У Бобринській балці з’явились незвичайні тварини

Перегляди: 544

Агресія росії підло, підступно увірвалась у життя українців, вибила кожного з наїждженої колії мирного творення добра, краси, усіляких благ. Страшна, кривава, безглузда війна відбирає життя мирних громадян, земля здригається від вибухів крилатих ракет, благає увесь світ зупинити мерзоту. Тяжке випробування для всіх, але воно тільки ще більше загартовує нас.

Горе, сльози, невимовний біль утрат, а заодно і непохитність, бойовий дух наших захисників і всіх тих, хто долучається до нашої перемоги над ворогом. Діти в один момент подорослішали, на жаль, стали дітьми війни, як можуть, допомагають старшим. На щастя, бойові дії нас не дістали, тож навіть наймолодші (Пукасенко Дмитро, Романюки Дмитро та Соломія, Хорошун Ірина) разом з мамами та бабусями приходили до нашого сільського волонтерського центру допомагати дорослим: сортували гуманітарну допомогу, плели маскувальні сітки, прибирали приміщення.

Весняної пори сільське життя поступово набирає своїх звичних ритмів. Землекористувачі вивели трактори в поле – це теж одна з найважливіших ланок фронту, наближення й підтримка майбутньої перемоги. Мешканці Бобринки вийшли на городи, в сади, облаштовують прилеглі території в перервах між сигналами повітряної тривоги (як це незвично робити), адже війна – річ, яка суперечить усім законам добра. Людина звикає, знімає стрес, «перетравлює» всі події. Маємо розуміти, що нашу «…історію пишемо кров’ю на своїй землі», за словами Ліни Костенко. Треба невтомно працювати, переборюючи страх і відчай, адже ми в себе вдома, серед прекрасної природи вільного Степу, який нікому й ніколи не підкорявся. Тож нижче саме про те, як жива природа не підкоряється війні та допомагає людині.

Цих унікальних, у нашій місцевості рідкісних тварин, яким незвично почувалося на причепі легкового автомобіля, що ледь рухався до села, найперше зустріли здивовані бобринецькі тероборонівці. Чи не диво в час війни? Охочі навіть встигли сфотографуватись із парою красивих домашніх віслюків. Дехто думає, що в період воєнного стану, коли нелюди масово вбивають дітей, жінок, хворих, літніх людей, не варто перейматися тваринами. Але ж ми на те й люди, а не кровожадні орки, щоб піклуватись про братів наших менших, не залишати їх у біді, незважаючи на складні обставини.

Про цих тварин, яких продавав компаніївський господар, власник дивовижних птахів та тварин на приватній фермі, Артем Кузьмич дізнався в Бобринці. Виявив бажання придбати до своєї «колекції» свійських тварин ще й пару осликів. Не завадили цьому й воєнні дії, бо треба було виручати того старенького господаря, якому було вже несила утримувати своїх улюбленців. Тож і віддав чи продав у добрі руки. А ще живе в Артема Ласунка, ворона кобила – сильна, рухлива, норовиста, піддається тільки своєму господареві, щоправда, підпускає до себе тих, кому довіряє. Пасеться на траві біля струмка, мирно вживається з невеличкою отарою овець та парою кіз, не відчуває себе самотньою.

Домашні ослики – виняткове явище в нашому краї, напевно, лише Бобринка може цим похизуватись. Незвично було чути сільчанам гучні звуки, схожі на сирену, тож спочатку всі лякались, а коли дізнались про нових мешканців балки, мерщій пішли знайомитись із новоприбульцями. Здавалось, навіть із сусідніх сіл привозили дітей відвідати наш «зоопарк», щоб хоч на мить забути про жахи війни. Тим, хто вперше побачив осликів, хотілось погладити теплі й колючі боки, провести долонею по такій симпатичній мордочці.

