«Про те, що готується книга спогадів про Віктора Ганоцького я дізналася кілька місяців тому. І зраділа цій новині, адже дуже поважала кремезного, блакитноокого, всміхненого велетня в синьому светрі, схожого на Хемінгуея, тільки без бороди. Щирий, гострий на язик інтелектуал і справжній патріот, громадянин, талановитий поет, він гучним басом декламував мені свої ніжно-сентиментальні вірші і сміливо висловлював спостереження над навколишнім світом та невдоволення тим, що не відповідало його внутрішньому кодексові честі та порядності» – таке враження від Віктора Федоровича Ганоцького було у Олени Баранової (пише вона під псевдонімом Елеонора Бельська), коли її тільки-но призначили лікарем і вона відповідала за «чорнобильців». Віктор Ганоцький прийшов до неї як пацієнт. Згодом вони потоваришували.
Віктор Федорович був журналістом від Бога! При тому, що він за освітою був бібліотекарем. Просто йому надзвичайно подобалася жива газетна практика, та, в якій «три доби крокувати, три доби не спати заради кількох рядків». Я так думаю, що на чорнобильську катастрофу він поїхав тільки заради цього – побачити все на власні очі і описати. Направили його, тобто «Кіровоградську правду», туди тільки через місяць, коли вже дійшли чутки про можливі наслідки. Нестарий чоловік (він нещодавно відсвяткував своє 50-річчя), заступник редактора «КП», він міг відправити туди, кого завгодно, але поїхав сам... Він був поетом, прозаїком – не від Бога, але дуже-дуже пристойним.
«Я повертаюсь до вас, Дніпро і люди»
Ві́ктор Ганоцький народився 27 травня 1936 року в селі Настасівка Нікопольського району Дніпропетровської області. Віктор згадував: «Трирічним хлопчиком разом з матір'ю переїздив жити у Вищетарасівку. Була ніч, світив угорі місяць і мені здавалося, що він біжить за возом, мов цуцик. І я весь час дивувався, де ж та невидима мотузка, якою він прив'язаний? А може, те диво словотворення сталося на маминому уроці в школі, коли вона, показуючи першокласникам букву “О”, запитала, як вона називається, і я, “вільний слухач” (бо не було з ким залишити мене вдома), вихопився посеред учнів: “Буква-крашанка!” Що вже сміху було…»
Село є і зараз, тільки воно дещо змінилося. До 2023 року Вищетарасівка Нікопольського району була на березі Каховського моря. А тоді там був Великий Запорізький луг, де ковила шуміла, де коні козацькі іржали, де стільки могил прадавніх… Віктор Федорович казав про це «Мої дитинство і юність вже під водою». Каховське водосховище залили у 1955-1958 роках. Віктор Ганоцький дуже переймався з цього приводу. Після невдалого вступу до вузу працював на будівництві водогону, в рибартілі, служив у армії. У 1964 році закінчив бібліографічний факультет Харківського інституту культури. Де познайомився з дружиною – Наталкою. Разом приїхали в Кіровоград. В інтерв’ю Валентині Левочко він зізнається: «Ми, коли сюди приїхали за призначенням, то після Харкова, першої української столиці, Кіровоград нам здався «великим селом» (…) Десь до 1965 року я писав російською мовою. А на всесоюзній нараді молодих поетів, куди мене делегували, перед нами виступив метр Ярослав Смеляков. Він дуже різко відгукнувся на російськомовність українських поетів. Мабуть, справедливо. Принаймні, я почав писати українською».
Працював в бібліотеці. Його майже одразу запросили в обласне управління культури – інспектором, потім очолював управління охорони таємниць у пресі (виявляється таке було, вони займалися цензоруванням газет). У 1967 році став кореспондентом «Молодого комунара» – була така газета, що офіційно належала Кіровоградському обласному комітету ЛКСМУ (Ленінська комуністична спілка молоді України). Уявіть собі: її тираж складав 70 тисяч примірників! І тут відкрився його справжній талант. Редактором на той час був Віктор Погрібний, якого Віктор Ганоцький вважав своїм наставником, хоча вони були ровесниками.
«Що я знайду по тих дорогах, в нелегких пошуках себе?»
Через кілька років він закінчив Київську вищу партійну школу (відділення журналістики). Віктор Федорович так згадував про це: «Там не навчали мене писати в буквальному розумінні, але в моральному плані для мене це було дуже важливо». Переходить у «Кіровоградську правду», саме на цей період й припадає розквіт його творчості.
