У квітні 80 років виповнилося б нашому відомому поету Валерію Гончаренку. Більше двадцяти років його уже немає з нами.
Кожна людина приходить у цей недосконалий світ з чітко визначеною місією, аби виконати дане їй вищими силами призначення. Приблизно так кажуть фаталісти і люди набожні і завжди мають рацію, посилаючись на життєписи, долі і справи відомих і маловідомих смертних під безсмертним небом.
Коли через призму такої філософії я оглядаюсь на життєву дорогу поета і громадянина Валерія Гончаренка, що так раптово і несподівано обірвалась, то бачу, що вона логічно вписується і в контекст часу, і в географічні координати. Його потребував Кіровоград 60-80-х років минулого століття. Чи виповнив він свою місію і наскільки адекватно до призначення – тут однієї думки не дійдуть ті, хто його знав, хто ним захоплювався, хто його терпів і хто (бо були й такі) ненавидів.
Літературне сходження його було яскравим і обнадійливим. Першу книгу поезій він видав у студентські роки в столиці, факт сам по собі навіть доби шестидесятництва неординарний, його ім’я літературні критики заводили в обойми молодих і перспективних, його кликали на поетичні семінари в Київ, Дніпропетровськ, Москву, про нього схвально, як про сина, відгукнувся Олесь Гончар… Слава його гріла, але офіційної слави йому було недостатньо, аби самому себе поважати, аби мати відчуття, що ти гідно виконуєш своє призначення. Зіркий оком і серцем юнак, він бачив фасад і задвірки доби, не міг не знати, що дозволялось славити, а куди потикатись було заказано. Отже, знав ціну тій дозволеній славі.
Кінець 50-х, початок 60-х в усьому Радсоюзі, а в Україні й поготів, були роками ідеологічного потепління, відлиги після міцних тоталітарних (сталінських) морозів. Саме ці роки дали енергію підпільним угрупованням національних дисидентів і публічним гуртуванням творчої молоді по більших містах України – у Києві, Львові, Одесі. Провінційний Кіровоград також потребував провідника національного, народного думання і так сталося, що цю роль доба віддала молодому, запальному, вродливому і талановитому поету. Він же про це й не здогадувався. Бо був іще зовсім юний, дуже недосвідчений.
Чому йому? Чому не власному кореспондентові столичної газети, авторитетному письменникові? (В роки Другої світової перебував на окупованій німцями території і партійні органи та органи безпеки ще задовго до “відлиги” тупнули ногою, перелякавши до смерті.) Чому не вузівському викладачеві, авторові грунтовних наукових і літературних розвідок життя і творчості корифеїв українського театру? (За одне лиш читання андеграундової літератури його викинули з партії, позбавивши роботи і впорскнувши в його кров невиліковну хворобу.) Чому не поету-наставнику, хто за хрещеного батька в літературі мав геніального Тичину? (Сімейні негаразди змусили покинути рідне місто і невдовзі зійти з життєвої стежки у розквіті творчих сил.) Чому не редакторові молодіжної газети, недавньому випускникові столичного університету з середовища Олійника, Сома, Симоненка?..
Вибір впав на нього – народженого при межі України в льотчиській ескадрильї під завивання мін і снарядів у всій Європі, безбатченка при живому вітцеві, пацана кузнівських землянок у центрі міста, попівського прислуги й червоногалстучного піонера водночас, згодом “президента цеглин”, муляра і – студента, єдиного парубка на курсовому дівочому ярмарку. Чому на нього? Бо він іще не був спійманий на гачок ні посадою, ні зарплатою, ні родиною, ні партійним осередком. Єдиний, від кого він був тоді залежний – це його любляча мама, Надія Мусіївна, якій він був відданий усе життя, цінував її жертовність і любов, боявся цій любові перечити навіть тоді, коли відчував, що вона з відтінком егоїзму. Але щодо творчості, то мати відпускала сина у вільне плавання, а більше ніякі застороги не могли тримати його дозріваючу громадянську пісню, яка рвалася із грудей, народжена несправедливістю його голоштанного дитинства, побабчених від прання чужої білизни материних рук з одного боку, а з другого – ситості та пихатості власників “персональних авто”, з якими доля звела Поета у перші роки журналістських буднів. Впившись славою “Червоного Волосожара”, заохочений демократичною атмосферою вільнодумства, він розпростер крила, аби шматувати ними ту путанку, яку було накинуто його народові. Цього зухвалого поруху іще не вздріли й не оцінили ні читачі, ні навіть друзі – бо він був закономірний. Оцінили вороги, душителі і вірнопіддані сильної, міцної і, здавалось, вічної імперії. Це їх він назвав живими “мертвими душами”. Поет, наївний і довірливий поет, не ховався з цим віршем, бо не знав, що має в руках бомбу. Він відправляв його по пошті редакціям журналів і газет, але ніде і ніхто не публікував. Тиражували його в інших кабінетах. Славу цій тридцятидворядковій поезії створили органи безпеки. І от тоді вірш пішов по руках. Для автора заходило сонце офіційної слави і починався період невизначеності, хитань, вагань, поневірянь і нарешті здачі в полон. Поет не витримав тієї ноші, яку поклала на його плечі доля, бо був просто не підготовлений до цього. Синдром Дзюби – нашого, периферійного масштабу.
