У дні Різдв’яних свят, коли на землю прийшов син Божий, люди чекають чуда, оновлення, добрих звісток і змін. Минулого року напередодні Великодня ми опублікували розповідь про одне з таких чудес і запросили вас надсилати нам свої розповіді.
http://chas-time.com.ua/liudyna/yak-bog-voskresae-u-kozhnomu-z-nas.html
Але, очевидно, чудеса трапляються нечасто. Чому? Значною мірою тому, що ми самі мало віримо у них (пригадуєте – про віру із макове зерня?), а ще досить рідко, на жаль, творимо якісь добрі справи і приємні несподіванки для оточуючих самі. Здійснити хоч невеличке чудо – кожному під силу. Пам’ятаймо – у Бога немає рук, крім твоїх.
Але сьогоднішня розповідь – про справжнє Боже чудо. Цей лист прийшов аж через кілька місяців після згаданої публікації. Його авторці важко було братися за цю тему – дуже непросто і боляче переживати усе те заново. Однак:
«Обіцяла Вам написати свідоцтво про Божу допомогу у своєму житті... Пишу саме напередодні дня, коли ця історія трапилася у моєму житті і житті моєї доньки. 2013 року, коли на Майдані було гаряче ( я дуже запам'ятала цю ніч...) ввечері, 29 листопада, зателефонувала мені Катя: вона потрапила в лікарню з підозрою на апендицит. Лікарі наполягали на операції і пропонували зробити її шляхом лапороскопії (не звичайний надріз, а три проколи, які мали б дозволити пришвидшити одужання і на третій день можна було б вільно себе почувати...). Донька вибрала саме сучасний метод операції, мотивуючи тим, що не хоче мати шрам... Я не мала змоги миттєво приїхати в лікарню через сімейні обставини (в той час була одружена з...віруючим чоловіком, в якого були справи....в церкві ( протестантів), та і операція апендицит була нібито не небезпечною для життя... ( хоча було тривожно). Катя останній раз телефонувала перед операцією о 20.00... Чекання було важке...
І постійно пряма трансляція подій на Майдані...там почалося в цю ніч кровопролиття... Лише о 22.40 зателефонував хлопець Каті і повідомив, що операція закінчилася, а довго не міг зателефонувати, бо під час операції знайшли ще щось і тому тривала вона більше, ніж звично ( 2 години 40 хв)..., Катя прийшла в себе, все добре...
Не знаю чому, але цілу ніч я не могла заснути... і та пряма трансляція... Це було нестерпно... Ледве дочекалася до п’ятої годин – перший автобус на Кременчук... Але перед цим хотіла зняти гроші в банкоматі – карточка заблокована... (чоловік не погасив кредит...). І от, маючи лише 600 грн, я поїхала в лікарню (пишу і про гроші, бо це потім буде важливо)... Мене з автобуса зустрів Катін хлопець і повідомив, що під час операції у Каті два рази була зупинка серця..., зараз вона в реанімації, в себе не приходила...
Я почала дорогою до лікарні телефонувати друзям... – чомусь ніхто не відповідав, говорили, що навіть не чули дзвінка, хоча вночі майже всі були зі мною на зв'язку, молилися... підтримували... Приїхавши в лікарню, нас відразу провели до лікаря, який робив операцію (завідуючий хірургічним відділенням, відомий на всю область, чесно, як ми вже потім почули в обласному центрі, – майстер своєї справи, особливо у проведенні таких операцій...)... Він був убитий, але спитав, чи були у Каті проблеми з серцем, бо не міг зрозуміти причини такого ходу операції. Разом з тим він повідомив, що ввели доньку у штучну кому, знизили до максимального тиск крові, бо скільки їй вливали крові, стільки і виливалося через дренажі. Після зупинки серця, вони змушені були зробити розріз від пупа і вниз. Про цей випадок вони повідомили та обласну лікарню ім. Скліфософського і продовжують спостереження... Нам залишалося лише чекати. Змогла я тоді дозвонитися до хрещеної Каті, моєї нерідної сестри Віри, яка проживала в Кременчуці і відразу ж приїхала. Десь о 7 годині нам дали список ліків, які треба було придбати...– все оплатила Віра, десь 1000 грн (в мене і такої суми не було...). А потім о 9-ій повідомили, що чекають бригаду лікарів з Полтави для проведення ще однієї операцій, мені потрібно було підписати згоду на операцію...