Валерій М’ятович згадував: «А потім я пішов працювати у «Кіровоградську правду» і він був там заступником редактора. Ганоцький, як журналіст, був дуже пристойним! Таких журналістів було в області, ну, мабуть, з десяток, і він серед них. Він написав документальну повість про повінь, яка була в Кіровограді у 1980 році. Багато про що писав: про олександрійського космонавта Леоніда Попова, про Олександра Гіталова… Поетом він теж був цілком пристойним. Але він ні на що не претендував – ну, пишеться і пишеться. Він взагалі був трошки не готовий до життя, трошки «богема»».
Олександр Гіталов, новатор сільгоспвиробництва, взагалі журналістів не жалував. Валентина Левочко, на яку ми посилаємося, якось мала намір взяти інтерв'ю у Гіталова. Він відповів їй: «Ніколи мені розмови розмовляти» – «Я – кореспондент «Тижня»» – «Та хоч і двох тижнів». Єдиний, кого він допускав до себе, був Віктор Ганоцький. Книга Гіталова «Наша передова – поле», надрукована в 1986 році, написана ним, там так і зазначається «літературний запис Ганоцького». Мати Леоніда Попова називала його синочком, «ну він же у Зоряному, а ти тут»… Потім він теж напише про це книгу – художньо-документальну повість «Крила виростають на землі». Та й багато у кого брав інтерв’ю – у Василя Петрова, що залишився без рук, а вже через сім місяців (!) повернувся на фронт (мені таке навіть важко уявити), двічі Герой Радянського Союзу, причому другу Зірку Героя він отримав, коли вже був без рук! У військового льотчика Івана Кожедуба, тричі Героя Радянського Союзу, у класика української літератори для дітей Віктора Близнеця… І всі вони раділи його товариству. Мені доводилося зустрічатися з подібними чоловіками – зачарувати можуть кого завгодно!
«Було це десь у кінці 60-х років минулого століття, – пише Віктор Ганоцький у нарисі «На гостини до білої хати» (до речі, він написав ці спогади на прохання Василя Бондаря). – Повертаюся з відпустки у Кіровоград, а мене вже чекають друзі – поети Леонід Народовий, Валерій Гончаренко, Валерій Юр’єв. Знають, що не з порожніми руками їду з рідного села, в якому я щоліта відпочиваю: мої земляки-рибалки знарядили мене в дорогу двома-трьома кілограмами сушеної риби. Отож, Леонід Народовий постарався до мого приїзду: написав «Оду на честь повернення Віктора Ганоцького з відпустки». Були там такі слова: «Котовці вриваються в Лелеківку з гаслами: «Вся влада Радам – вся таранька нам!» А оскільки Леонід читав цей опус часто і в багатьох компаніях, то невдовзі любителем тараньки таки зацікавилися в КДБ. Певно, у Народового були й інші неблагополучні з погляду влади твори, бо його «викликали на килим» і почали вчити, як писати вірші. Його так щільно обклала служба нагляду, цензура, а за тим послідувало й звільнення з роботи, що Леонід задихався у тих лещатах і почав шукати порятунку в чарці. Вона й погубила поета».
Він ще довго описує двох Валеріїв, Юр’єва і Гончаренка. Ганоцький пише, що КДБ переслідувало їх обох. Не знаю, може так і було. Між ділом, розповідає ще один випадок: вийшли вони з Юр’євим із редакції. Підійшов знайомий, запропонував їм зметикувати на трьох, вони радо погодилися. Сидять, випивають, і ось тут знайомий говорить: «Почитай свої вірші». Ганоцький читає, йому приємно. «Почитай те, що не для всіх». І тут Юр’єва ніби підмінили: «Вікторе, не читай! Це провокація! Куди ти засунув мікрофон?» Виявляться, що той знайомий колись підставив Юр’єва… Ну, все обійшлося, але Віктор Ганоцький запам’ятав це назавжди.
Поки Україна не стала незалежною, Віктор Федорович так і не вступив до спілки письменників, ніколи не видавав книжок (видати книжку в СРСР було ще тим квестом, ну, він і не намагався), саме через це – принаймні мені так здається… При тому, що писати вірші почав дуже рано: «Пам'ятається, йшов якраз сніг, і мене потягнуло до ручки… Вийшло щось на зразок “Кружляє сніг у танці і падає…” і т.д. Дійсно, сніг кружляв, ніби в танці, і падав, звісно, на землю. Вірш був досить натуралістичним: що я бачив, про те і писав. Однак, сніг таки “кружляв у танці”! І це був мій перший художній образ (хоча і не зовсім свіжий), довірений паперові і… учням школи, бо вчителі примусили мене прочитати вірш на якомусь святі. Так я став “придворним” поетом: до визначної дати — давай вірш, в стінгазету — вірш, шкільний захід — вірш… І вже в 1954 році вперше опублікувався у районній газеті».
