли список загиблих в авіакатастрофі й шукали в ньому моє прізвище, аби висловити співчуття. Про це я взнав пізніше. Моя перша дружина їм відповідала: він у ванній купається…
– Господь порятував Вас для наступних книжок і пригод, для такого тривалого життя… Станіславе Савовичу, Ви один із небагатьох письменників, хто закінчив іще й літературний інститут імені Горького. (На Кіровоградщині ми мали двох таких – Анатолій Загравенко і Юрій Обжелян; обидва вчилися заочно). Що Вам дало те навчання і спілкування із московськими колегами?
– Літературний інститут був такою установою, якою більше цікавилась інша контора, Комітет держбезпеки. Вільна професія літераторів найкраще підходила для вербування стукачів. Я про це знаю, бо й до мене підкочували також з метою співробітництва. Але ж я тоді працював у Казахстані начальником зміни хімкомбінату і вчився в інституті літератури заочно, тому відмахувався від них, як від надокучливих мух: «Хлопці, не заважайте працювати і вчитись». Вже тоді я серйозно усвідомив, що літератор за духом і бажанням, не інженер, і почав мріяти про вільні хліба. Ось таким чином скараскався нав’язливих опікунів.
А коли вернувся в Одесу, отримав житло, то став працювати літконсультантом одеської філії Спілки письменників СРСР. Консультував молодих письменників.
Москва тоді дала мені можливість бачитись із Андрієм Вознесенським, носив свої вірші в журнал «Огоньок» до Івана Стаднюка (там друкувалась моя поема «Куди повертаються лелеки»), в журнал «Работніца», в журнал «Москва», де спілкувався з Михайлом Алексєєвим…Ось цим мені і був цікавий Літінститут.
– Якби я писав про Вас нарис, то назвав би його «Той, хто приютив солов’я». За Вашим же рядком із останнього вірша в першій книзі. Дружите з соловейчиками по сей день? (До слова, в Івана Драча одна з останніх прижиттєвих книг мала назву «Дожити до соловейка»).
– Були часи, роки, коли дружив із солов’ями. У Гайвороні хата мого батька стояла прямо на березі річки Буг. Багато там побувало письменників і художників – слухали прибузьких солов’їв. Мальовниче місце. Там колись ми із Михайлом Божієм, академіком, ловили рибу від воріт хати прямо з Бугу... І з Борисом Нечердою…
– У травні 2007-го року Ви писали мені в листі, що доня ваша Варвара їздила в Гайворон, аби придбати для роду Стриженюкового маєтності над Бугом. Маєте творчу резиденцію в рідному місті?
– То були мої нездійсненні прожекти. Сестри мої змушені були продали хату. А я, заклопотаний по самі вуха, не міг вчинити інакше, як погодитись. Саме тоді я отримував цю чотирикімнатну квартиру, в якій живу донині. Я мав їхати у Швецію по лінії комітету захисту миру, і сказав першому секретареві обкому партії Миколі Кириченку: з-за кордону я у свою квартиру не повернусь, бо змушений кинути своє житло – мене пограбувала моя перша жінка. Справа в тому, що я написав їй доручення на право користуватись моєю ощадною книжкою, а вона зняла всі заощадження до копійки, так що мені не було за що купити пачку «Прими». Я їй сказав: нам з тобою не по путі. І секретарю обкому сказав: приїду із Швеції – розійдусь із дружиною. Кириченко мені порадив: якщо рішив обривати стосунки, то після повернення з-за кордону де хочеш знаходься, але не показуйся на люди, бо тебе так затаскають по партійних бюро, виключать із партії, і я вже тоді нічим не зможу тобі допомогти. Так по-людяному вчинив. Це був кінець 76-их.
Хата в Гайвороні – у моїй пам’яті і в моїх віршах: «…мені від спогадів про хату В усіх світах тепліше на душі».
– За часом з’яви перших віршів і книг Вас однозначно зараховують до шістдесятників. Пам’ятаєте той вибух новітнього віршування – Драч, Вінграновський, Симоненко? Як Ви особисто сприйняли його, той неповторний час?
