Про рід Васильченків

Перегляди: 655

Продовжую розповідь про родину Васильченків із села Баштине Петрівського району: про трьох братів – Якова, Карпа і Пилипа, які, нагадаю, стали героями двох статей британської служби ББС у 2017 і 2018 роках.

У першій була розповідь про Карпа, який шанується, як герой Франції, а нижче мова піде, здебільшого, про долю Якова Митрофановича і його родину.

Маємо гарну для цього нагоду. Нещодавно сім'я Васильченків відзначала 175-річчя від дня народження батька тих самих трьох братів – Митрофана, який народився у червні 1845 року в родині кіндратівських селян (Кіндратівка – поміщицьке сільце, яке належало Красовським, це перша назва с. Баштине) Микити Олексійовича і Тетяни Тимофіївни Васильченків. Хрестив маленького Митрофана в Свято-Покровській церкві сусіднього с. Бокова священик о. Василь Качановський за 4 дні після його народження.

Митрофан Васильченко виріс у тому ж селі, вже вільним від кріпацтва, одружився з Наталією Карпівною (дівоче прізвище невідоме) на поч. 1870-х років.

 Перша у родині дитина, зовсім маленька донька Текля померла, а у1875 році народився син Михайло, який згодом зіграв неабияку роль у долі меншого брата Якова, але про це далі. У 1880-му в родині знову новонароджений – син Василь, у 1887 – донька Ксенія, 1888 – Катерина, яка також помирає зовсім маленькою наступного року. Далі ще народжувалися діти (як відомо, родини в той час були великі) – доньки Тетяна та Єлисавета, а також і наші герої – сини Яків, Карпо і Пилип.

Родина Васильченків, Україна, прибл. 1910-ті р.р. – стоять зліва на право – Митрофан Микитович, син Карпо (герой першої статті), донька Тетяна; сидять – Оксана і Наталія Карпівна

Яків народжується 9-го жовтня 1892 року, запис про це зроблено у метричній книзі тієї ж Свято-Покровської церкви Бокової. Наступного дня маленького Якова хрестив боковський священик о. Корній Левицький.

У віці 24 років Яків Митрофанович одружується з 18-ти річною Ганною Гаврилівною Пузик, яка походить з села Водяне (Миколаївка), що також колись належало поміщикам Красовським. Ще зовсім маленькою вона стала сиротою і виховувалася в родині сестри її матері – Соломії Семенівни і її чоловіка Стефана Георгійовича Кухти. Про них вона дуже тепло відгукується в своїх споминах.

До кінця життя Яків проходив з кулею в голові. Поранення він отримав під час Першої світової війни, лікарі так і не змогли дістати кулю. Але на поранення Яків ніколи не жалівся, а після лікування в шпиталі навіть повернувся на фронт.

Яків Васильченко – солдат 52 піхотного Віленського полку з дружиною і першою дитиною

Після лютневої революції 1917 року солдати вибирали: продовжувати службу чи повернутися додому. Яків вирішив повернутися – дома, в Україні, чекала родина і четверо дітей.

"Дід ніколи не розмовляв про політику. Не думаю, що він підтримував більшовиків. Просто любив свою землю і свою родину. Звичайний міцний селянин", — розповідає онук Якова, якого назвали на честь діда.

Важко було пережити люті часи фактичного безвладдя після втрати контролю з боку УНР і Гетьманату. З 1919 все частіше почали з'являтися банди більшовиків, яких підтримували місцеві молодики-активісти. Через село пройшла так звана «пєрвая конная», яка практично пограбувала всіх, кого могла. Пережили і голод 1921/22, спричинений неврожаєм і грабунком селян владою через продподаток. Не допомогли і чисельні отамани-самостійники, які не змогли об'єднатися і відстояти Україну, хоча і продовжували опір до 1923 року.

 І все ж, після впровадження НЕПу, справи в сім'ї йшли добре. Обжились своїм господарством: дві корови, пара волів, маслобойка, була навіть своя машина — самозброска. Усе це закінчилось в 1930, коли на Якова доніс його рідний брат — Михайло. У сімейному архіві Васильченків про нього немає більше жодної згадки – ні світлин, ні листів. Наче його й не було. Це особливо помітно порівняно з дбайливо збереженою пам'яттю про всіх інших рідних братів і сестер.

Після наклепу, злочинна влада родину Якова розкуркулює, у них відбирають все майно і виганяють за межі сільради… Більше того, у 1931 році Якова за вигаданою статтею засуджують і відправляють на будівництво Біломорканалу. Праця була пекельною. Більшість її не витримували.

«З роботи поверталися зовсім безсилі. Але тих, хто падав чи стогнав, обливали холодною водою. Це було рівноцінно смерті. Яків і його друзі ставили слабких між собою, підтримуючи їх плечима. А щоб не було чутно стогону — починали голосно співати. Так і рятували один одного", — розповідає Марина Федорова (дівоч. Васильченко-Мучо) — онучка Якова.

Після Біломорканалу Якова перевели по етапу в каменоломню в м. Мурманськ.

У розмові, онучка Якова Митрофановича Марина Федорова (Нижній Новгород) сказала, що ймовірно, оці поневіряння Якова і його родини – вигнання і висилка, врятували їх від жахливого Голодомору 1932/33.

Тільки в 41-му Якова звільняють і у червні цього ж року родина Якова Васильченко переїхала в м. Горький (нині – Нижній Новгород), розуміючи, що на Батьківщині їх зустрінуть, як ворогів народу.

Родина Якова Васильченка, м. Горький, 1954 р. Зліва направо, 1 ряд: онучка Аня, онук Валера, онук Костя; 2 ряд: донька Зоя, Яків Митрофанович, Ганна Гаврилівна, донька Тетяна; 3 ряд: онучка Зоя, донька Катерина, чоловік доньки Зої — Мюфтар, жінка сина Костянтина – Манефа

У Горькому Яків Митрофанович, як колишній засуджений, не зміг знайти гарну роботу, він підмітав набережну міста на річці Волга. Згодом, після хрущовської відлиги, Яків і Ганна Васильченки приїздили в рідне село Баштине, зустрічалися з рідними і друзями.

Ганна Гаврилівна, дружина Якова, залишила своїм нащадкам кілька сторінок спогадів, які вона писала хімічним олівцем за пів року до своєї смерті. Перегортаючи сторінки, написані її рукою, відразу розумієш, чому вона не написала більше, чому не змогла – усі вони в плямах, а плями ці від крапаючих на папір сліз, сліз від переживань згаданого. Навіть мені, сторонній людині, читати їх було дуже важко, а Ганні Гаврилівні писати про своє життя було просто мукою.

Помер Я.М. Васильченко у липні 1965, його дружина Ганна Гаврилівна пережила його на чотири роки, обоє поховані в м. Горький (нині – Нижній Новгород) на кладовищі Мар'їна роща.

У 1994 році Якова Митрофановича Васильченка реабілітовано Кіровоградською обласною прокуратурою.

І Яків, і Ганна Васильченки довго терпіли всі випробування, які випали на їхню долю. Терпіли, але жили. Жили заради майбутнього своїх дітей і онуків, які дбайливо зберігають пам'ять про них – кожну світлину, листівку чи лист, упорядковують їхні могили. Саме в заключній третій статті і планується розповісти про відомих нащадків подружжя Якова і Ганни, а також про брата Якова і Карпа, Пилипа Митрофановича.

Владислав Сердюк, редактор збірника «Інгульський степ», історик-докторант УВУ (Мюнхен)

Надрукувати