Чорнобильська трагедія
У підзаголовках я намагалася використати вірші Ганоцького, не те що у нього немає віршів про Чорнобильську трагедію, вони є: «Жив відкрито і розчинено» (ліквідатору аварії на Чорнобильській АС Андрію Олексієнку), «За все доводиться платити». Але все не те… Я прочитала повість Віктора Ганоцького «Чорнобиль – наш біль», і ніби повернулася на 40 років назад. Все-таки Віктор Ганоцький – геніальний журналіст!
Судіть самі: «Своє тридцятиріччя житель обласного центру Федір Марченко зустрів у наметовому містечку, що розташувалося поблизу села Терехів Чорнобильського району. (…) Командир, поставивши завдання, сів у машину і поїхав подалі від небезпечного місця. Хлопці взялися за роботу. Вона полягала в тому, аби звільняти територію біля четвертого енергоблоку від наслідків його руйнівної дії, вантажити уламки, залишки графітових стержнів, металевих конструкцій у машини, які безперервно під’їжджали.
Хвилин через п’ятнадцять з’явився командир і наказав сідати у машину. Хлопці, які ще недавно спритно долали борти вантажівки, не могли самостійно залізти у кузов. Зблідлі, з гарячково блискучими очима, вони ледве трималися на ногах. Всі скаржилися на головний біль, дехто блював. А Федір і його друзі йшли. Через кілька днів вони були так виснажені радіацією, набравши по 15-20 рентген, що їх перекинули на “легшу” роботу – дезактивацію будинків у відселених селах. Але вже було пізно: вони захворіли.
Одного разу, повернувшись до намету, Федір знепритомнів. Викликали “швидку допомогу” і відвезли у госпіталь, що дислокувався у селі Ораному. Я запитав у лікаря Світлани Науменко, чи серйозне захворювання у земляка.
– Про це скажуть аналізи і спеціалісти. Ми ж надали першу медичну допомогу, – відповіла та.
Через місяць після лікування у Києві “відчайдуха” Федір Марченко повернувся додому. Хворий, він виявився нікому не потрібний, навіть дружина покинула інваліда. Федір, за яким потрібний був догляд, ще деякий час пожив у Кіровограді, а потім виїхав до сестри у Крим».
Як у такій коротенький новелі розказати про все? Про героїзм Федора Марченка, про незнання лікарів, навіть тих, хто перебував у чорнобиській зоні, про неминучу смерть героя на самоті… І без пафосу, без перебільшень. Як Ганоцькому таке вдається?
Олена Баранова (Елеонора Бельська) писала про те, що у нього був підвищений тиск, але він відмовлявся він інвалідності (у ті часи, якщо ти мав «статус учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС», інвалідність призначалася і за менше, – як показує досвід, лікарі були праві). Ганоцькому було просто соромно! Федір Марченко ліквідовував, а він писав. Так, у тій самій трицятикілометровій зоні, але він спостерігав, а рятувальники ліквідовували…
Приходилося читати, що, мовляв, Ганоцький писав неправду, тобто не всю правду. А ви б що робили? У радянські часи в «Кіровоградській правді» можна було написати всю правду? Та просто би не пропустили! «Чорнобиль зблизька», а саме так і називався його спецпроєкт, був «глашатаєм офіційної істини», але щось людське, співчутливе у ньому було… Та він просто був там, і ліквідаторів це неабияк тішило.
«Купив я хату у селі. В селі чужому. Не в своєму»
У 1991році Віктор Федорович пішов на пенсію і повністю присвятив себе віршам. У 1992 році вийшла його перша збірка – «Ти». Ганоцький так згадував про це: «Перша моя збірка поезій була видана у 1992 року і якось залишилась непоміченою серед місцевого літературного загалу, вже не кажучи про читачів. Ні рецензій, ні відгуків, ні привітань. (…) Але тоді, у час «вавилонського протистояння», який пережили ми на початку 90-х років минулого століття, мені щиро здавалося, що саме мої ліричні вірші якщо і не врятують світ від падіння у прірву нечулості, черствості, забуття таких понять, як кохання, любов, то, принаймні, примусять замислитися…»
Який же він був наївний! «Трошки не готовий до життя», як влучно сказав Валерій М’ятович. Хочеться знову перечитати авторську передмову – поезію у прозі: «У мене є Ти. Реальна і вигадана, бачена у житті або в уяві. Така, яка є, і така, якою хотів, щоб була. Ти з учора, сьогодні і завтра. Ти – мої радість, біль і тривога, моя провідна зірка і моя добровільна каторга, насолода і розчарування, мій світлий день і глуха темінь ночі, пісня і німа безвихідь…
Ти – скрізь. Твої очі дивляться на мене звідусіль: з польової квітки і прозорої криниці, синього неба і далекого шляху… Дивляться, голублячи або докоряючи, люблячи чи зневажаючи, погоджуючи чи заперечуючи… Буває в них і байдужість. Але тоді – то вже не ти.Яка Ти? Хто Ти? Не знаю. Мені важко намалювати Твій портрет. Бо Ти така, яка є, і яку я вигадав, і якою могла б бути. І все ж ти – це Ти. І вірші ці – Тобі і про Тебе»
Це все – про Наталку Ганоцьку, яка народила йому двох дітей, яка допомагала йому в будь-чому, яка чекала його вдома… Якось він зізнався в інтерв’ю Валентині Левочко: «Мій тил і моє все! Моя вірність не означає, що я не закохувався в інших жінок. Ще й як закохувався! Але завжди повертався до своєї Музи».
