Ювілейний ХХХ всеукраїнський фестиваль-конкурс вокально-хорового мистецтва «Калиновий спів» стартував у Кропивницькому. Цьогоріч фестиваль проходить у дистанційному форматі. Заходи розпочалися на подвір’ї обласної філармонії. Традиційно учасники уквітчали кущі калини, висаджені до 10-ої та 15-ої річниць фестивалю. Почесну місію виготовлення та презентації головного фестивального рушника надали творчій делегації Олександрівської селищної ради.
У конкурсній програмі ХХХ фестивалю своє мистецтво представлять кращі аматорські хорові колективи Кіровоградщини, гості з Вінницької, Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Полтавської, Чернігівської областей.
На жаль, у повідомленнях про «Калиногвий спів», один із найзворушливіших фестивалів, ніде не зустріла згадки про його засновницю, фактично матір – Валентину Пращур. На жаль, пані Ваплентини вже немає з нами, але збереглися її спогади про перші роки «Калингового співу»:
«Я довго працювала в будинку художньої самодіяльності профспілок, після скорочення прийшла у обласний будинок народної творчості. Мені хотілося запропонувати щось нове, чимось здивувати. Чи були це амбіції? Можливо. Але здорові амбіції. І я запропонувала провести фестиваль вокально-хорового мистецтва. Назва з’явилась якось сама-собою. Ніби якийсь внутрішній голос продиктував її мені. Перший огляд (тоді ще не фестиваль) зібрав більше пів тисячі учасників. Я пішла в церкву, попросила хрестиків, і кожна дитина, що виступала, одержала хрестик, а дорослий –– соньо-жовтий прапорець-значок, які мені надав осередок Руху. Були квіти, які купив для нас тоді початкуючий підприємець Олександр Нікулін. Перший огляд був суцільною кашею, сумбуром. Тим більше, в театрі дуже погана акустика. Але після цього у фестивалю з’явилися друзі-помічники: Алла Зінов’єва, Світлана Барабаш.
Готуючись до другого фестивалю, який уже мав відбутися у філармонії, напередодні увечері я оглядала сцену. На ній почепили емблему – таку велику, прямокутну, з крупним кетягом калини. В якийсь момент я зрозуміла, що це не годиться, що сюди потрібно щось живе, справжнє. На той час я вже залучила до підтримки фестивалю магазин “Сучасник”. Там є Світлана Дробот, яка надзвичайно любить пісню, відчуває красу і має золоті руки. Це вона сиділа і цілу ніч робила мені ту калину. Всі, хто допомагав мені, просто мали перехворіти фестивалем, хто не розумів цієї ідеї, швидко відсіювались.
Коли ми опускали сцену, щоб почепити ту калину, мені блискавкою сяйнула ідея про пов’язування рушника. На той момент я домовилась з чудовою майстринею із села Олександрівка Олександрійського району, колишньою вчителькою, якої сьогодні вже немає з нами, – Дарією Коломоєць, що вона вишиє рушник для фестивалю. А потім, уже на сцені, під час вручення короваю, подумалось, чому б не пов’язувати рушник щороку з іншого району? Пізніше з’явився гімн фестивалю. Його написала хормейстер Наталя Медвєдєва на вірші Тетяни Якименко.
“Калиновий спів” народився на початку 90-их, коли в країні тільки розгорталась економічна криза. Звичайно, доводилося дуже важко. Вісім найтяжчих з точки зору економічного становища років, фестиваль існував за рахунок спонсорських коштів, які мені щастило випросити. В останні три роки до його фінансування підключилася облдержадміністрація, а потім – і Мінстерство культури. А тоді мені вдавалося зацікавити людей самим дійством, адже все, що відбувалося на сцені було дуже щирим, йшло від душі. Я навіть коли приходила до спонсорів, то розповідала про фестиваль і перше просила не грошей, а прийти і подивитись, стати учасником цього дійства.
Багато хто з них тільки сіли на великі гроші, відчули їх смак і часом дивилися на мене, як на дивачку. Пам’ятаю, приходжу я в “Промінвестбанк” до тодішнього керуючого відділенням Юрія Коваленка. Він мене прийняв приязно, вислухав і говорить: «Когда ко мне приходят из детдома, из больницы, я понимаю, и я помогаю. Но – песни?.. Пусть себе поют. Почему я должен помогать вашему фестивалю?» Я вже від дверей кажу йому: «Мені дуже боляче, що ви просто не зрозуміли, чого я від вас хотіла. Прийдіть і подивіться на цих людей, подивіться на їхні обличчя, на те, що робиться в залі. Вони абсолютно перевтілюються, вони відчувають себе великими, артистами, бо вони роблять надзвичайної ваги справу, а ми їм не можемо квіточку подарувати. Не завжди ми будемо жити бідно. Прийде час, коли ми будемо жерти від пуза, а не зазвучить, і душа залишиться холодною. І ви навіть не розумітимете, чого вам не вистачає в житті». Він зупинив мене вже за порогом: “Вы не обидетесь, если я для начала вам немножко денег перечислю?» Та я взагалі не ображаюсь, тільки приходьте. І він прийшов. А в “Укрсоцбанк” ходила – заходжу до керуючого і не розумію, куди він від мене дівається. А у нього, виявляється, двері внутрішні з кабінету і в кабінет. Він від мене, а я за ним. От так я їх і ловила… Дуже вдячна Анатолію Ревенку. Що б там про нього не говорили, а він, коли був заступником голови облдержадміністрації, на відміну від Валерія Репала, мені дуже допомагав із спонсорами. Після його дзвінка мене зовсім по-іншому приймали.
Були у мене й чудові, доброзичливі стосунки із тими, хто давав гроші на фестиваль. Наприклад, директор СП “ТТV– дім” Зінаїда Пилипенко душею прикипіла до фестивалю, вона його просто полюбила. І коли вже підприємство закрилось, вона давала на проведення “Калинового співу” свої власні гроші.
А в селах, а районах – роками немає зарплат, злидні безпросвітні. Сільський народ, він такий, розважливий. Але, коли вони приїхали перший раз, другий, то на третій вже самі почали проситися. Мені якось дівчата розповідали з одного села, що вигребли залишки картоплі з підвалів (це ж весна!), продали і приїхали на фестиваль. Чи так у нашому менталітеті закладено, чи небо так розпорядилось, але це не високі слова: дав Бог красу і голос, та не дав долі українцям. На що вони тільки здатні, якби їх підтримати, спрямувати! Коли тим учасникам художньої самодіяльності з глухого села дарували кожному квіти? Коли про них про кожного зі сцени говорили високі слова, коли їм давали зрозуміти, що вони неймовірно талановиті, і що талант цей вкрай важливий для людства? Я на кожному фестивалі весь час була на сцені, вибирала перед цим матеріал про кожного і розповідала, і хвалила, і підносила до небес. Бо таки ж правда! Народу море, рампи світять, а я розказую про голову якогось колгоспу чи товариства, що який же він молодець, у такий час, коли, здається, не до пісні, зумів зберегти, згуртувати, ще й сам співає. Спеціально просила телебачення, щоб цих людей показали.
І народ у нас такий, якого немає ніде – така тонка душа, така щирість… Біля пісні залишились ті, хто її збереже. Недарма ми завжди закінчуємо фестиваль піснею “Єднаймося, люба родино!” Таке почуття гордості охоплює! Співаючи, ми стверджуємось, як українці, як нація. “Калиновий спів” працює на справжню державність, на патріотизм. Його девіз: “Мати-Україно! Сонце чорнобриве! Уклоняюсь піснею тобі!”»