Ми пам’ятаємо і відзначаємо ювілеї митців, політиків, громадських діячів. Дещо затінені ті, хто був опорою нашої духовності, віри у вищі сили, а, значить, у себе. Якраз цієї віри у себе, впевненості у власних силах нам сьогодні дуже не вистачає. І якщо Російська Православна Церква вже чимало зробила для повернення пам’яті про своїх служителів – репресованих, знищених, і ця робота там триває, то відроджена ПЦУ, здається, поки лиш починає усвідомлювати необхідність такої роботи.
Між тим «Історичний календар» Володимира Боська підказує, що у червні – 10 і 21 – дві поважні дати: 135-річчя діячів Української Автокефальної Православної Церкви Федота Хорошого (єпископ Єлисаветградський Михаїл) та Івана Губи (архієпископ Ігор).
Кожен з них по-своєму прийшщов до віри, та головне – до усвідомлення жахливого обману, яким РПЦ запопала українську церкву, насадила свої порядки і досі міцно тримає позиції духовного колоніалізму на нашій землі.
Тож, з допомогою «Історичного календаря» згадаймо тих, хто намагався відроджувати і примножувати антиколоніальну православну духовність. Федот Хороший народився у селі Федорівці поблизу Чигирина. Хлопчиком співав у церковному хорі. Очевидно, був музично одбарованим і всебічно розвиненим, бо після закінчення вищих деригентських курсів у Київському Свято-Михайлівському монастирі (1915) вступив відразу на п’ятий курс Київської духовної семінарії. Водночас здобув світську освіту у Київському університеті.
Очевидно, знання справжньої історії церкви підказали йому і духовний вибір: у 1921 році він стає настоятелем кафедрального собору Різдва Богородиці у Черкасах, і водночас очолює окружну раду УАПЦ. Але вільний розвиток української церкви у ті роки був дуже коротким. Віруючі за Радянського режиму переслідувались апріорі, що вже говорити про діячів української духовності – вони перебували фактично під подвійним гнітом. Тож, з 1929 по 1937 священик відбувє покарання у радянських концтаборах.
У 1941-43 роках – настоятель парафії Грецького собору в окупованому Кіровограді, єпископ Єлисаветградський. 31 травня 1942 року саме він відправив урочисту службу з нагоди 130-річчя спорудження собору, який у ті роки належав до УАПЦ.
Звісно, з приходом совєтів змушений був емігрувати. Але й за кордоном, як міг, намагався примножувати українську духовність. Заснував Богословсько-Педагогічну академію у Мюнхені. Більше 20 років (1951-1972) – архієпископ Торонто та Східної Канади. Його наукова богословська спадщина включає «Поширений катехізис», трилогію «Світова епопея», працю «Духовний світ і душа людини», багато музичних творів духовного змісту.
Його ровесник, родом із села Бандуріки Олександрійського повіту, Іван Губа, долучився до української справи через реальну боротьбу – він учасник визвольних змагань. Після поразки армії УНР перебував на території Польщі. Закінчив пастирські курси при богословському факультеті Кам’янець-Подільського університету. З 1932 року входив до складу комісії з перекладу Священого писання та богослужбових книг при українському науковому інституті у Варшаві. До Другої світової служив священиком на Волині. З 1942-го року – єпископ Уманський УАПЦ. Тоді ж отримав титул архієпіскопа Кременчуцького та Полтавського. Так само, перебуваючи у еміграції, до смерті належав до цієї церкви.
Світлана Орел