Правда і вигадки про «Велику Вітчизняну». Пантеон з кісток і палаців

Перегляди: 771

У п’ятисерійній кіноепопеї «Визволення», створеній у СРСР у 1968-1971 роках, є незвичайний, трагічний епізод. Щоб завадити підрозділам Червоної армії прорватися до рейхстагу тунелем метрополітену, Гітлер дав наказ підняти шлюзи на річці Шпрее і затопити станцію метро, заповнену цивільним населенням, яке рятувалося під землею від бомбардувань. Жахливе видовище: жінки з дітьми, безпомічні старі тонуть у бурхливому потоці.

Радянські вояки намагаються їх рятувати, при цьому гинуть самі. Постановники фільму намагалися показати високий гуманізм, милосердя радянських військових до ворогів, хоча ті принесли смерть і розруху на їхню землю. А ще є епізоди, коли на вулицях захопленої столиці рейху радянські кухарі роздають солдатську кашу голодним берлінцям… На квартирі старої німкені радянський офіцер грає на гітарі та співає з друзями «А я в Россию, домой хочу, я так давно не видел маму». Зворушливі картинки. У німкені аж сльози на очах виступили… Як потім виявилося, сцена з потопом у Берлінському метро вигадана: Гітлер не давав команди топити людей. І все ж у основу епізоду покладено справжні трагічні події, які дійсно відбулися далеко від Берліна і послужили основою для створення міфу про шлюзи на Шпрее. Мені вони нагадали непросте минуле, коли на початку 1970-х довелося побувати у Москві.

На той час уже було відомо про криваві сталінські репресії 1937 року, про мережу концентраційних таборів, які донедавна обплутували усю колишню сталінську імперію під назвою Радянський Союз. Мені дещо було відомо про Біломор-Балтійський та Дмитрівський концтабори, в’язні яких у 1935 році будували греблю Істринського водосховища поблизу села Раково. З довідників уже знав: це гігантське штучне озеро площею 33 квадратних кілометри, довжиною 25 кілометрів, шириною два, максимальна глибина — 28 метрів. Водосховище збудовали для постачання води у Москву.

Будували його загалом 100 тисяч в’язнів сталінського режиму, які відбували каторгу у названих концтаборах. Серед них був і мій батько. Заарештований за доносом стукача службою НКВС у 1938 році за чотири місяці до мого народження, він був звинувачений у контрреволюційній діяльності, спрямованій на повалення радянської влади і засуджений до 10 років позбавлення волі з перебуванням у концентраційних таборах без права листування. Увесь злочин батька полягав у розповіді політичного анекдота під час обідньої перерви.

Довгі роки, аж до 1956-го, коли оприлюднили інформацію про сталінські репресивні злочини проти радянського народу і почалася реабілітація невинно засуджених, я розшукував батька. Відразу після війни, я, школяр, під диктовку щойно демобілізованого дядька-фронтовика писав листа «рідному батькові товаришу Сталіну», прохав допомогти розшукати мого батька, який став жертвою «ворогів народу». Пізніше, після ХХ з’їзду КПРС, на якому був засуджений культ особи Сталіна, я, солдат Радянської армії, з власної ініціативи звернувся з листом до «вірного ленінця Микити Сергійовича Хрущова» з таким самим проханням. Відповіді від обох керівників партії і держави надходять досі.

Лише на початку 1960-х випадково познайомився з інвалідом війни, у якого не було лівої руки і ноги. Виявилося, він перебував у концтаборі разом з моїм батьком, вони будували величезні водні водосховища під Москвою, йому запам’яталося Істринське. Коли у листопаді 1941 року склалася критична ситуація на оборонних рубежах під Москвою, в’язнів багатьох концтаборів терміново посадили у вагони-телятники і відправили захищати столицю СРСР. Навіть не перевдягаючи у військову форму (бо її не вистачало й на військо), видавши рушницю-трилінійку з одним патроном і кількома пляшками вибухової суміші (коктейлями Молотова), їх кинули у район Волоколамського шосе, неподалік збудованого ними Істринського водосховища, де оборону тримала захвалена пізніше Панфіловська дивізія. На цій ділянці фронту було зупинено наступ двох танкових і однієї піхотної дивізії вермахта.