– Називайте і Ліну Костенко, яка мені найближча: і за віком, і за дебютом у літературі, і за технікою віршування – 1957 рік. Ось беру з полиці її третю книжку: у вихідних даних з бездарним перекладом «Странствия сердца», тобто «Мандрівки серця». Зберігаю примірник із 2,5 тисяч тиражу видання 1961 року. І Драч, і Вінграновський дебютують пізніше… Недавно говорив із нею по телефону: мені було 90, а вона народилась роком раніше. Вона взяла трубку, хоч мені сказали, що вона ні з ким розмовляти не хоче. Вона дуже любить Одесу. Навіть хотіла приїхати, бо в неї є морські вірші. Я говорив із міськрадою… Ну, але почалася ця війна дурацька… Та й вік. Вона, певно, сидить у дочки в Римі.
Її дочка Оксана Пахльовська переклала книгу сучасного італійського поета Коррадо Калабро. І я перекладав його вірші в середині 90-их «Червоний колір Алікуд». Він прилітав у Одесу, вручив мені срібну медаль за переклад. Я його зустрічав у аеропорту: підійшов до самого трапа, а коли почали виходити, я сказав по-італійськи: «Подивись в мої очі безболісно!..»… Він мене упізнав, взяли таксі, поїхали додому…
– У своїй статті «Білі плями на чорному тлі» у газеті «Чорноморські новини» (24.11.2007) Ви згадуєте, що разом із Борисом Нечердою були на уроці літератури Таужнянської восьмирічної школи, в якій учителював тоді Василь Стус. Це було восени 1959 року. Ви вже були автором першої книги, а Нечерді ще чотири роки слід було йти до першої. Розкажіть трохи детальніше про цей факт.
– Ми свого часу із Борисом задумали таку цікаву подорож: залишити паспорти вдома і пішки пройти по селах України із півдня на північ та із заходу на схід: ночувати десь у надибаних хатах чи де прийдеться. Але сталося так, що приїхавши в Гайворон, я просто узнав, що Василь Стус у селі Таужна (вісімнадцять кілометрів від Гайворона) вчителює і пише вірші – поїхали познайомитись… Взяли пляшку, вечеряли і довго говорили… Ми читали вірші з Борисом, а він мовчав.
Пізніше Євген Марчук (керівник Держбезпеки, теж земляк, із Долинівки на Гайворонщині: грав гарно на баяні, який з фронту привіз його батько) мені розповідав, що вони слідкували за Стусом ще тоді, коли він вчителював у селі…
– Мені сам факт цікавий, що Ви бачились із Стусом тоді, коли ще його фактично Україна не знала.
– Не знаю, чого він не читав своїх поезій, чого мовчав. А ми не стали його запитувати.
– Станіславе Савовичу, протягом тривалого життя Вам вдалось побувати за кордоном. В країнах так званого далекого зарубіжжя, як ще недавно казали. Не в Казахстані чи Молдові, а в США («Ці ноги і Америку пройшли І через Міссісіпі аж з Дунаю»), в європейських та азійських країнах («В Стамбулі бачив я Айя-Софі…»). Які найглибші враження?
– Я був одним із засновником Одеського обласного комітету захисту миру: Іван Гайдаєнко був головою, а я секретарем… Тому мене багато поносило: Швеція, Чехія, Данія… Як миротворець я їздив. Тому коли в середині 80-х планувався похід миру по Америці, у всесоюзну делегацію запропоновали нас двох з Одеси: заступника голови міськради й мене. Претендентів було багато, тому й ставили палиці в колеса зокрема мені.
