Про того, хто віддячує світові ненавистю

Перегляди: 417

Люди! Народе! Публіко! Дзвоніть, дзеленчіть, бемкайте, бамкайте, бомкайте, баламкайте, дзеленькайте, теленькайте, видзвонюйте, калатайте, бийте у великого дзвона, бо розпочалися фантастично-захмарно-театрально-надзвичайні «Вересневі самоцвіти», тому летіть, біжіть, поспішайте, аби не проґавити цікавезно-космічні дійства!

Першою виставою фестивалю, його театральним прологом стала вистава (у цьому випадку краще вжити дійство чи пак видовище) львівського «Театру у кошику» «Річард після Річарда» за історичною пʹєсою-хронікою Вільяма Шекспіра.

Я пишу цей текст за дві години після закінчення вистави, одначе ще досі не можу оговтатися, у доброму розумінні цього слова. Це далебі справжнісінький феєрверк емоцій! Вулканічний вибух думок, символів, сценічних метафор! Шекспіра взагалі важко грати, а це, уявіть, моновистава, себто вистава одного актора, а в цьому випадку актриси. До речі, вперше роль чоловіка у цій виставі грає саме жінка – геніальна Лідія Данильчук, заслужена артистка України.

«Річард проти Річарда» – це позачасова історія про людську захланність, ненажерливість, моральний переступ заради влади. Лідія Данильчук стовідсотково передала цей образ чоловіка, котрий не бачить перешкод, нищить і знищує, аби лишень досягти влади. Чому ця історія позачасова? А на те й класика, що завше актуальна. Попри те, що пʹєса «Річард ІІІ» була написана ще за царя Гороха, точніше наприкінці 16 століття (!), а Лідія була одягнена у класичний костюм (краватка, піджак) – не відчуваєш дисонансу, а сприймаєш це, як належне.

У деяких моментах я помітив схожість із першою серією славнозвісного серіалу «Чорне дзеркало» (теж раджу переглянути, бо, повірте, не менш актуально). Не знаю хто як, я побачив у цій виставі алюзію на типового захланного політика будь-яких часів і епох, можливо навіть диктатора, гнаного жадобою влади у вічному марафоні «влада-domination-leistung-moc» (гра з мовами також у цій виставі відіграє чималу роль).

Кожну декорацію, сценічну деталь можна розбирати на символи: січена капуста, клумак, червоні бризки голів-капустин, рухи, гра з мовами, середньовічна музика й сучасний костюм… У деяких моментах від цього поєднання відчуваєш особливо шалену напругу.

Одним словом, я вражений цим дійством-видовищем! Так геніально впоратися з темою зла, на рівні підсвідомого провести алюзії з сучасністю – потребує величезної праці, таланту, енергетики, самовіддачі.

У анонсі до вистави є такі рядки: «Ричард, потворний від народження, не знає любові — ні материнської, ні дружньої, ні жіночої. А людина, позбавлена любові, перетворюється на почвару моральну. Вона мститься світові за те, що світ її не любить, не сприймає, відторгає. Вона віддячує злому до неї світові ненавистю, вбивствами, зрадами, злодійством. Саме про це вистава…»

Дякую геніальній актрисі Лідії Данильчук, режисерці Ірині Волицькій за це фантастичне дійство!

Летіть на «Вересневі самоцвіти» і памʹятайте – класика вічна!

Максим Бричка

Надрукувати