Я підписала, як у сні... А потім опам'яталася: під час першої операції два рази ставало серце з невідомих причин (Катя до того часу жодного разу не лежала в лікарні) – то що я зробила???? З цим я пішла до завідуючого реанімацію, спитати, чи є які шанси на життя без операції. Відповідь: ніяких... – А з операцією? – Чесно: може, щось... Як зараз пам'ятаю ці слова... Сльози і зараз течуть, як тоді... Приїхав і чоловік, який вночі говорив, що апендицит – це не смертельно...
Бригада з Полтави приїхала о 11.30. Лікар, що очолював її, головний хірург Полтавської області ( на той час, бо зараз він виїхав на постійне місце проживання за кордон...), зайшовши у відділення, сказав : "Помолимось і на операцію..." – Збіг? Не думаю!!! Я побачила Катю вперше за цей час, коли її в ліфті перевозили з першого поверху, де реанімація, на другий, в операційну... Я бігла за ліфтом по східцях... Вона була наскільки бліда, без свідомості, їй штучно підтримували дихання..., це було наскільки страшно...
Я постійно молилася... На той час я пройшла при тій же церкві курси вивчення Біблії..., знала багато випадків надзвичайного втручання Бога у різні ситуації... Тому стояла на дверях реанімації і постійно повторювала тільки одне: "Боже, я не випущу тебе звідси, поки ти не врятуєш Катю.... І ще одне прошу, якщо це можливо, не дай провести другу операцію – я боюся.... Хай все буде по Твоїй волі".
Коли почалася операція, я не могла сидіти в коридорі..., стояла, тримаючись за двері в реанімацію і дуже плакала... Лікарі, що були там, дивлячись на це, дозволили мені зайти в операційній блок і сісти прямо під дверима операційної. Біля мене постійно була хрещена Каті, вона сиділа поруч. Почалася операція... Я згадала слова з Біблії про те, що слід покласти руки на хворого і попросити Бога оздоровити його... Я не могла це зробити і мені щось підказало, що можна по вірі покласти руки на стіну операційної кімнати... Потім якийсь ніби сон... Це, дійсно, було так, бо пам'ятаю це, як зараз... Ніби я в операційній. Іде операція. Людей не бачу, але розумію, що Катя на операційному столі... Над столом світло, як з неба – усвідомлення, що Світло – це Бог-отець.., а руки лікарів – це Бог-син, Ісус... І усвідомлення того, що Бог там, з донькою... І повірте, такий спокій в душі настав, не просто спокій, а навіть радість якась, аж співати хотілося... Я не думала, що зійшла з розуму, просто боялася, що Віра, хрещена Каті, мене не зрозуміє, тому мовчала, лише розхитувалася... Коли я в 2012 році була в Ізраїлі по служінню місяць, я там бачила, як люди, молячись, саме так розхитувалися ( воно якось само по собі так отримувалося), особливо старовіри – говорили, що так вони поєднувалися з Богом...
Через хвилин 20 вийшов з операційної лікар, що зробив першу операцію... Він був шокований, бо сказав, що зробили розріз, щоб знайти причину витоку крові і зупинити кров... – а кров УЖЕ зупинилася якось сама по собі.... Він не розумів, як це могло статися??? Чому був шокований? Бо вони знали що самого початку, що під час першої операції порізали артерію.... – мені цього не казали. Зрозуміло, що сама по собі кров зупинитися НЕ МОГЛА!!!! А серце зупинялося просто від нестачі крові, бо тиск у артерії був низький.