Ба більше: він став червоним трубадуром. Полистаймо його книги “Кроки”, “Дума про отчу землю”, “Шлях до джерела”, погортаймо численні (не перебільшення – Гончаренко був плодовитим поетом) публікації в обласній та районній періодиці – вони аж голосять комунізмом: “диптих червоного стяга”, “червоноармійська балада”, “з профілем Ілліча”, “жовтневий диптих”, “революції”, “кумач Краснодона”… У ті часи поетична книжка просто не мала найменшого шансу побачити світ без подібних заспівних “паровозів”. Але ж навіть для “паровозів” – забагато. Хоча й надмірність у демонстрації відданості керівній і спрямовуючій не вельми розчулювала церберів Системи: Гончаренкові книги виходили рідко, через сім, через десять років. За Брежнєва стерильно червоні, незаплямовані піїти друкували по книжці щороку, а то й не одну в рік. Гончаренко був заплямований. І Система про це постійно пам’ятала. Й тримала Поета на повідку.
А душа його розривалась поміж справжнім і наявним, він уже й сам губився, що є чим, нерідко душевні термосування заводили його на обочину – забутись, розрядитись… В перервах між забуттями він творив чудову інтимну, пейзажну, соціальну лірику, яка ставила його на ноги, вертала віру в себе. І так роками.
Згадую початок демократичних перемін у суспільстві наприкінці 80-х і не бачу там Гончаренка. Це був уже його час, його любов, його вітри віяли над пробудженою до національного буття Україною – а він іще вагався, ховався сам од себе. Такою дошкульною і важкотравною були комуністичні контузія і блекота. Не поет – попіл. Здавалося, попіл. І десь невзабарі у схололій золі зродився вогонь. І то не просто ватра, а напалм. Нерідко з докорами собі та ближнім. Проте той вогонь виявився припізнілим – суспільство вже почало втомлюватись од ненависті. А поет і художнім, і сатиричним, і публіцистичним словом продовжував воювати з прогнилою ідеологією, що часом викликало іронічну посмішку і співчуття. Однак мало хто знав, що безсонними ночами його безнастанно навідує Муза, нашіптуючи якісно нові, незвичні для нього самого мотиви і ритми, які він уже не побачить недрукованими…
Його найкраща поетична книга “На розі полудня” мала б вийти років на п’ять раніше – і то було б явище в тогочасній українській літературі (з іншою, звичайно, назвою, бо до полудня було б іще…). Коли поезію мати за сурму. Та час стирає ознаки актуальності у всяких художніх текстах, лишається лиш майстерність словоскладу, довершеність форми, глибина думки – якщо вони, зрозуміло, присутні. Лишається на роки, на століття біль, мука, радість, захоплення, томління душі, непевність, зрада, відданість, любов, совісність – у слові, у куцих поетичних рядках. І тоді закономірно напрошується перегляд змісту і суті призначення Поета.
Не робімо поспішних висновків. Але поспішаймо їх робити. Бо Поет відбувся. Відшеретуймо полову від зерна, і він постане могутнім і цілісним, ліричним і інвективним, дотепним і ніжним. Поетом талановитим і своєрідним, ім’я якому – Валерій Гончаренко.
Василь Бондар