Про дерева і тачку

Перегляди: 141

Мою калюжу закопали. Ні, не так – Калюжу. З великої букви. Але про все по порядку. Як ви знаєте, по вулиці Є.Тельнова (вздовж Дендропарку) та біля Критого ринку міська влада висадила, як водиться, 7000 дерев, а точніше 120 – 80 лип і 40 кленів.

Важко дивитися на саджанці, яким ти нічим не можеш допомогти – тут немає ніяких водойм, де набирати воду, автомийок чи якихось закладів, де можна було б заплатити за воду. Колись був туалет у Маркетопті з безплатним краном, але він закрився.

Весна була дуже хорошою для дерев – море дощів, усі прийнялися. Але ось у липні влупила перша спека, і малюки почали жовтіти. Я дзвонила по кабінетах і комунальниках – ні, не можуть поливати, на баланс не передали, а передадуть «в августі». – А хто до августа повинен поливати? – «Єлізавета». – А чого вона не поливає? – ХЗ. (моя версія: ця дровозаготівельна фірма – трохи не ті люди, які люблять дерева).

Пройшов тиждень, дерева продовжують всихати. Що ж, я беру на плечі чотири 6-літрові баклажки і, як нав’ючений верблюд, пру з Пацаєва на Тельнова. Полити 4 дерева зі 120-ти – це ясно що крапля в морі, але що ти зробиш…

І тут я побачила ЇЇ. Посеред газону рівно на початку алеї висаджених дерев стояла Калюжа. Велика і наповнена чистою водою. Ця вода била з-під землі. Ви розумієте: посеред алеї – ВОДА. Багато ВОДИ.

120 неполитих всихаючих дерев, я і багато ВОДИ. Я так подумала – ви б теж так подумали – що це знак Господній. Це мені і тільки мені Бог послав цю Калюжу. Інакше чого б вона була тут? А мене, відповідно, Бог послав сюди, щоб я врятувала ці дерева. Така я прекрасна людина, посланник Божий.

Тож я стала тягати воду в баклажках до дерев, у перший день вбилася, але полила половину лип, в другий день вбилася, але полила другу половину лип. Щоб ви розуміли – якщо перше дерево за 10 метрів від калюжі (Маркетопт), то останнє – за 1 кілометр (Критий ринок).

Усе це супроводжувалося постійним страхом, що в будь-який момент може приїхати водоканал і закопати прекрасну Калюжу. У зв’язку з цим кожен день, коли можна було набирати воду, оцінювався як останній – от скільки сьогодні дерев поллю, стільки й виживуть. Тому вбивалася щодня, тягаючи баклажки, плечі скоро стали відпадати, а руки німіти.

Водоканал шось не спішив приїжджати, і страх потроху пригас. Одного дня мене осяяло – і я позичила в бабусі-сусідки тачку (типу кравчучки). Присобачила на неї дошку, пришила господарську сумку – і вуаля, туди влазило 4 десятилітрові баклаги плюс бутилочки. Ну, тобто я – 45 кг, і тачка 40 кг – як мурашка, яка тягне вагу врівень зі своєю.

Думаєте, було важко? Дуже важко. Сильно боліла спина, не так в процесі, як на другий день вранці – поки сповзаєш з ліжка, думаєш, що саме сьогодні той день, коли ти здохнеш, так і не розігнувшись… Але вже через кілька годин ти знову з тачкою біля Калюжі, розходишся – і вже здається, що це не ти поливаєш дерева, а вони тебе.

Водночас було легко. Легко і радісно. Вже через тиждень на жовтих деревах яскраво зазеленіло молоде листя, і цей кожен листочок – як медаль, як обнімашка. Проходиш такий повз довгого ряду дерев – а кожне махає тобі зеленими гілочками: «Дякуємо тобі, Надю! Приходь іще до нас, Надю!».

Це заспокоює і дає силу. Думаєш: вони вирубають цілий сквер зі 100 деревами заради котлет з г…, це страшно і ти безсилий щось змінити, ти маленька піщинка перед гігантським монстром бізнесу і прибутків, ти ніхто. Але ось 120 дерев, які вижили завдяки тобі. Ти зробив щось хороше. У світі з’явилося 120 нових дерев. Ти просто супер, ти крута. І все це, як ми пам’ятаємо, було осяяно світлом Божого благословення.

Аж поки в мене не вкрали тачку.