До речі, збірка «Ти» вийшла ще у 2016 році, після смерті самого Ганоцького. Провал першої збірки його не засмутив (і правильно: просто збірка друкувалася коштами спонсорів, і вони просто «забули» викупити наклад, авторські екземпляри йому вручили, а наклад лежав на складі видавництва). Поетом він виявився талановитим та ще продуктивним, у нього було ще десять збірок : «Не продавайте моїх сліз» (1998), «Спокута» (1999), «Ім’я стиглого літа» (2001), «Світло у вікні» (2002), «Сто віршів» (2004), «Дотик до вічності» (2006), «Чорнобиль – наш біль: Повість-реквієм» (2006), «Поцілунок роси: Новели. Есе. Нариси» (2007), «Змах крила» (2008), «Ми прийшли з учора: Нариси» (2009). Три збірки вийшли після його смерті: «Ти» (2016), «Постскриптум або крапку ставити рано» (2013), «Крила виростають на землі: Художньо-документальна повість» (2021).
Купив дачу у селі Ганнинське. Віктор Федорович переїхав на дачу, повертаючись тільки взимку, – влаштовував собі «ганоцько-ганнинську осінь». Антоніна Корінь про це писала: «Ой, наслухалась я від Віктора про його нову дачу у вимираючому селі Ганнинське Кіровоградського району за 17 км від Кропивницького, де на той час уже не було ні школи, ні дитсадка, ні церкви, ні клубу. Попід їхнім городом текла і постачала рибку на юшку Коноплянка, на березі якої щороку він з дружиною влаштовував їй дачний, а собі творчий аж семимісячний сезон – «ганоцько-ганнинську осінь». «Болдів, як Пушкін у Болдінському» – коментувала я. Серцю його та іншим хворобам втеча з міста подобалась».
В останні роки він дуже важко хворів, проводив весь час в лікарні, в реанімації… Помер Віктор Федорович 2 січня 2010 року. Броніслав Куманський залишив спогади «Квітка на асфальті», неймовірно щирі та щемливі: «Ми ТУТ згадуємо тебе, а ти, можливо, ТАМ, на березі астральної ріки, сидиш разом із Юрієм Моторним, Стасом Янчуковим і, безумовно, рибінспектором Зубковим, помішуєш у казані небесну юшку і згадуєш нас. А зорі світять яскраво та ласкаво – ти тепер до них ближче.
Пам'ять повертає до далеких днів і оживляє обличчя, вчинки, слова тих, з ким був поруч. Мабуть, це і є четвертий вимір, в якому не стирається сутність людини в площині часу. Я бачу тебе в кабінеті за старим письмовим столом з ручкою в руках, якою ти правиш свою ж статтю: «Ось повикидаю матюки і буду здавати в набір». «Матюками» ти називав невдало підібране слово чи кострубате речення. Рукописи від тебе йшли вивірені і точні»…
Дуже шкода, що уже немає ні Валентини Левочко, ні Броніслава Куманського. Ну, що ж всі ми коли-небудь помремо… Вдячна усім, хто написав спогади про Віктора Ганоцького: і В’ячеславу Бринзі, і Василю Бондарю, і Антоніні Царук, і Анатолію Саржевському, і Олені Барановій, і Федору Шепелю, і Антоніні Корінь. До речі, Антоніна Корінь дуже погано себе почуває і знаходиться у тяжкому матеріальному положенні, у літературно-меморіальному музеї І.Карпенко-Карого відбудеться благодійний захід 4 червня. Мета – зібрати кошти на допомогу Антоніні Михайлівні. Для цього зберуться колеги, знайомі, друзі поетеси, шанувальники таланту. Читатимуться її вірші, прозвучать пісні на її слова. Коли ми разом, ми – сильніші і менш вразливі. Приходьте! Початок заходу о 14.00.