Саме тут московські сталінські журналісти газети «Красная звезла» склали легенди про 28 героїв-панфіловців та «героїчного» комісара Клочкова, які відзначилися біля залізничного роз’їзду Дубосєково. Патріотичний заклик комісара «Росія велика, а відступати нікуди – позаду Москва» довгі десятиліття фігурував у підручниках усіх шкіл Союзу, у науковій і художній літературі. Як і слід було чекати, таких слів Клочков ніколи не казав, їх вигадав і з дозволу Сталіна помістив у газеті кореспондент Кривицький, і літературний твір створив. Та як би там не було, наступ гітлерівців на цій дільниці фронту на кілька годин зупинили. Якою ціною? Хто її може назвати? Практично нікого живого після бою біля роз’їзду у живих не лишилося. За свідченням інваліда Павла Пилиповича, через його лівий бік проповз танк, відтявши бійцеві ногу і руку, мого батька гусеницями розгладив повністю… Тіла в’язнів, які протистояли танкам Гітлера і майже усі загинули, бульдозерами згорнули у одну велику яму, пересипали вапном і зрівняли з землею.

…Московська пропаганда і відразу після закінчення війни, і до сьогодні возвеличує подвиг Москви, її внесок у перемогу над нацизмом, на парад перемоги виходять обвішані з голови до п’ят «ветерани другої світової», останнім часом з’явились якісь «безсмертні полки» та розповідають про «дєди воювали». Відкрито, у перших рядах, на високо піднятих держаках несуть портрети Сталіна і його найближчого оточення. Чи знають ці прихильники путінського побєдобєсія, що жертвами сталінської жорстокості стали ті самі «дорогі мої москвичі». Для Сталіна усі народи Союзу були робочою силою і мужніми червоними бійцями, які будували і захищали Країну Рад, створену Леніним, керовану Сталіним…

…15 жовтня 1941 року німецькі війська підійшли на ближні підступи до Москви. Державний комітет оборони, очолюваний Сталіним, приймає рішення про евакуацію столиці у глибокий тил і віддає наказ підготувати до знищення підприємства, хлібозаводи, холодильники, трамвай і тролейбус, метро, електростанції, усі види зв’язку – загалом до тисячі об’єктів. Директор Ногінського спиртозаводу через страх п’яних бунтів наказав вилити у каналізацію 30 тон спирту. Була запущена чутка, що німець за два дні буде у Москві. Напруження підігрівала підпільна організація «Спілка порятунку Батьківщини». Вона випустила листівки із закликом повалення жидо-масонської кліки Сталіна. Другого дня Москвою поповзли чутки, що Сталін з своїм оточенням залишають місто. Москву охопила тотальна паніка. Пізніше деякі історики назвуть її московською ганьбою. Створили її найвищі чиновники – у перший же день маже 800 з них, спаливши службові папери і прихопивши необхідні речі і цінності та понад 2,5 мільйона карбованців втекли на власному і службовому транспорті. Слідом кинулися маси – вибирався хто як міг і куди міг. За три дні місто майже спорожніло. Сталін видав драконівський наказ: поставити на усіх в’їздах патрульні пости з кулеметами і розстрілювати усіх втікачів підряд. Точні цифри убитих не встановлені, але жертв було багато. Знищуючи міську інфраструктуру, Сталін закликав створювати нестерпні умови для життя німців на окупованій території шляхом знищення житла селян, у якому розміщували німецьких військовиків. Для цього були створені спеціальні диверсійні групи, які вночі палили селянські хати. Одну з таких диверсанток – Зою Космодем’янську спіймали жителі і передали німцям. Її диверсія за велінням Сталіна була визнана подвигом. Зої – першій жінці у часи війни присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Пів століття дівчина-диверсант була прикладом у виховані патріотизму молоді. Хоча, якщо відверто, вона така сама жертва комуністичного ладу, як мільйони інших.