У дружини Тетяни якраз перед поїздкою трапились проблеми з хребтом: поїдемо до Касьяна. Костоправ знаменитий на Полтавщині, пам’ятаєте? От тоді мало й не зірвалась моя американська одісея. Нам підсунули стукачів – про це я узнав згодом. Тоді було заборонено пити горілку (Горбачов розпочав кампанію боротьби з пияцтвом), а ми з полтавчанами випили… Сівши у вагон, вийшли з Танею покурити в тамбурі. Підходить до нас провідник: «Вам не стыдно с любовницей ϶той вашей курить?» Я показав йому паспорта, але він не зважав. Нас висадили у Знам’янці, закрили в «телевізор», начальник станційної міліції Холод вигріб у мене в кишені гроші, білети… За нами стежили – це була операція. Я таки прорвався до секретаря райкому партії по ідеології, але він не став зі мною говорити… «Я з тобою буду розбиратись, – сказав я йому. – Позич мені грошей до Одеси». Нас супроводжувала підсадна качка до самої Одеси. Ось як комусь кортіло позбавити мене тієї американської подорожі. В Одесі я звернувся у залізничну прокуратуру, куди викликали Холодова. Ще були дзвінки у Москву, де слід було з’ясовувати цей інцидент. Але я мусів витримати цю наругу заради майбутнього візиту за океан.
17 штатів я пройшов пішки від Вашингтона до Сан-Франціско, а потім до Нью-Йорка, звідки вернувся в Україну. Мандри по США розширили мій кругозор. Я Америку знав лиш із пропагандистських статей в газетах «Известия», «Правда», із політичних карикатур Кукриніксів і т.п. А коли познайомився з простими людьми, то зрозумів: Америка не така, як її малюють у РадСоюзі. Мені з Одеси доручили пакунок від Комітету ради миру передати знайомим у Балтиморі. То були одеські музики, які ще раніше перебрались на постійне місце проживання, єврейки. Зустрілись ми у мерії міста Балтімор, поспілкувались, а тоді голова цього промислового порту й каже: завтра субота, вихідні, я вас не відпущу – ось мій джип, за 40 миль звідси котедж: відпочиньте, знайомтесь із нашим людом… Звичайно, я всюди подорожував разом із супроводжуючим, чекістом… Був з нами і священник американської православної церкви, яка була незалежною від московського патріархату. Ми два дні пиячили. Священник після вихідних запитав мене: що хочете побачити в Америці? «Наш шлях лежить через Каліфорнію, через гору Монтерей, де жив Джон Стейнбек: це рибальське містечко, а я ж одесит, мене це цікавить», – сказав я. Окрім того я знав, що тут поселені колишні власівці, я хотів би з ними зустрітись. Їх прийшло дуже багато. На березі моря ми смажили шашлики, була випивка, ми довго з ними дискутували про війну і мир – з цією місією я й прибув до Америки. Це сподобалось керуючому нашого походу. Це ж цікаво! Адже це потомки власовців. «Вам це цікаво?» – запитує американець. «Це вам більш цікаво, ніж мені, бо я їх бачив під час війни», – відповідаю.
І вже на останнє побажання що нам показати, я зизо глянув на нашого чекіста: бордель. Тобто дім розпусти? Так… У нас же такого нема. Через дві години їдемо. Приїхали в бордель і провели там добу. Кажу так, як було: хтось пішов до проституток, хтось відмовився – в нас були свої, хто хотів… А в мене молода дружина…
– Про розмови із власівцями та їхніми нащадками Ви після того щось публікували?
– Ніколи й ніде.
– А із Джоном Стейнбеком бачились?
– Якби живий був на той час, то, може, й побачились би. Проте я бачився із пілотом літаючої фортеці, яка скидала атомну бомбу на Нагасакі. Він брав участь у нашому поході, родом із Солт-Лейк-сіті (штат Юта), де ми й знайомились – у місті біля солоного озера. Згодом він приїжджав у СРСР, в Одесу зокрема, ми влаштували йому зустрічі у високих кабінетах, виступали разом біля пам’ятника Дюку, подорожували побіля Саврані, спілкувались із людьми. Я, пригадую, попросив секретаря райкому партії, щоб він дістав пару пляшок самогону, який ми розпили у лісосмузі над Бугом – з нами була тоді й дружина моя Таня. Він розповідав багато, запам’яталось, що після вибуху атомної бомби йому хотілось розвернути літак, пройтись на бриючому польоті над враженим містом Нагасакі і зняти все на плівку, бо його вразили фосфоричні скелети дітей, які світились на граніті… Казав мені: я тоді мало не збожеволів. Про це я писав не раз у місцевій пресі.
