170 років Володимиру Ястребову – чоловіку, котрий для нашого міста зробив дуже багато. Він відкрив перший у Єлисаветграді музей, написав «Матеріали з етнографії Новоросійського краю, зібрані в Єлисаветградському і Олександрійському повітах Херсонської губернії», звідки ми черпаємо інформацію і досі, вів купу розкопок на території області, збирав писанки і пісні… Доводилось чути, що він написав ту саму «біблію краєзнавців» – «Історичний нарис Єлисаветграда» (1897), відому нам за авторством Олександра Пашутіна. Правда це чи ні, я не знаю, але таки чутки ходили… Він прожив лише 43 роки, і був уславлений ще за життя: член Московського археологічного товариства, Одеського товариства історії і старожитностей, Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті, Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії, співробітник Петербурзької археологічної комісії.
Наполегливий та розумний
Володимир Ястребов народився 18 липня 1855 року в селі Крива Лука (нині село Самарської обл. РФ) у родині священника. Мати померла молодою. Батько його був людиною суворої вдачі і скінчив життя божевільним. У дев’ять років Володимир відправився до Самари, де вступив до класичної гімназії. Він продовжив навчання на історичному відділенні історико-філологічного факультеті Новоросійського університету в Одесі. Стосунки з батьком зіпсувалися «на грунті принципових розходжень», батько відмовся йому допомагати! Сімнадцятирічний юнак, один, у чужому місті, але він вижив, закінчив університет та ще й написав дисертацію «Хрестовий похід Фридриха ІІ Гогенштауфена» і був затверджений кандидатом історії.
Ястребов був змушений давати приватні уроки, що не могло негативно не позначитися на його успішності. З третього на четвертий курс В. Ястребова перевели з найнижчим балом (!) серед усіх студентів його курсу. Така неуспішність обійшлася В.М. Ястребову дорого: факультетська рада відмовилась давати йому стипендію. Матеріальні умови були дуже складні, в ті часи його любляча няня Варвара продала свою шевську машину (обладнання для ремонту взуття) за 10 карбованців та надіслала гроші Ястребову. На четвертому він виправився – був відмінником.
Викладач О. І. Маркевич згадував: «Приблизно 1874 року в мене з’явився молоденький студент, невеличкого зросту, не дуже гарний, з темним обличчям, в окулярах, але обличчя його було таке виразне і освітлювалося таким приємним усміхом, що любо було дивитися на нього. Відтоді він часто приходив до мене, брав багато книжок і читав їх із захопленням. Я приголубив юнака, часто затримував його в себе, говорив з ним і впевнився, що він надзвичайно серйозно ставиться до своєї праці (…) Перечитав він усе, що можна було дістати для його дисертації в Одесі, говорив тільки про неї і, правду сказати, страшенно надокучав мені, хоч я й не давав йому цього помітити».
Єлисаветград
13 вересня 1876 року він був призначений на посаду викладача історії в Єлисаветградську жіночу гімназію. Але й тут не склалося. За свідченням А. Кримського, він написав статтю про імператорів Петра та Олександра І. Цю оповідь він намагався подати адаптованою для дитячого сприйняття мовою, навмисно вчинив необережність – «фамільярно назвав царя Петра Вєлікого Пєтєй». З жіночої гімназії його звільнили. Але вдало – Володимир Миколайович влаштувався в Земське реальне училище, де і працював з 1876 до 1898 року.
«Згадана школа була єдиним явищем на вся колишню Росію, – пише Наталія Бракер у статті «В.М. Ястребов (До тридцятих роковин смерті)». – Своїм унутрішнім устроєм школа значно ріжнилася від урядових: вона не мала мундира, карцера та інших дисциплінарних кар, навіть інспектора і педелів. (…) Розуміється до такої школи, хоч вона й добре оплачувала своїх робітників, могли йти тільки люди, що співчували її порядкам і не шукали чинів чи кар’єри. Таким чином у школі згуртувалися діячі-педагоги, що високо піднесли її над урядовими школами і залишили після себе незабутню пам’ять серед учнів».
«Перші роки свого вчителювання він був чималий дивак, – продовжує описувати його Н. Бракер. – Спочатку видався старшим за свої літа, і був важкенький у взаємостосунках через свою образливість. Полохливий та гонористий, він часто бачив образу там, де не було її й сліду. (…) До свого викладання він ставився надзвичайно сумлінно і завдяки устроєві школи, вносив у нього сучасні наукові дані. (…) В класі він теж бував нерівний, тому, хоч всі шанували його, не всі однаково його любили; проте всі добре знали, що мають в ньому найщирішого оборонця від усякої кривди. Захоплюючись предметом, він заохочував і чутливіших учнів».