Однак ніякі найжорстокіші заходи Сталіна не могли зупинити наступ гітлерівців. До того ж, синоптики попередили про різку зміну погоди – дощі, які перетворювали землю у непрохідне місиво, що стримувало рух німецької техніки, змінювали морози – вони могли сприяти противнику. Пізніше гострослови склали жартівливу приказку – генерала болото замінив генерал мороз. Сталін звелів підірвати греблі шести водосховищ, розташованих поблизу Москви. 24 листопада штурмова група інженерно-саперної бригади генерала Чуйкова висадила у повітря греблі. Водний потік висотою 4-6 метрів хлинув на навколишню територію, змітаючи все на своєму шляху на відстань 50 кілометрів. У воді гинуло все: місцеві жителі, госпіталізовані поранені бійці Червоної армії, які перебували у місцевих лікарнях, тварини, будови. Трагічним підсумком жахливої сталінської операції було повне затоплення близько 40 сіл. Але кривавому Головнокомандуючому і цього було мало. Він наказує знищити усі населені пункти у глибину фронту до 40-60 кілометрів. Маршал СРСР Шапошников у своїх мемуарах називає 398 поселень, стертих з лиця землі. Один з керівників оборони Москви натякнув вождеві про необхідність евакуювати людей з приречених сіл, на що Сталін грубо відповів: «Це війна. Ми боремося за перемогу. Будь-якою ціною». Ціна виявилася надзвичайно високою. За підрахунками дослідників, тільки у тих трагічних подіях загинуло 1 мільйон 806 тисяч осіб, переважно цивільних. Хоча достовірних підрахунків не існує – названо тільки тих, хто стояв на обліку у відповідних органах.

…Марно я старався знайти сліди подвигів радянських воїнів у районі Волоколамського шосе. Лиш побачив біля занедбаного роз’їзду Дубосєково, де начебто відзначилися 28 героїв-панфіловців щось схоже на монумент, який не назвеш твором мистецтва. Гігантські бетонно-гранітні статуї навівають скоріше жах, ніж відчуття минулого подвигу. Біля Істримського водосховища немає й того. Тепер воно – місце туризму, плавання на спортивних човнах. На мальовничих берегах розташовані розкішні санаторії, будинки відпочинку і хороми російських вельмож. Тут збудували свої дачі зірка естради Алла Пугачева, політик Анатолій Чубайс, олігарх Володимир Потанін та ще багато «героїв нашого часу». Від сіл, затоплених водами, не залишилося й сліду. Навіть Ракове, біля якого починалося будівництво греблі, тепер називається селищем гідровузла ім. Куйбишева.

Волоколамське шосе… Сучасна автотраса, кожна опора її, кожен сантиметр асфальту укладено на кістках тисяч загублених сталінською тиранією безіменних людей. Можливо я, сидячи у комфортабельному автобусі, їхав до Дубосєкова сучасною автотрасою, під гладеньким асфальтом якого лежать кістки мого батька, якого я у житті не бачив. Навіть посидіти на його могилі, пом’янути не довелося. До цього часу приховується правда про «велику битву під Москвою», залишаються ненаписаними сторінки великої людської трагедії, яка з кожним роком обростає густим мохом забуття. Міфи, вигадані на крові і брехні, довго не живуть. Так само, як подвиги, які ніхто не здійснював. Скільки не репетуй, які паради не проводь – правда спливе. І тоді усе людство дізнається про справжніх творців перемоги над гітлерівською Німеччиною.

Юрій Матівос

Надрукувати