Разом з тим, я не могла зрозуміти, чому вранці мені постійно говорили, що Катя ворушить ногою правою... Операція тривала до 16.30. Потім мене гукнули на консиліум... Там мені повідомили, що апендицит у Каті залишився, причиною погіршення стану стали фолікулярні кісти яєчників, їх видалили, про те потім треба буде обстежитися, бо вони виникають через гормональний збій і через деякий час можуть з'явитися знову... ( вони не оперуються, а лікуються без операції...). Але під час першої операції була зачеплена судина (про те, що це АРТЕРІЯ я дізналася випадково аж у Полтаві), кров, яка витікала між першою і другою операцією частково залишилася в черевній порожнині...
Лікарі під час другої операції все перемили, почистили... – шов уже був після другої операції від грудей і до низу... Але в тих місцях, де близько нервові закінчення і життєво важливі органи... залишилися згустки запеченої крові, які вважають, з часом розсмокчуться... Один згусток, вважали, потрапив у нервові закінчення, що стало причиною паралічу правої ноги...
(тому-то мені і говорили про ту ногу...).
Зараз я не вдома, тому не можу точно написати діагноз після операції... Я тоді говорила, що я віруюча, і якщо Бог прощає людей, то я не маю права судити (я тоді ще не знала, що керівник групи лікарів, хірург, був віруючою людиною), а головне для мене, щоб Катя стала жити повноцінним життям... Дубенський мене уважно мовчки слухав і потім сказав: "Я обіцяю: Катя буде жити, ми все зробимо до цього". Побачити Катю мені дозволили лише наступного дня... Вона лежала вся в трубках, але у свідомості... Хоча говорила ніби п'ятирічна дитина: «Мамочко, в мене все добре, та тільки чомусь ножка мене не слухається, я нею не можу рухати..., дай, будь ласка, водички...»
Це було просто,як в тумані... Ніхто нічого не говорив, всі заспокоювали...Я жила у Віри, пускали мене до Каті лише на пів години в день... Інший час я просто ходила містом, а потім всім знайомим відсилала прохання молитовної допомоги... Гроші уже ніхто від мене не вимагав, лікування проходило за кошти лікарні... Так пройшло п'ять днів... Тоді дзвінок з лікарні: ми перевозимо Катю у реанімацію в Полтаву, можете прийти... Я наполягла поїхати з нею... В Полтаві не мала ніяких знайомих, де жити не знала... Її уже чекали у відділенні, завідуючий відділенням, лікарі... Як тільки приїхали, її відразу забрали в реанімацію (ми ледве доїхали до Полтави,... з мигалками… – досі, як їде швидка – плачу...). А мені дали документи з Кременчука, щоб оформляла, бо про стан Каті вони були добре обізнані... От там, на швидкій, коли медична сестра почала заповнення форми, відмовилася щось писати, коли побачила діагноз і сказала, що це підсудна справа..., я взяла документи і прочитала і про артерію, і про ногу, і про все інше... Я телефонувала в Кременчук, кричала, погрожувала,...уже геть, як невіруюча... Телефонувала іншим священника, просила молитися і за мене, бо в мене було бажання їх всіх вбити... Потім мене гукнули на консиліум уже в Полтаві... Там лікар описав реальну картину, сказав, що чекали вони п'ять днів через ногу – вона могла почорніти і необхідна була б ампутація... Вона не почорніла.... І тому він береться за Катю. Лікування за рахунок лікарні, але якщо не буде ліків, то я повинна буду купляти десь їх в Полтаві... Потім я поїхала на адресу, яку дала мені Надя, куди – не знаю... Через деякий час переселилася до інших людей, віруючих (от тут я побачила різницю між справді віруючими людьми і тими, які себе так називають), досить багатих, яких я бачила вперше і вони в мене навіть не спитали документи... Жила в них до останнього дня... Дякую за них постійно!
