Українську книжку не раз збивали з ніг. Тому мимоволі в очманілі наші голови проситься запитання: чи не девальвувалась українська радянська, українська діаспорна, українська дореволюційна література? Та й готова відповідь: девальвувалась, так – бо не читають її люди, в Україні сущі. А читають, мовляв, оте порно, отой мордобій, оте матюччя, якого в наші уцілілі ще подекуди книгарні гунуло стільки, що аж прилавки вгинаються.
Брехня. Суща брехня. Як прийшло те порно, так і відійде. І вже відходить. А лишиться література. Українська насамперед. Яка ніколи не девальвовувалась і не девальвується. Бо там чистота людських почуттів, бо там біль і гнів народу, бо там любов і ніжність. Відкриймо том драматургії Карпенка-Карого Івана Карповича. І з книги на вас дихне Слово. Яке і зажурить, і розсмішить, яке змусить задуматись і покличе до дії. Бо слово – теж Діло. І діло велике.
Ось під цими предковічними дубами вершилось воно. Тут писались драми, яким судилося потрясати душі людські в ХІХ столітті, у ХХ-ому, а вже й ХХІ-е... У трьох століттях живе слово Тобілевичеве. Не девальвовується. Бо з любові та муки за майбутнє нації своєї народжувалось.
Ми ось зараз скиглимо, скніємо, стогнемо: і те не так, і те... А їм же, Карпенкам, було тяжче. Їм навіть рота не дозволяли розтулити. А вони розтуляли і казали. І писали. Аби іншим, безсловесним, було що казати. І виходили щоразу на сцену, як під стєнку: слухай, народе, Слово твоє – живе!
Пам’ятаєте, кілька років тому наш дорогий сусіда гуманський Федір Стригун, керівник театру Заньковецької у Львові, цитував кривавого царського й більшовицького генерала Муравйова: якби не театр Кропивницького і Тобілевичів, то цього народу уже не було б. Він не перебільшував. Завдячуймо своїм теперішнім існуванням їм, Тобілевичам. Вони навпомацки в імперській безпросвітній темені топтали стежку, яка губилась то в імлі княжої доби, то в завіях козацької Хмельниччини й гайдамаччини, то раптом зринала в холодному Шевченковому досвітку – вони топтали ту стежку до благовісного ХХ століття, яке засяяло нам і злукою ЗУНРу з УНР у 19-ому році, і “золотим вереснем” 39-го, і приєднанням Закарпаття та так званим подарунком Хрущова, омитим хвилями Чорного моря.
Позбиралось докупи українське. Хай і не все. Але є. Є Україна, велика держава. Сам факт її існування – як пам’ятник Тобілевичам. І треба жити, і треба рухатись далі. І тільки від нас залежить, чи не осоромлюємо ми свої голови під цими дубами, які чули голос Карпенка-Карого, а тепер чують наші голоси. Дуби живуть довше, ніж люди. Сьогодні вони мовчки свідчать нам про велич Тобілевичевого покоління. А завтра що скажуть про нас поколінням наступним? Про нас, українців – і наших, і єдиних, і соборних. Що знову одні прагли бути пузирями та калитками за рахунок животіння інших? Що, заслинившись, спихали один одного з тронів та крісел? Що обливали брудом та відрізували голови один одному? Що забували рідну мову, а спілкувались між собою матюками? Ганьба і гріх. Перед поколінням Тобілевичів, інтелігентами в селянських кожухах – гріх.
Пам’ятаймо про це повсякчас. Набираймось мужності і потреби пам’ятати. Тут набираймось, на Хуторі, де дихає і зітхає Сила непоборна. Про нас зітхає, аби не завалялись ми сміттям на широкій дорозі цивілізації. Ми – українці. Нащадки великих і могутніх. Не тільки тілом, а й духом. Насамперед духом. І совістю. Пам’ятаймо. Слава Тобілевичам!