– Повернемось до літератури. Колись уманчанка Марина Павленко, прочитавши у «Вежі» третю частину Вашого віршованого роману, написала мені у приватному листі: «Вагомим заповненням прогалин у нашій літературі (і в тематиці, і в жанровій специфіці) та історії, безсумнівно, є й драматична козацька дума Станіслава Стриженюка «Судний день. Батурин». Хоч… я не впевнена, що осягнула цей твір. Те, що Меншиков тут показаний все в роботі (хоч і кривавій), а Мазепа з Орликом – у кабінетних бесідах та солодких снах, – це збіг чи символічно?..» (23.01.2009). Що б Ви відповіли Марині через десятиліття?
– Це символічно, так. Меншиков криваво проявив себе в Батурині. А Орлик і Мазепа в Батурині в той час не були. Зовсім на інших теренах – я не міг їх в дії показати, тільки після Полтави, коли вони вже рухались на Варницю у Молдові… Так, символічно.
– Чи правда, що як сімейну реліквію Ви зберігаєте автограф від Володимира Висоцького «Моему первому редактору Стасу Стриженюку…»? Розкажіть детальніше: за яких обставин Ви отримали цей автограф?
– Я працював головним редактором Одеської кіностудії художніх фільмів – ми запускали по п’ять фільмів у рік, інші республіки (Середньої Азії, Прибалтики, Закавказзя) – по одному фільму. Мені про це сказав Суслов, коли мене знімали з роботи. За що? А судіть самі. Він мене запитував: «Почему у вас на экране пьют «Московскую»? Це було на початку горбачовської перестройки, коли партія оголосила боротьбу з пияцтвом. Мене як головного редактора викликали з цього приводу в Москву, у ЦК. Я відповів: нема проблем – зараз підем із режисером і виріжем півтора метра плівки, але ж суті це не змінить. «А вот киргизы пьют чай», – ніяк не міг вгомонитись головний ідеолог тодішньої радянської імперії, яка вже починала здихати. «Їм коран забороняє», – відповів я з гідністю. Однак вже в Москві я усвідомив, що мене з роботи знімуть. Поки прилетів в Одесу, справу склепали, лишилось хіба засідання обкому партії провести, розглянути моє питання. Я там виступив, сказав: зараз ви мене знімаєте з посади, але прийде час, що всі ці фільми, які знімались при мені, йтимуть на екранах… Так і сталось.
Про знайомство з Висоцьким, який знімався у фільмі «Вертикаль» на Одеській кіностудії. Як це було? У Москві я шукав сценарій, який би міг нам дати прибуток: на кіностудії якраз тривало напруження із заробітками. На одній із кіностудій мені запропонували сценарій Сергія Тарасова: берете в роботу, поставите й вам одразу перекажуть гроші. Це був рукопис «Вертикалі». Я в готелі навпроти моссовєта прочитав сценарій до півночі й так захотів їсти, що не стримався й подався в ресторан. На площі Пушкіна – він єдиний тоді серед ночі був відкритий. Письменницький квиток члена СПУ СРСР тоді був, як у чекістів – пурпуровий. Швейцару показав і той мене пропустив. У порожньому залі сидять актор-режисер Степан Пучинян, Володимир Висоцький, наш кіровоградський режисер і син Макарової. Я взяв пляшку коньяку. Ми до ранку просиділи ще й на квартирі Пучиняна… Там я читав: «Відгарцювала тепла злива, Відгупотіла і пройшла. Лише, неначе дика грива, Затріпотіла ковила. І з громової оболоні, Зітерши блискавки в зубах, Летіли марева, мов коні, По багряніючих степах. А коні йшли до водопою, Мов чули сурму за собою, Що їх нікуди не вела. І відкотилась давнім громом, І зачерпнула десь шоломом Без них з чужого джерела… У коней слава вкрита пилом. Діянням їхнім – інший лік. Та просвистять сталеві крила. Вони рвонуть стосило вбік, Бо їм епоху не під силу Тягти у двадцять перший вік. А давні дні, як піт солоні, В яких і нам не сняться коні Під скрип старого журавля. Там і за плугом, і в погоні В шлею запряжена земля. Він весь у злеті, все в погоні, Китайка й шабля на попоні, І пам’ять будять сурем звуки – Оркестром іншим не буди. Бо грім підків. І коні… коні… Не надивуються онуки І не наплачуться діди».
