Про психологію раба і гнідинських курей

Перегляди: 803

Був 1990-й рік. Я працювала вчителькою укр. мови і народознавства в експериментальній Гнідинській восьмирічній школі на Бориспільщині. Жила на квартирі в однієї бабусі.

Наближався Великдень. Десь за тиждень до того, а мо' й раніше, баба поїхала в Київ до сина, а на мене лишила курей, які сиділи зачинені в повітці. Я мала щодня насипати їм в мисочку пшениці й наливати води.

Та настала Вербна неділля. Я знала, що Тарас Компаніченко організовує в музеї у Пирогово веснянки коло храму – як я могла туди не поїхати?! Тож, у неділю рано я насипала їм трохи більше пшениці, налила води й сама ринулась у Пирогів. Цілий день (а було дуже холодно, йшов дощ і мокрий сніг) ми хороводили в музеї під церквою.

Увечері в Жовтневому палаці був концерт, приїхали фольклорні колективи з різних куточків України, також з веснянками, гаївками, писанками і т. п. – як я могла там не бути?! Звичайно ж, я сиділа під сценою зі своїм "Романтиком" і записувала концерт!..

А на тому вечорі я несподівано зустріла подругу студентських років, яка також учителювала в селі, але вже в Макарівському районі, на Київщині. Як я могла до неї не поїхати?!

Отже, переночувала я в Ясногородці, село глухе, в лісі, а за ніч випав сніг по коліна! Мені не було у шо взутися і вбратись, бо я була в етнографічному одязі і в мілких черевичках! Про те, щоб їхати в такому вигляді до Києва, а потім іще до Гнідина – навіть мови не могло бути.

І придумала я: піду в їхню школу, пошугаю вчителів і дітей своїм виглядом, проведу урок народознавства, поспіваю веснянок... Ліда знайшла мені якесь глибше взуття і теплішу куртку, якою я прикрилась – і я увесь день "подвижничала" в чужій школі, де мене ніхто не знає...

Але за день-два той сніг розтав, і я поїхала до Києва...

І от тоді я згадала про своїх бідних курей!... Та мене хвилювало більше питання, чи не приїхала баба, і що мені буде, якщо приїхала?!

Приходжу на подвір'я. Двір заметений снігом, слідів нема. Ху! Полегшало. Яблуня в дворі цвіте, віти обважніли під снігом – краса! Але де ж кури?!

Кидаюся до повітки. Відчиняю, заходжу... Ну звісно ж, у них не було ні води, ні зерна – і скільки це днів?! А кури, які були звичайно дикі, і мене не знали, і коли я раніше заходила, то розліталися з криком у різні боки, куди бачили, – ці самі кури, як тільки я відкрила двері, одразу опинилися всі біля моїх ніг! Вони не сокотіли, як звичайно, а тихо голосили, натурально плакали, і так ніжно дзьобами торкали мене за руки, за спідницю, за хвартух, немов я була їхнім рятівником... Але ж вони не розуміли, що саме я, я, Я! була їхнім катом!

Цей плач я ніколи не забуду. Цей гріх я ще не посповідала.

Але водночас разом з тими курми я збагнула, як просто з людини, з народу зробити РАБА! І як просто може кат стати кумиром, мало не богом для обкрадених, скривджених, виснажених морально і фізично своїх жертв!!!

Людмила Іваннікова

Надрукувати