Щоранку осликів та їх теперішніх «друзів» – коня, кіз та овець – бачимо на зеленому випасі недалечко від осель. Частенько крутиться там, біля тварин, сусідський хлопчик Віталик Мисевра. Він не просто милується цим сімейством, а й піклується про нього. За згодою господаря, допомагає призвичаїтись тваринам до нових умов, носить їм бурячок, сіно, а коли потрібно, заводить до стайні, напуває. Схоплюється рано-вранці та й біжить скоріш до своїх улюбленців, виводить на балку пощипати молоду зелену травичку; доволі посмакувавши, парочка роздивляється на своїх сусідів по випасу та з мовчазною заздрістю поглядає на величного у поставі коня. Доводилось чути, як Віталик до тварин лагідно звертається, вже навіть вивчив їхні повадки, і вони його слухаються, розуміють. «Якщо до осликів з любов’ю, то вони будуть слухняними, стануть вірними помічниками, друзями людини, а не так, як отой дядько (не будемо називати його імені), грубить їм, б’є, то вони й не підкоряються йому», – розповідає хлопець.

Віталій – восьмикласник, навчається в міському ліцеї №2, віднедавна його сім’я мешкає в нашому селі. Хлопчик любить природу, переймається всім живим; якось розповів про те, як врятував у ставку за Бобринцем кілька маленьких цуциків, яких жорстока рука хотіла втопити. «Почув писк далеко від берега, за очеретом, зразу ж кинувся у воду, забрів по самі плечі й витягнув мішок з цуценятами. Приніс додому, відігрів, майже місяць рятував їм життя, вони стали моїми вірними друзями – охоронцями двору», – із захопленням пригадував хлопець.

Говоримо з Віталиком і про те, що в байках та фольклорі осликам приписали дурну славу: що вони вперті, тупі тварини, з них насміхаються за їхні занадто великі вуха, гучний і пронизливий рев, за те, що не бажають слухатися першого зустрічного або ж грубого нового господаря. Насправді ж, осли – спокійні, витривалі, призначені допомагати людині, можуть на пасовиську захищати стадо (потужні ноги, міцне кусало), дають відсіч непроханим гостям, як і собаки-охоронці. Саме цьому Артем Кузьмич має навчити своїх улюбленців. Ще вони здатні перевозити вантажі, ска-жімо, з городу до комори гарбузи, кукурудзу, буряки – це їм до снаги, а господарю – велика поміч. Кажуть, що віслюки – привчені до виконання робіт, а ослики – до споглядання в зоопарках чи на галявинах, тобто їх до роботи не залучають. Тож схоже не те, що Артем придбав їх саме для краси та внутрішньої рівноваги.

Після онлайн-уроків Віталик знову біжить до своїх підопічних, вони вже його зачекалися. Радіють, коли він несе їм щось смачненьке. Цього разу шматочки хліба. «Де ти так довго був?» – нібито запитують у свого товариша й покірливо дозволяють вистрибнути на широку спинку, щоб прокатати свого благодійника.

Спілкування з хлопцем відволікає від думок про страшні речі сьогодення, але так чи інакше мова заходить про війну. Скажімо, ті ж ослики використовувались людством у бойових операціях. Якось нещодавно перебігали телекадри жахливої картини Маріуполя: розбитими вщент безлюдними вулицями з обгорілими автомобілями проїжджав запряжений парою осликів візок, наповнений речами. Ним вправно керувала жінка, і вижити їй допомогли саме ці відважні тварини. Недаремно ж осликам Біблія приділяє багато уваги, зокрема, що ослики – задум Творця, і їхнє призначення – вірно служити людині. За легендою, на молодому ослику Цар світу Христос Вербної неділі в’їхав до Єрусалиму на Хресну Смерть; а древні греки стверджували, що їхні боги люблять осликів, їздять на них; для древніх єгиптян ці тварини – символ висхідного Сонця. Також у світі є пам’ятник ослам: італійці після Першої світової війни увічнили цих відчайдушних трудяг, що допомагали на гірських стежках італійським бійцям.

Тільки любов і злагода, наше єднання між собою та з усім світом наближатимуть нас до перемоги. Варто жити в гармонії з природою, відчувати себе її частиною, здатною захищати, боротись, а вона зуміє в стократ віддячити.

Саджаймо квіти, плекаймо сади, виводьмо курчат та гусенят – цим теж наблизимо час перемоги! А тим часом чую голос Віталика: «А Ви знаєте, що самка кітна, у неї скоро буде малеча», – запитально-стверджувально звертається хлопець. Тож слід подумати про імена для всього сімейства. Життя триває, а воно нині «…надто подорожчало в ціні», – важко не погодитись із думкою нашої мудрої Ліни Костенко. Цінуймо кожну мить, бо, як відомо, вона прекрасна.

Валентина Ревва, село Бобринка

Надрукувати