– Ви напам’ять знаєте свої вірші?
– Багато знаю… Отож, Володя Висоцький очі вирячив і почав аплодувати: «Это мне нравится, я все понял…». В нього ж мати українка: він все зрозумів. На моїй поетичній книжці він поставив отой автограф. А книгу з почерком Висоцького я пізніше віддав у музей.
– У Висоцького ж є пісня про коней, пам’ятаєте: «Кони привередливые». Може, ця пісня під враженням від Ваших «Коней» написана? Треба звірити роки.
– Якось і не думав про це.
– Останніми роками, як я зрозумів, Ви пишете прозу. Роман «Знак Великої Ведмедиці» про польського поета Адама Міцкевича, про його перебування в Одесі – цей твір іще не надрукований; роман про Севастополь, який зараз пишеться… Я слухав розмову на одеському телебаченні з Ігорем Покровським… Що потягнуло Вас на прозу?
– Я написав роман «Знак Великої Ведмедиці» На жорсткому диску десь є. Я запросив додому відремонтувати місцевого айтішника свій комп’ютер. Він довго ремонтував. Аж мало не опівночі каже: це коштуватиме 15 тисяч гривень. Я до дочки своєї напівшепотом, але щоб і він чув: «Чуєш – 15 тисяч. Та я за такі гроші куплю новий… Варя, візьми під подушкою пістолет, а я зателефоную в поліцію, хай вони скажуть нам справжню ціну…» Він як рванув, то більше я його не бачив. Я тепер хочу витягнути роман і надрукувати. Мене Литва просить дати у друк.
А прозу я почав писати, коли задумав показати Міцкевича в Одесі. Про це ж ніхто не писав, десь у Польщі хіба мимохідь. Його арештували у 1825 році за участь у підпільних організаціях, які готували повстання за незалежність Польщі. Він у нашому місті прожив дев’ять місяців… Я прочитав щоденники Міцкевича, він жив і числився викладачем у Рішельєвському ліцеї – як паша. Сексуально потужний чоловік. Його історія з коханкою була трагічна, тому він кинувся себе сексуально реалізовувати тут із балеринами Одеського оперного театру… Я написав не один вірш про Міцкевича. Але ця історія вимагає іншого жанру…
– Щоб покінчити питання з прозою: про цілину стільки написано, а творів правдивих нема.
– Вся справа в часі, якого я вже не маю. Я настільки інсенсивно працював, що мені лікарі заборонили сидіти за письмовим столом більше двох годин у день. Я падав з ніг, я втрачав гемоглобін, я працював по дев’ятнадцять годин на добу…
– Ніколи не забуду, як Ви вдячно відреагували на вихід з друку першої книги шеститомника «Реабілітовані історією. Кіровоградська область» (2008), де у розділі «Гайворонський район» зафіксовано стислі трагічні життєписи шести Стриженюків: Арсен, Володимир, два Івани, Матвій, Петро; а в коментарях згадуються іще двоє розкуркулених – Ілля та Сергій... Вікова амплітуда репресованих – від 1865 до 1926-го. Це ж Ваш рід. Трагічні сторінки його не спонукували відобразити це у творах?
– Дід мій десь загинув на Уралі. Брат мого батька розстріляний. А батько був посаджений в тюрму в Одесі, отут біля кладбища. Я навідувався із прокурором області в ту камеру, шукав його слідів. Сава Матвійович. Його заарештували, привезли в Голту (сучасний Первомайськ Миколаївської області), мати поїхала з Гайворона вузькоколійкою за ним, несла дублений кожух, чоботи, шапку, буханку хліба… Вартовий побачив: «Стой! А этому места нет!» Забрав усе. Батька повезли на Одесу, а мати вернулась додому. Після партконференції трохи послабився прес і його випустили. Я зустрів батька на порозі. Строк йому дали, але він не сидів. Пригод у нього було в житті достатньо. Уже після війни до нього приїхав друг юності Кузьма (батько був же головою колгоспу), і вони подались рибалити на Буг з човна: обидва були п’яні, човен перекинувся, і батько втратив гаманець з усіма своїми документи: посвідки, військовий квиток і таке інше, де свідчилось про його участь під час війни. Ось так: був, як з хреста знятий через цю втрату. Та недовго: нижче по течії річки рибачив один чолов’яга, який нічого не піймав у сіті, окрім батькового гаманця. Приніс нам додому, мати висушила ті папірці і батько поновився документально на світі.