Так почалися три тижні реанімації в Полтаві.... Щодня вранці о 9.00 ми приходили до реанімації... Кого гукали в ординаторську – того чекала страшна новина.... Всім іншим давали листочки з переліком ліків... До 10.00 ми приходили з ліками і нас тоді на пів години пускали до своїх рідних.... Це було страшно о 9.00... – скільки людей за три тижні перейшло в ординаторську... Пускали навіть до хворих, які були без свідомості... – це потрібно було для них, бо, лікарі вважали, що це впливало на стан хворих. Було все..: і погіршення, і розпач,...і перше купання, і шок, від ран на голові у Віти – наслідок запуску серця...., і перше УЗД відразу після приїзду – дз: згусток крові розміром сірникової коробки – через місяці обіцяли має зникнути....
Разом з тим чоловік, "віруючий", сказав збирати всі квитанції (суми в день доходили до тисячі щодня)..., бо треба на суд подати.... Збирала... Та одного вечора, коли перебирала ті квитанції, не змогла знайти ту, що на найбільшу суму... Поговорила з новими своїми друзями, в яких жила... Вони розповіли мені свою історію з прощенням своїх ворогів... Не наполягали... Вранці я пішла до Каті і поговорили з нею, що треба пробачити лікаря з Кременчука... Прийняли рішення...
І почалося.... Каті дозволили їсти на пару куряче м'ясо..., вона його не любить... Я тихо їй носила....в реанімацію курячі варені ніжки)), вона їх їла навіть вночі... Лікарі жартували, що виростили ненажеру, але всі раділи, бо казали, як з'явиться апетит – житиме, бо шлунок прийде в норму... (там же такий букет був у діагнозі...)... Але нога не відходила, її кололи голками, але чуттєвість не поверталася... Через два тижні нам зробили повторне УЗД. Лікарка була в шоці, три рази дивилася зі словами: він же тут був!!! – згусток крові за два тижні зник!!! Нас ще тримали тиждень у реанімації, бо почала відходити, оживати нога, з’явився біль.... Потім назад у лікарню в Кременчук... Лікар сам попросив назвати суму, яку ми витратили на ліки в Полтаві... Дав більше, навіть набагато... Лікування проходило далі повністю за його кошти... Розумію, що скажуть, ще легко відкупився... Але ж і лікарську помилку навіть через суд не вдається довести багатьом... А ми від нього нічого не вимагали...
Місяць страшного болю, кололи сильні обезболюючі.... Але – стопа не піднімається... Потім ще два роки інвалідності, аналізи і вирок – під час операції перерізали нервове закінчення, що мало б відповідати за підняття стопи... теоретично – може нервове закінчення відновитися, відрости наново (як це не знаю.., але приріст 1 мм в рік)... Катя постійно падала, перечіпаючись через власну ногу... Депресія... Але з палицею відмовлялася ходити... А у 2016 році вона одягла туфлі на каблуці – до цього не могла, бо пальці були нерухомі і не тримали взуття без шнурків. А у 2017 році змогла стрибати.... З тим "віруючим " чоловіком ми все ж таки розлучилися... А Катя жива, лише дякуючи Богу !!! – це я точно знаю!!! Є проблеми: через важкі ті операції Катя не може мати дітей.... Хоча і тут – на все воля Божа!!!: Надію стати бабусею не полишаю!!!! От таке моє свідоцтво Божої допомоги у житті моєї єдиної доньки та і у моєму житті, бо без неї б тоді я не знаю, як би жила...
Я досі постійно плачу, як згадую.... Зла і образи на лікаря зовсім немає. Він, дійсно, виявився гарною людиною і відмінним фахівцем. Після цього випадку Катя зверталася до нього, коли не було належного лікування її друга у іншому відділення цієї лікарні. Допомагав. Розумію, що можливо, через почуття провини... Але повірте, не кожен так робив і робить... І іноді, особливо коли біль був дуже гострий, як відходила нога у Каті, я була дуже груба і нервова, то жодного разу він навіть голос не підвищив...».
А яка ваша історія про Боже чудо?