Володимир Ястребов вирішив зайнятися наукою. Він працював в архівах церков та фортеці, таким чином здобував матеріал для своїх майбутніх творів: «Архів фортеці св. Єлисавети», «Греки в Єлисаветграді», «Чума в північній частині Єлисаветградського повіту» і т.ін. Одночасно Ястребов захопився і етнографією (наука, об'єктом дослідження якої є народи, їхня культура і побут), що на той час було модно. Володимир Миколайович зміг зацікавити учнів своєю працею, і вони збирали йому пісні, казки, приказки, а також писанки. При Земському реальному училищі були вечірні рисувальні класи, з яких вийшла ціла когорта художників: починаючи від Георгія Бострема до Олександра Осмьоркіна. Саме відвідувачам цих рисувальних класів було доручено зробити колекцію малюнків з писанок. Завдяки чому вони і збереглися!
На 1895 рік колекція Ястребова нараховувала 435 писанок, зібраних на території сучасних Кіровоградської, Одеської та Миколаївської областей. Він ретельно описував в якому саме селі їх знайшли і т.ін., фіксував прийоми та традиції виготовлення писанок. Оскільки її зібранням опікувалися вихованці училища, то вони не змогли приготувати писанки для тривалого зберігання. Писанки псувалися: сморід та страх холери примусили вилучити їх із музею… Всі пропали, але одна писанка залишилася! Наразі вона в Полтавському краєзнавчому музеї – писанка, що походить з Вільшанки Єлисаветградського повіту (як таке сталося, читайте в книжці Павла Рибалка «Колекція писанок Володимира Ястребова – консолідуючий фактор національних культур»). Багато художників зараз виконують писанки саме за Ястребовим, наслідуючи всі канони.
Музей реального училища
В особистому плані 1883 рік став для Ястребова щасливим – він одружився з Оленою Карлівною Рудольф, молодою учителькою з жіночої гімназії. «Подружжя його видалося дуже щасливим, – згадує Н. Бракер. – Олена Карловна разом з добрим вихованням мала системну звичку до праці, бо з ранніх літ мусила заробляти на себе й на допомогу родині. Вона вміла на малі кошти улаштувати йому затишне домашнє огнище. Часті хвороби та дрібні діти не дозволяли О.К. брати пряму участь у праці чоловіка, але вона стояла так близько до них, що з своїх розкопів він надсилав їй листи-щоденники з докладним описом ходу справ».
У 1882 році Єлисаветградське земське реальне училище зрівнялося у правах з державними реальними училищами. Згідно з міністерським статутом, реальні училища мали так звані «Історико-географічні музеї». Власне, це були кабінети навчального приладдя для викладання історії та географії. У 1883 році Володимир Ястребов став завідувачем такого кабінету. І робить з нього справжній музей!
Він одразу залучив археологічну колекцію, «зібрану, мабуть, не без участі самого В.М.». У 1884 році він експонує її в будинку одеського університету – ця колекція викликала фурор! О.І. Маркевич згадував: «Це був перший музей свого роду, який мав старовинні речі неабиякої наукової вартості, які були набуті Ястребовим або через його посередництво. Він, очевидно, пишався своїм творінням, і тому був страшенно засмучений, коли Археологічна Комісія, взявши на перегляд з музею бронзову ручку, виконану у формі медузи, забрала її для Ермітажу, як рідкісну і цікаву з наукового погляду».
У музеї з’являються два відділи: археологічний та етнографічний. «Із документів, – писав В. Ястребов у «Даних про археологічну колекцію при Єлисаветрадському земському реальному училищі», – придбані знову серед інших автографів імператриць Єлизавети І і Катерини ІІ, імператора Олександра І, засновника Нової Сербії і колонізатора Новоросії генерала І.С. Хорвата, французьких королів Генріха ІV та Людовика ХVІ». Куди все це поділося – невідомо! Після смерті Ястребова, новий завідувач музею призначений не був. Викладачі брали все, що їм знадобиться для уроків, і часто забувавали повернути… За повідомленням Н. Бракер (спогад вона писала у 1929 році), деякі рештки залишилися в Крайовому музеї.