– Це прямо детектив. Станіславе Савовичу, Одеса – Ваше любиме місто, Ви йому присвятили чимало поезій. Ось тільки в оригінальній, мініатюрній (формату 7х8 см) антології «Місто моє рідне» (1983) аж чотири Ваших вірші. За життя написалось чимало поезій, яким Ви давали назву «Одеса». Принаймні я, окрім антологійного, з цікавістю прочитав у збірці «Моя Платанія» (це ж теж Одеса, тільки Вашою поетичною мовою) «Схиляю низько голову. Схиляю, Як браму у минуле відчиняю…» Чому ця поезія в антологію не потрапила? Дозвольте вгадати! Бо – там є такі рядки: «І на папір Япончик-Мішка з бантиком чорнилом виливається з пера…», та іще такі: «Забута Сонька дулі тиче хлопчикам…» Це ж Ви їх, напівлегендарних, воскресили у 1967 році, коли іще не завершилась хрущовська відлига, а антологія складалась у часи застою, 1983 рік. Вгадав?
Іще про приморське місто. За радянської доби тут виходили книги у видавництві «Маяк» (в тому числі й Ваші), кілька художніх фільмів щороку випускала кіностудія, в літній період приймав на відпочинок будинок творчості письменників, видавались високими тиражами україномовні газети «Чорноморська комуна» й «Комсомольська іскра», літературно-художній збірник «Горизонт» (Ви були головним його редактором)… Нині, за доби української, все це зникло. Натомість постали із мертвих пам’ятники російським царям Катерині другій та Павлові першому… Одеса – російське місто?
– Українське. І було українське, хоч і зрусифіковане. Тут всяке можна було почути. Наприклад, поет Володимир Гетьман любив із Євгеном Бандуренком випить вина, сісти в тролейбус, один на задніх дверях, другий на передніх і нікого не пускали: «Жидам місця в тролейбусі нєт». І в міліцію попадали… Всяке було. Зараз перекладають російські вірші на українську. Я часом їх теж декому перекладаю. Наприклад, поет Троц: він сам українець і хоче вернутись до витоків, а мови не знає.
– Пам’ятаю полум’яний Ваш виступ у Києві перед Будинком літераторів під відкритим небом, коли письменники боронили своє приміщення від зазіхань столичних олігархів, коли знайшлися спритники і в письменницькому середовищі, охочі розколоти Спілку… Нині подібні голоси лунають знову. Україні потрібна Спілка письменників?
– Потрібна як творча організація. В кожному обласному центрі… У нашій області не файно веде себе наш голова, але що я можу зробити? Знятись із обліку? Але ж це нічого не вирішує. Треба, щоб організація працювала: в бібліотеках, у школах, на відкритих заходах святкових…
– Станіславе Савовичу, що Вам із того, що хотіли зробити в житті, не вдалось?
– Хотілось написати кіносценарій, а не вдалось, хоч я був головним редактором кіностудії. Сценарій про Україну, про Одесу, про Чорне море, про потьомківців, про подоляків… Але зараз уже…
– А побажати юним неофітам літератури маєте що?
– Уважно перечитувати історію сучасної Україну, бо дуже цікавий зріз іде і його треба осмислювати. Ми переможемо, війна закінчиться судом над Росією – молоді потрібно переписувати в душі нашу історію. По-справжньому. Тому що ми її як слід не знаємо. Подивився ось стрічку про Петлюру: та ніякий він не погромщик, за що його застрелив єврей – він був інтелігентний чоловік. А в нас як не мазепинці, як не петлюрівці, то бандерівці… Нам нав’язували, чіпляли чужі окуляри. Мусимо виправляти викривлене – для майбутніх поколінь.