Про картину, яка підказує – де сховано наш скарб?

Перегляди: 1359

Про скарби Полуботка я вперше прочитав у популярній тоді газеті «Советская культура» десь у другій половині вісімдесятих. Очевидно, публікація була пов’язана із черговим наміром порушити питання спадщини наказного гетьмана перед урядом Великобританії. У 1958 році Інюрколегія через посольство СРСР вже намагалася розшукати активи Полуботка в Англійському банку і Казначействі Великобританії, але безуспішно. Відповідь Головного казначейства була короткою: жодних даних у них немає.

Після проголошення Україною незалежності легенда про скарби Полуботка знову набула популярності. Нею зацікавилися не тільки патріотично настроєні романтики, а й особи тверезомислячі. Закінчилося все це тим, що в мріях про міфічні скарби романтики не помітили, як у них з-під носа викрали скарби реальні – маєтність України, а люди прагматичні зрозуміли, що коли б «дані» й знайшлися, то Великобританія швидше оголосила б Україні війну, ніж віддала б їй Полуботкові гроші, бо гетьманів вклад уже давно переріс не один англійський бюджет. Зрештою, вся ця історія завершилася зняттям кінофільму «Вперед, за скарбами гетьмана» – бурлескної комедії, яка стверджує, що справжнє багатство України полягає не у міфічному золоті, а в її народі та національному характері.

Але легенди не вмирають. Бо що таке легенда? Це сюжет про подію чи факт, які цілком могли відбутися. До речі, пошуки Трої теж розпочалися з легенди. А по смерті наказного гетьмана їх народилося аж кілька, одна з яких певною мірою пов’язана безпосередньо з нашим містом. Та про це – потім.

Після переходу Мазепи на бік шведського короля наказний гетьман Лівобережної України Павло Полуботок залишився в таборі царя московського, за що отримав великі милості. Однак, не підтримав його політику остаточного поневолення України. Натомість разом із козацькою старшиною послав у Петербург кілька чолобитних, в яких вимагалося відновити державні права України і ліквідувати запроваджену царем Малоросійську колегію, котра фактично почала правити Україною майже одноосібно. Петра Першого ці вимоги розгнівали, він викликав Полуботка із старшиною до столиці і ув’язнив їх у Петропавлівській фортеці. Там наказний гетьман і помер 29 грудня 1724 року.

Одна з легенд гласить, нібито за кілька днів до смерті гетьмана його відвідав сам Петро. Історики заперечують цей факт, виходячи з двох обставин: царські відвідини ніде не зафіксовані і вони суперечать характеру самого Петра. Друге твердження, на мою думку, сумнівне: якраз суперечливий характер царя і міг підштовхнути його на зустріч з ув’язненим Полуботком. Більше того, цар знав, що гетьман – дуже багата людина, а от золота в його маєтностях царські шукачі не знайшли. Але я не збираюся полемізувати з істориками, моя розповідь – про легенду.

Згідно з нею, Павло Полуботок під час тієї зустрічі у темниці заявив цареві: «Знаю, що мене, за московським звичаєм, чекають кайдани, та мені все одно: я промовляю від імені своєї Вітчини і добровільно віддаю перевагу лютій смерті перед жахливим видовищем доконечного розорення мого рідного краю». Зрозуміло, що цих слів насправді ніхто не чув. Але відношу їх до сказаного вище: таке могло відбутися. Бо хоч радянська історіографія й звела ставлення наказного гетьмана до України до короткого: «виступаючи проти обмеження царизмом політичної автономії Лівобережної України, Павло Леонтійович прагнув зміцнити привілейоване політичне становище української старшини і забезпечити за нею монопольне право гнобити народні маси України», вся його політична діяльність на гетьманській посаді і здійснені ним реформи свідчать про те, що Полуботок був справжнім українським патріотом.

Ця легенда закінчується словами наказного гетьмана, зверненими до царя: «За невинне страждання моє і земляків моїх будемо судитися у спільного і нелицемірного судді, Бога нашого. Скоро станемо перед Ним, і Він розсудить Петра з Павлом!». Цар Петро помер на сорок перший день після того, як не стало Полуботка. Як тут не зачепитися за містику і не пройнятися легендою?

У 1901 році в Єлисаветграді експонувалася виставка робіт художників-передвижників. На ній демонструвалася й картина полтавського автора Волкова «Імператор Петро Великий відвідує наказного гетьмана Полуботка в казематі Петропавлівської фортеці у 1724 році». Випускник Санкт-Петербурзької академії мистецтв Василь Волков після навчання назавжди переїхав до Полтави. Не виключено, що тему картини йому підказав скульптор Позен, з яким він дружив і разом із ним працював над ескізом пам’ятника Котляревському.

З єлисаветградської виставки полотно зникло ще до її закриття, подальша доля картини невідома. І тут в історії полотна з’являється конспірологія. Автори публікацій про картину пишуть, ніби її купив за великі гроші невідомий англієць, або просто невідомий мільйонер і – ось вона, інтрига! – після чого її ніхто більше не бачив. Так, ніби полотно хтось чомусь для чогось засекретив. У чому не було ні найменшої потреби, оскільки картина Волкова стала широко відомою завдяки поштовим карткам з відтворенням її у чорно-білому варіанті, а також за копією маловідомого художника Вінглянського (1911 рік), швидше за все зробленою з тих самих карток. Тим часом – жодної інтриги немає. Картину купив Ельворті (співдиректор акціонерної компанії «Ельворті Томас і Роберт»). Про що написав кропивничанин Леонід Багацький, хоча й не назвав його імені. Але й тут загадки немає. Томаса на той час уже не було в живих, отже, картину купив його молодший брат, або хтось із управителів акціонерної компанії за його дорученням. Тож коли комусь захочеться зайнятися її пошуком, доведеться прослідкувати життя Роберта Ельворті після Жовтневого перевороту.

Пишу цю статтю у рік 360-ї річниці від дня народження гетьмана, у грудні місяці, наприкінці якого у далекому 1724-у Павло Полуботок помер у головній в’язниці Російської імперії – Петропавлівській фортеці. Пишу на шостому році війни, нав’язаної нам «птенцами гнезда Петрова». Нічого не змінилося. Росія як дивилася на Україну за Петра мов на свою власність, так дивиться і тепер. Але є й нюанс; тоді це було при народженні імперії, тепер – на її присмерку.

А нам з вами – берегти головний наш скарб, про який сказано вище: наш національний характер. Бо як його не ламали, як не нівечили протягом століть, він вижив. Отже, чогось та вартий.

Броніслав Куманський

Надрукувати