Ястребов проводив розкопки біля хутірця Буховецького на річці Богодушній (впадає до Громоклії, нині – Кропивницький район) у 1885 році. Наступного року він розкопав біля Компаніївки три могили і був впевнений, що це рештки невідомого нам слов’янського племені. І наполегливо це доводив: «Можливо, у компаніївських могилах ми маємо перші екземпляри, що належить загубленим, маловідомим племенам; можливо, вони кинуть промінь світла у темну передранкову пору давньої, але рідної нам Русі; встануть із надр землі ці тисячолітні богатирі, свідки сивої давнини – і самі дадуть нам відповідь, звідки вони прийшли, чи не родичі вони скіфам, покажуть нам свій меч-кладенець, котрим нищили ворогів, відкриють нам зачарований скарб, цінніший від куп золота та срібла». Авторитет В. Ястребова в археології був настільки значним, що голова Імператорської археологічної комісії граф О. Бобринський у 1888 році запросив його очолити археологічні розкопки стародавнього могильника за 12 верст від Тамбова.
І все, що він накопав, він відвозив у музей Єлисаветградського земського реального училища (ну, коли не було заборони). Серед особливо цінних експонатів були скіфські баби, котрі зараз стоять біля Центральноукраїнського обласного краєзнавчого музею.
Професор М. Сумцов так пише про Ястребова: «Поважна наукова діяльність В.М. Ястребова є живим спростуванням думки про неможливість праці в провінції. Працювати можна, хоч, розуміється, крайовому вченому доводиться витрачати на наукові дослідження більше енергії, більше праці, через недостачу допоміжного матеріялу, і тому така діяльність заслуговує окремого громадського визнання».
Спадкова хвороба?
Останні роки життя були сумними для Володимира Миколайовича, він поховав двох діток, дружина тяжко хворіла. І, якщо брати до уваги свідчення очевидців, він тоді «майже захворів психічно». В реальному училищі запанував дух казенщини, музей, який він влаштовував з такою любов’ю, пересунули в гірше приміщення, йому самому радили не читати учням власні лекції, а триматися підручника, як такого, що цілком задовольняє педагогічні вимоги…
Під час шкільних канікул Володимир Миколайович організовував екскурсії до різних міст: Києва, Москви, Петербурга. Останню поїздку у 1898 році по заповідних місцях Криму довелося перервати у зв’язку з хворобою Ястребова. В Ялті він захворів гострим психічним розладом, як називала це Н. Бракер. Його було направлено у Херсон, в психіатричну лікарню, де він через пів року і помер. Був похований на Першому Християнському цвинтарі Одеси. 1937 року цвинтар було зруйновано. На його місці відкрили «Парк Ілліча», а частину передали місцевому зоопарку...
Н. Бракер пише, що цей гострий психічний розлад був спадковий. Доводилося чути і інші думки. Справа в тім, що Ястребов займався розкопками археологічних пам'яток, зокрема робив і ексгумацію. В «Даних про археологічну колекцію…» він ретельно це описує: «Обслідування скелету я розпочав з голови, особисто, з допомогою маленької лопати і ножа. Найперше, ззаду черепа, ближче до правої скроні, я знайшов окремо гомілкову кістку з дитячого скелету» і т.ін. Тобто, можливо, він заразився трупною отрутою. Безумовно, контакт із птахаміанами (наукова назва трупної отрути) може викликати серйозні нездужання. Отруєння відбувається при концентрації речовини від 2 тисячі мг/кг. Домогтися такого насичення простим дотиком до померлого неможливо, але він постійно робив ексгумації і не дотримувався правил гігієни… Так це чи ні, невідомо.
К. Мороз, його колишній учень, так написав у некролозі, вміщеному в «Кієвской старине»: «Подобалася мені в ньому якнайбільше його велика, майже геніальна доброта. У ньому гармонійно поєднувалися високий розум освіченої людини, юна довірливість, що свідчила про його чесність, і дитяча простота.(…) І ще додам, що рівних В. М. Ястребову по душевній чистоті людей я, можливо, і зустрічав, але вище за нього щодо цього – ніколи».
А про його вдову Олену Карлівну Ястребову та про його численний архів дбав Павло Рябков (той самий, що накреслив план Єлисаветграда, яким ми керуємося і донині). Але це вже зовсім інша історія…
Ольга Степанова, науковиця літературно-меморіального музею І.Карпенка-Карого