Це сталося на розі Дендропарку і старого автовокзалу, де зупинка і купа всяких покидьків. Да, я сама винна. Поки донесла баклагу до дальнього клена, озирнулася – тачки немає. Це було настільки дико і безглуздо, що я втупилася в траву, де вона щойно була, і не могла повірити. Думала, може, вона під травою. Потім розгублено бігала по вулиці й не знала, що робити.

Я не могла повірити, як можна вкрасти тачку в людини, яка поливає дерева, яка осяяна благословенням і якій Бог послав Калюжу. Світ розбився на друзки. Небо тоді дуже потемніло, насунули хмари, хоча дощу так і не було.

В кущах я знайшла відірвану від тачки сумку з баклажками, а самої тачки не було. І це ж не моя, позичена… Далі був невимовний сором – повідомити сусідці про те, яка я дурна. Вона теж дуже засмутилася – тачка була якісна, нержавійка, довго їй служила. Я пошукала в інтернеті схожу – брала одразу дві: одну сусідці, другу собі. Прислали якесь китайське барахло, ще й браковане. Довелося відсилати назад і чекати іншу. Інша прийшла теж бракована. Але хоч купи трималася і їздила.

Мені перестало здаватися, що все осяяно прекрасним сяйвом. Просто витік води, який водоканал ніяк не відремонтує, як і сотні інших по місту. Просто покинуті напризволяще саджанці, які повинна доглядати міська влада, але яка неспроможна цього зробити. І коли цієї калюжі не стане – ці дерева приречені.

За все літо «Єлізавета» поливала саджанці три рази: 13 і 20 липня і 18 серпня. За це велика вдячність, але цього замало. Причини серйозні: то дощ пішов, то водовозка поламалась. Для дерев першого року висадження полив має бути не рідшим, ніж раз на тиждень постійно. Пропустив тиждень – все, воно вмерло. Дощ не допомагає – в цих саджанців ще немає тоненьких волосинок на коренях, спрямованих до поверхні грунту для вбирання дощової води, вони ж щойно висаджені, корінь наполовину обрубаний. Дощ їх живитиме лише через кілька років, коли розростеться корінь.

Тим часом я продовжувала, з новою – уже власною тачкою. Туди-сюди. Туди кілометр, назад кілометр. Неможливо робити щось подібне, не люблячи це всім серцем. З музикою в навушниках насправді це було дуже круто. Найкращий час за все літо. І я би не хотіла його провести якось по-іншому. Найсмішніше було, коли по радіо увімкнули пісню:

«Я маленькая лошадка, и мне живётся не сладко...

Я везу свою большую повозку с того на этот берег…»

Рано чи пізно цю Калюжу мали закопати, це було ясно. Кожен день міг стати останнім. Фінал наблизився, коли одного дня прийшли люди із залізяками, тикали їх в грунт і щось заміряли. Було ясно, що це вони. За тиждень я встигла ще по кругу все добряче полити. А потім одного дня – все. Земля перекопана, обгороджена палками з червоними стрічками.

Калюжа перестала існувати. Вона була на цьому світі два місяці і за цей час принесла так багато корисного – врятувала цілу алею зі 120 дерев. Дякую тобі, Калюжо. Ти назавжди в моєму серці.

Але все це матиме значення, якщо далі міська влада поливатиме ці дерева. Досі я бачила з її боку тільки повну байдужість. Я написала це, щоб донести два головних моменти:

1) Ці дерева по Тельнова стоять зелені не самі по собі – а тому, що туди вкладено дуже багато роботи і дуже багато води. Щоб виростити нове дерево, треба дуже багато сил. Не беручи до уваги супутній догляд – підрізати зайві пагони, обкладати лунки травою, щоб зменшити випаровування, захищати стовбур від сонячних опіків і т.д.

2) Міська влада не спроможна без сторонньої допомоги виростити нові дерева. Чому? Чи там немає нікого, хто знає, як вирощувати, як часто поливати, як робити лунки? – Ні. Не в цьому справа. Там немає нікого, хто б їх любив. Хто ХОТІВ би їх виростити. Хто за них дійсно переживав би.

Тому не вірте їм, коли вони кажуть: «Ми посадимо новий сквер». Може, й посадять. Але посадити і виростити – бачите, яке це різне. Я все це написала, щоб ви побачили, наскільки різне.

Надія Паливода

Надрукувати